Бориспiль
C

i-visti.comСтара версія сайту

Головні новини

15 лютого – День вшанування учасників бойових дій на території інших держав

15 лютого – День вшанування учасників бойових дій на території інших держав

Все більше часу відділяє нас від трагічних подій війни в Афганістані. Допомога «братньому народу» обійшлася нам дорогою ціною: тисячі загиблих і поранених, скалічені долі. І слова «чорний тюльпан», «вантаж 200» увійшли у нашу мову саме з тих далеких часів. Нині, коли воєнні дії йдуть на Сході, Афганська війна починає стиратися в народній пам’яті. Але ми маємо пам’ятати подвиг наших юних солдат-строковиків.

Попри все, вони чесно виконували свій обов’язок. Один з таких героїв — березанець Анатолій Ющенко. Його 18-річним солдатиком відправили служити до далекого Афганістану, «захищати південні рубежі Вітчизни». Не раз йому доводилось дивитися у вічі смерті, рятувати своїх бойових товаришів.

— Анатолію Васильовичу, в Афганістані ви служили у період з 1983 по 1985 роки, коли були зафіксовані найбільші втрати серед наших військових.

— 2 квітня 1983 року мене разом з товаришем Олегом Клочком призвали до армії. До служби я закінчив СПТУ-25, через це й потрапив у танковий підрозділ. Спочатку нас повезли на Чугуїв. Серед солдат ходили чутки, що служитимемо в Німеччині. Потім «відправили» в Азію: казали, що служитимемо в Монголії. А насправді ми потрапити у Кіровакан. Від місцевих дізналися, що звідси всіх відправляють до Афганістану. Хоча я міг і не потрапити туди. Помер мій батько, і мені дали десятиденну відпустку додому. Мав удома побути ще три додаткових дні, але довелося їхати в частину, бо починалися відправки солдатів. Наш взвод уже відправили — залишилося чотири солдати. Аж тут прибули два батальйони з Кіровабаду, один солдат захворів. Його залишили в частині, а замість нього відправили до сусідньої країни мене.

— Яке враження справила на Вас далека країна?
— Скажімо так, не найкращі, 40-градусна спека, середньовіччя. Населення жило бідно. Наші всіляко допомагали місцевим. Бідняки зверталися за медичною допомогою до військових лікарів, отримували безкоштовні ліки. Ми прибули у місто Шинданд, яке розташоване за 300 кілометрів від кордону з Іраном. Там були аеропорт, військові частини, медсанбат, гуртожитки для льотчиків і технічних працівників, будувався реабілітаційний центр для поранених. Довкола міста розташовувались кишлаки. Я потрапив у взвод, який займався порятунком та евакуацією поранених. Нас відразу відвели до ленінської кімнати, і ми всі дружно, під диктовку командира, написали листи додому про те, що служимо в Афганістані, але там не стріляють.
— Багато поранених вдалося врятувати?
— Наше завдання було полізти в гори, де були сутички, забрати поранених і спустити вниз. Там їх забирав вертоліт і доставляв у медсанбат або госпіталь. Ми були забезпечені всім необхідним: знеболювальним, джгутами, перев’язувальними матеріалами. Чи багато вдалося врятувати поранених, не можу сказати. Певно, що так, адже виїжджати доводилося кожного місяця. Траплялося, тільки пораненого ми спускали вниз, як його відразу оперували в машині.
— Вам доводилося «працювати» під кулями, було дуже страшно?
— Спочатку так, адже у 18 років дуже хочеться жити. Потім звикаєш. Безпосередньо перед «дембелем» стає тривожно: ти знаєш, що скоро повернешся додому, але боїшся, що тебе можуть убити. У 1984 році ми були на бойовому чергуванні. Наш санінструктор Гриша Холманських тримав трофейну снайперську гвинтівку, прицілився, вистрілив навмання. У відповідь «запрацював» гранатомет противника. Гриша отримав осколкові поранення обличчя, мене контузило.
— «Дідівщина» була в Афганістані?
— Аякже, адже ми теж були частиною Радянської Армії. Пам’ятаю, як тільки прибули до Шинданду, «старики» повели нас на екскурсію до моргу, щоб ми не боялися. Хоча було моторошно дивитися на десятки вбитих солдатів. Розповідали, що одного солдата, який працював у морзі, відправили на лікування до психіатричної лікарні. Як поверне вітер з моргу, не можна було дихати, адже наші вбиті солдати знаходились там довго, аж поки їх не відправляли додому у цинкових трунах. В перший рік служби доводилось вантажити у літак ці труни.
— У 1984 році Ви служили у взводі матеріального забезпечення. Було трохи легше?
— Я возив командира батальйону Миколу Литвиненка. Невдовзі ми потрапили під обстріл. Вночі поверталися з наради і нашу машину обстріляли. Куля влучила у лобове скло, шматок скла розсік лоба. Кров тече, командир кричить: «Ющенко, жми!» Потім нас ледве не розстріляв царандой — афганські поліцейські, поки не побачили, що то свої.
— Коли Ви повернулися з Афганістану?
— 15 травня нас привезли в аеропорт у Шинданд. Але в літаку не було місця. Наказали чекати. Півдня пробули на аеродромі. Черговий повідомив, що літаків на Союз уже не буде, треба повертатися у частину. Ми з хлопцями зупинили попутний транспорт, дісталися до повороту, кілометр йшли пішки до частини. Наступного дня знову поїхали на аеродром, але нам повідомили, що рейси відмінили. То ми швидко повернулися до частини. На третій день вже ні з ким не прощалися – навіть не вірили, що колись вилетимо з Афганістану. Але прилетів вантажний АН-12. Ми вмостилися коло люка, а потім дуже жалкували про це, адже було дуже холодно, і нарешті прилетіли у Ташкент. Побігли до каси — квитків немає. Ми на вокзал — те ж саме. Знову повернулися до аеропорту, пояснили касиру, що ми з Афганістану і нам треба дістатися домівки. Касир пообіцяла нам допомогти. Першим полетів наш товариш Петро з Росії. Мені і Сергію Величку з Ізюму довелося ночувати в аеропорту. А вранці почули голос касира: «Молодший сержант Ющенко та Величко підійдіть до каси». З броні залишилося два квитки на літак у Донецьк. З Донецька ми сіли на київський поїзд, вскочили буквально перед відправленням. Вільних місць не було, але у вагоні їхали призовники. Дізнавшись, що ми були в Афганістані, хлопці поступилися нам місцем, нагодували. Коли приїхав додому, мама і сестра зустріли мене зі сльозами і обіймами.

— Як склалося Ваше життя після війни?
— Влаштувався працювати на БДСК формувальником, вступив на заочне відділення Київського інженерно-будівельного інституту, але закінчити ВНЗ не вийшло. 13 років очікував, поки отримаю двокімнатну квартиру.
— З бойовими товаришами спілкуєтесь?
— Аякже, телефонуємо одне одному, приїжджаємо у гості, частенько згадуємо Афганістан. Таке не можна забути.
— Дякую за розмову.
15 лютого – День вшанування учасників бойових дій на території інших держав

15 лютого – День вшанування учасників бойових дій на території інших держав

На знімках: таким був солдат Анатолій Ющенко в далекому 1983 році; молодший сержант Анатолій Ющенко (сидить) разом з товаришами (1985 рік, місто Шинданд); разом із земляками з Києва та Фастова (А. Ющенко крайній зліва); такими автомобілями возили командирів.
Тетяна Соловйова
БКБМ

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо зайти на сайт под своим именем.

комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *
Вопрос: 156+2
Ответ:
Код: оновити, якщо не видно коду
Введите код:
Календар публікацій
«    Лютий 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728