Бориспiль
C

Головні новини

Віра Казчук: «Спогади про війну не відпускають»


У пам’ятний День – 9 травня, ми згадуємо тих, хто воював на фронті і в тилу, чуємо спогади очевидців тієї війни, яких все менше серед нас – їм уже за 90, а тоді вони були дітьми та підлітками. Спогади про ті воєнні і післявоєнні роки врізались у їхню пам’ять назавжди і не відпускають ніколи.

«Вісті» познайомилися з бориспількою Вірою Федорівною Казчук. Жінці 94 роки, вона ще бадьора, порається біля хати, зустрічається з сусідами. Завжди підтягнута та чепурна: каже, далися взнаки роки роботи у військовій частині.

Коли почалася війна, Вірі було 15 років. Родина — батьки та троє дітей — мешкали у Борисполі, куди переїхали з Умані у 1935 році. Батько, Федір Карпович, працював у органах внутрішніх справ та був переведений до Борисполя, де очолив службу кримінально розшуку — в той час у місті був високий рівень бандитизму і Віра Федорівна згадує, що мама переживала, переїжджаючи сюди зі спокійної Умані. І, як виявилося, недарма — хоча батько загинув під час Великої Вітчизняної війни, смерть його була пов’язана зі службою.

Каже, найяскравіша згадка про початок війни — ревіння літаків «Дуглас», що бомбили аеродром та казарми неподалік. Перший раз це було в неділю, мама якраз була на базарі, а Віра залишилася вдома. Було страшно. Територія військового містечка була обгороджена рядами колючого дроту, і дружини військових з дітьми лізли через нього, обираючи шкіру та чіпляючись одягом та бігли, куди бачать очі. Їх прихистили мешканці вулиць поблизу теперішнього мікрорайону Соцмістечко, кілька сімей з дітьми знайшли прихисток і у хаті родини Казчук. Віра Федорівна згадує, як вночі, коли на аеродром повернулися наші льотчики та не знайшли своїх родин, то ходили по хатах із ліхтарями, освічуючи сплячих дітей і шукаючи своїх.

• Віра Казчук з мамою, сестрою та братом біля будинку, 1947 рік.

Батька  видала німцям бориспілька

Батько Віри, як співробітник органів внутрішніх справ, міг евакуюватися до Сталінграду, та відмовився, вирішив відправити родину, яка його більше не побачила та довго не знала, як він загинув. 22 червня він був у відрядженні на кордоні, і був у числі тих, хто приймав перший бій від ворога. Поки дістався додому, службовці та їхні родини були евакуйовані, залишилась тільки його рідні. Віра Федорівна каже, що батько міг поїхати з ними, адже війна застала його у відрядженні, зненацька, і що з ним сталося, нікому з керівництва не було відомо, але він залишився через патріотизм та порядність. Родині сказав: їдьте за Волгу, ворог сильний і війна надовго. Організував транспорт, щоб довезти родини до Харкова, де вони мали сісти на потяг, але в Полтаві машину зупинив патруль та вилучив. Далі мати з двома дітьми (старша донька була доросла і залишилася в Борисполі) добиратися до Сталінграду своїми силами.

Про долю батька дівчина з братом довідалися через роки після війни, коли померла мати. Старша сестра Віри Федорівни знала, як загинув батько, але не говорила, щоб не завдавати болю мамі. Разом з іншими військовими він потрапив в оточення біля Трубежу під Києвом. Полонених вели через Бориспіль, і мати одного зі злочинців, якого він колись затримав, впізнала його і закричала німцям, що це комуніст та працівник органів. Від неї ж фашисти дізналися і прізвище, і адресу, а згодом поліцаї вже шукали інших членів сім’ї, щоб теж їх стратити. Розстріляли чоловіка неподалік провулка Польового, де є братська могила.

• Разом з однокласниками у Рогозівській школі, 1945 рік.

В евакуації

Родина приїхала спочатку в Воронізьку область, та не знайшли, де зупинитися —  багато біженців було. Коли переправлялися через Дон, мало не потонули. Морози були сильні, але в одному місці лід раптово тріснув, і мати побігла, стискаючи руки дітей так, що у них потім з’явилися синці. Коли ступили на берег, впали і плакали від щастя, що залишилися живі. У одному з сіл родині дали двох биків та возика-коробку, який перевертався разом з людьми на кожному пагорбі, так вони і дісталися до Сталінградської області, зупинилися на  хуторі поблизу. Віра Федорівна з теплотою згадує родину, що їх приймала. Хата мала дві кімнати — в одній були господарі з 8-ми дітьми, іншу виділили для біженців, згодом до них був підселений штаб. Коли родина господарів вирішила переїхати, в їхню кімнату поселили льотчиків та техніків, один із них виявився бориспільцем, і це була така радість, начебто зустрілися рідні люди. Розповідає: «Пам’ятаю, як одного разу взимку треба було на полі підготувати місце для приземлення літаків. Мороз був 42 градуси і снігу багато. Коли виходили на вулицю — вії злипалися. На визначеному місці стояли скирти сіна для худоби. Вийшли працювати і старі, і малі. Усі, як мурахи, метр за метром утрамбовували сніг та по снопику перетягували сіно в інше місце».

• Під час навчання у фармацевтичній школі.

Весь трудовий стаж — у військовій частині

В Україну родина повернулася у 1944-му. Добиралися, розповідає жінка, 19 днів у вагоні для худоби. Коли прибули до Києва, потрапили під обстріл, але все минулося. «Бориспіль було не впізнати — нас висадили біля нинішнього парку, а скрізь були згарище та руїни, вцілілих було кілька хаток. Поїхали далі до Рогозова, де родичі», — згадує співрозмовниця. Там же Віра продовжила навчання у школі. Каже, її прийняли за вчительку, бо була як доросла, але пішла до 9 класу. Після вступила до фармацевтичної школи, звідки в 1950 році пішла працювати в військову частину в Борисполі, де і трудилася 55 років, аж до 78 років — завідувала аптечним пунктом санітарної частини. На початку кар’єри, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, військовим.

Колишні колеги досі не забувають її, приїздять в гості та вітають зі святами, Міністерство оборони теж надсилає поздоровлення.

Жінка нині живе сама — чоловік помер багато років тому, а дітей у них не було. Єдині родичі — донька та онука брата — мешкають у Києві. Племінниця Валентина, якій 70 років, приїздить, допомагає по господарству, приходять і працівники соцслужби: зробити покупки, прибрати в хаті, зварити їсти. Жаліється баба Віра на мізерну пенсію, адже надбавку як дитина війни чи якихось пільг вона не отримує — треба була довідка про перебування в роки війни в евакуації, та з архіву прийшов лист, що її прізвища немає в документах. Каже, 55 років стажу і статус ветерана військової служби теж не дають привілеїв. На питання, що зараз для неї найважче, відповідає: «Я люблю людей, спілкування, тому найтяжчою є теперішня самотність, та й здоров’я підводить».

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter

Шановний відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач. Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім'ям.

коментарі

Ваше ім'я: *
Ваш e-mail: *
Питання: 156+2
Відповідь:
Код: оновити, якщо не видно коду
Введіть код: