Жк Мрия
Бориспiль
C

Головні новини

Світлана Бевз: «Ми часто говоримо із міською владою про недоречність смітників поблизу театру та потребу у більшій залі, але…»


Світлана Бевз: «Ми часто говоримо із міською владою про недоречність смітників поблизу театру та потребу у більшій залі, але…»

Моя розмова у театральне міжсезоння із актрисою Світланою Бевз — директором Муніципального театру «Березіль» Бориспільської міської ради — у її тісному кабінеті: про велике мистецтво на маленькій міській сцені, затребуваність камерного театру, про її зйомки і заробітки в кіно з онучкою христиною, а ще — про жіночу красу, щастя і вік.

Враження
ШЛЯХ ДО МИСТЕЦТВА
Натуралізм. Холодно. У доброму гуморі вирушаю на розмову до директора міського муніципального театру «Березіль». Перейшла через перехід від ринку «Центральний», минула магазин білизни праворуч і ломбард ліворуч, низку незаконних торговців городиною і нарешті орієнтир — нерівний ряд обшарпаних МАФів (привіт із 90-х). Від них починається найважливіше — стометрівка до парадного входу театру, декорації та запахи, вздовж якої вразили більше, ніж будь-яка художня постановка на сцені.

Усе так, ніби крадешся до підпільного об’єкту, а не ідеш до культурного закладу. Відкриває шлях капітальний класичний сміттєвий майданчик із п’ятьма баками, переповненими непотребом та засмальцьованим бетонним покриттям під ним і брудним асфальтом перед. Сморід. Через вузеньку доріжку навпроти — хаотичні ларьки без вивісок, біля яких ящики, пакети, дрімають безпритульні пси. Далі з обох боків — типова занедбаність: бур’яни, розкидане будівельне сміття, пляшки, чагарники, пил… Цю колористику відмежовує бетонний паркан. За ним — дитячий майданчик. І ось нарешті — скромний фасад театру із потрісканою фарбою на декоративних колонах у багатоповерховому гуртожитку, що на вул. Бежівка, 1. Прочиняю двері — театральний дух, у дуже вузькому коридорі старенька килимова доріжка, майже червона, на стінах афіші. І тіснота.

Інтер’єр, як і екстер’єр театру, говорять самі за себе: «Березіль» за 9 років виріс із маленьких штанців по суті, але форма чомусь не змінилася. Театр, як відомо з часів Станіславського, починається із вішалки. У широкому сенсі. Глядач іде за естетичним задоволенням, культурним відпочинком.

Тому блискуча ідея відкриття достойного театру у Борисполі та його репертуар тьмяніють від кричущої безгосподарності довкола. Публіка навряд чи захоче ходити такою дорогою до мистецтва.
Після подорожі постає чимало запитань без відповіді: до відділу контролю за благоустроєм, депутатів, комунальних служб, відділу містобудування та архітектури, виконкому міськради.
Світлана Бевз: «Ми часто говоримо із міською владою про недоречність смітників поблизу театру та потребу у більшій залі, але…»

Разом із чоловіком Петром Васильовичем відсвяткували 32 роки щасливого подружнього життя. Мають дорослих доньку Анну та сина Івана. Пишаються онуками.

— Театральний сезон завершився еротичною виставою «Пригода ведмедиків панда». Обираєте пікантні постановки замість класики, щоб привабити глядача?
— Це вистава більше філософська, ніж еротична. Наш режисер Ганна Самініна разом зі своїми студентами, які грають у нашому театрі, ставлять на базі свого університету культури дипломні вистави, репетирують тут, потім уже готовий продукт презентуємо як наші репертуарні вистави. Деякі із них приживаються, деякі — ні. Ми у пошуку талановитої молоді. Учні Ганни Самініної, з якою ми співпрацюємо 2,5 роки, після закінчення курсу розлітаються, а деякі актори залишаються, підпрацьовують у нас. Ми щасливі, що у «Березілі» з нами Інна Бульботко — талановита актриса, на яку вже приходить глядач. Вона з Києва, працює паралельно у «Дикому театрі». Наш новий режисер Ігор Матієв, який з «Театру на Подолі», також залучає її на прослуховування.

— Який акторський кістяк у «Березілі»?
— Близько 10 осіб. Це люди, які давно з нами. Ми залучаємо й інших акторів, студентів ; вони змінюються, усі залюбки працюють тут, це як сходинка для них, щоб іти далі в театральній сфері.

— А глядач змінюється?
— Є різний глядач. Бачу, що бориспільці більш схильні до класики. На постановках «Тев’є-молочник» Шолома-Алейхема та «Мина Мазайло» Миколи Куліша у нас були кілька разів переповнені зали. Є у нас і постійні глядачі, які йдуть на всі наші вистави.
— Скільки таких?
— Біля 10-ти точно, це дорослих. В основному до нас ідуть діти, дитячі вистави затребувані. Молодих людей малий відсоток, можливо, вони не знають, що у нас грає молодь. Якщо у театрі «Березіль» буде нове приміщення, то багато хто «підтягнеться» до нас, бо нинішнє відлякує, людям незручно
у залі, душно.

— Міська влада теж належить до театралів?
— Звичайно. Але найбільше любить наш театр Анатолій Соловйович, який був ініціатором створення театру і підтримує його, наш частий гість. На жаль, на закриття цього сезону він не зміг потрапити. Зате оцінив «Ніч Гельвера», з якою ми їздили на театральний фестиваль «День театру» до Києва. Із влади наш шанувальник – депутат Валерій Мартишко, він був і спонсором, ось подарована ним кілька років тому швейна машинка, на якій ми ремонтуємо костюми. Депутат Адамовський не наважується прийти – дружину приводив, а сам не був. Хотілося б бачити у театрі впливових людей. Можливо, кажу, у нас зал для них не підходить. Він маленький, камерний, тісний. Глядачам часто душно, жарко, навіть кондиціонери не допомагають.

— Вас не дратує дорога до театру, оточена сміттям уже 9 років? Як думаєте, бориспільці достойні сучасного благоустрою навколо театру, зрештою як і більшої зали та сцени?
— Безумовно! Ми часто говоримо із міською владою і про недоречність смітників поблизу театру та потребу у більшій театральній залі, але, певно, різні фінансові проблеми заважають, чи проблеми із землею. Анатолій Соловйович хотів відкрити для міста нове приміщення концертної зали на 500 місць, у будівлі з іншого боку, де могли проходити і наші вистави, але там якісь проблеми із землевідводом. Знову ж таки, ми говоримо і про смітник; усі знають про цю тему: і міському голові, і Наталії Погребній, начальнику відділу культури, я постійно нагадую про те, що тут же діти ходять, що так не можна. Але ніхто не знає, куди його перенести. Обіцяють щось зробити, але поки що так. Із ларьками теж без вирішення. Звичайно, хотілося б і нову залу, бо наш театр заслуговує на це. Крім молодих акторів у нас працюють і майстри сцени — народний артист України, актор театру ім. І.Франка Петро Панчук, наприклад. Він грав у «Тев’є-молочник», з цією виставою ми побували у КМЦ «Краков» у Києві на фестивалі «Мандруючі зірки», де отримали високі оцінки провідних фахівців сцени. Це одна із наших найпотужніших вистав. Панчук і режисер, і виконавець головної ролі. Ганна Самініна допомагала як другий режисер. З нами, до речі, співпрацює Євген Чекулай, бориспілець, син засновника майстерні «Пепса», він ходив ще в театральну студію до Галини Поминальної. Ще Володимир Швагрум, він теж починав з нами від початку. Відкрилися ми 3 грудня 2009 року. Тож незабаром ювілей.

— Квитки продаються чи роздаються?
— У нас була акція: на міському конкурсі читців віршів Т. Шевченка ми підготували запрошення на рік усім учасникам. Приходять деякі, але мало. Рекламуємо театр, де можемо. Дякую «Вістям», що друкують афіші, як і «Ринок Бориспіль», бо інші газети пропонують оплату, а нам це не по кишені.

— Крім «Березілі» у Борисполі є й інші театри. Наприклад, театр-студія «RAUS», що на базі культурно-мистецького комплексу «Академ». Ви співпрацюєте чи конкуруєте з ними?
— Співпрацюємо із Наталією Сиворакшею, директором «Академ», бо ми в одній структурі. Але я не вважаю театр-студію і «Березіль» конкурентами. У нас – професійні актори, з освітою. Але кожен виконує свою роль.
— Ви ходили на їхні вистави?
— Коли був обласний фестиваль-огляд театрального мистецтва у міському БК, то мені довелося бути у журі, я бачила уривок їхньої вистави «Ніч перед Різдвом». Картинка красива. Якби нам такий зал, таку сцену і технічні можливості як у них, у нас було б не гірше.

— Скільки за сезон ви даєте вистав? Чого чекати з вересня?
— Треба рахувати, багато. Щомісяця у нас 8 -10 вистав. Перевиконуємо річний план по виставах. Влітку перепочинок, із серпня будемо готувати Новорічну виставу для дітей, комедію ще одну плануємо поставити. Ми разом із режисером, акторами обговорюємо, що обрати, немає нав’язування, є компроміс.

— Ви часто виступаєте самі, зі студентами у міських заходах. Хто готує матеріал?
— Залучаємо студентів, разом із Ганною Самініною готуємося.
— Ви знімаєтеся у кіно, зокрема для ТБ. Це творчість для вас, чи ремесло, заробіток?
— По-перше, це цікаво. Це творчий розвиток, знайомство з новими людьми, досвід. Це і заробіток.
— Кращий, ніж у театрі?
— Розумієте, у театрі стабільний заробіток, кожного місяця, вчасно. У мене ставка. У кіно ж то є зйомки, то немає.
— Чи дивитеся ви себе у готовому телевізійному продукті?
— Звичайно, цікаво оцінити себе з боку. Люди дивляться, впізнають, запитують, ще один плюс – популярність. Це не велике кіно, а серіали.

— Вам не буває образливо, що ви свого часу не замахнулися на велику сцену чи велике кіно?
— Шкодувати за минулим не будемо. Краще думати про майбутнє. Звичайно, коли я була молода, красива і талановита, то можна було б реалізуватися. Але тоді часи були важкі, у 90-ті роки взагалі нічого не знімали. Я присвятила своє життя сім’ї. Тепер, коли стала старшою, то знімаюся. Зараз кіно починає розвиватися із шаленою швидкістю. А починати ніколи не пізно. Ось Галина Сергіївна Поминальна, худкерівник нашого театру, почала зніматися в кіно у 70. Тож у мене все попереду.

— Столичні театральні сцени вас не приваблювали. Що ближче, сцена чи кіно?
— Знову ж повторюся, якби мені було 20-30 років, тоді можна було б мріяти про велике. А зараз я «приросла» до нашого театру, мені тут цікаво. У театрі і кіно усе по-різному. Тут шукаєш фарб для своєї ролі, це тривала колективна праця, а коли чуєш оплески глядачів – це найвища оцінка для артистів театру. У кіно ж довгий процес. Складно по-своєму і там і там.

— Як налаштовуєтеся на роль, коли немає настрою, сили чи бажання?
— Я більше скажу: сцена лікує. Буває приходиш, усе болить, так погано, хочеться лягти під ковдру і все. Виходиш на сцену — і все зникає миттєво, болячки відступають. Налаштування — у кожного своє. У театрі перед спектаклем беремося разом за руки, обмінюємося енергетикою, це як молитва перед сценою, щоб усе було добре. Навіть якщо напівпорожній зал, то у «півноги» не граємо, завжди наповну.
— Який випадок у вашому театрі запам’ятався найбільше?
— Якось узимку, перед виставою «Лікар Айболить», багато столичних акторів затримувалися через сніг. Актриса, що грала мавпочку, не приїхала. А в нас повна зала дітей. Мені довелося рятувати ситуацію, вийшла грати мавпочку без знання ролі, імпровізувала.
— Яку роль хотіли б зіграти?
— Молодою — шекспірівську Офелію. Зараз не думаю про ролі, багато директорських функцій. Але моя головна роль – попереду.
— Хто ви за освітою, чи мріяли про акторство?
— Закінчила естрадно-циркове училище у 1985 році за фахом артист розмовного жанру. До речі, у моїй групі був Олександр Цекало, Микола Каптан, нині талановитий кінорежисер. У 2003 році закінчила Університет культури за акторською спеціальністю, де Кость Степанков був худкерівником курсу. З дитинства знала, що буду актрисою. Коли Микола Боровко був директором школи №1, де я вчилася, не дозволяв мені йти навчатися після 8 класу. Певно, він цього вже не пам’ятає. Вчителька з літератури, яка бачила мої здібності (а я так гарно читала «Письмо Татьяны к Онегину»), попросила його, мовляв, нехай іде дитина за мрією.
Світлана Бевз: «Ми часто говоримо із міською владою про недоречність смітників поблизу театру та потребу у більшій залі, але…»

Із дітьми

— Ваша донька не акторка, ви якось впливали на її вибір професії? Чим займається син?
— Ні, вона закінчила інститут журналістики Київського університету ім. Т.Шевченка. працювала за фахом, потім, як і я, вийшла заміж, займається дітьми, у неї донька 8-ми років, і хлопчик народився — йому 2, 5 місяці. Син закінчує магістратуру на філософському факультеті того ж вишу, що й донька.
— То ви щаслива бабуся. Онучка за здібностями схожа на вас?
Світлана Бевз: «Ми часто говоримо із міською владою про недоречність смітників поблизу театру та потребу у більшій залі, але…»

Талановита онучка Христина знімається у кіно разом із бабусею. Мріє бути професійною актрисою.

— От хто-хто, а вона так. Це справжня артистка! Знімається разом із бабусею у кіно — «Лікар Ковальчук», «Історія одного злочину», «Черговий лікар». Усі режисери, які її знімають, говорять: «Христиночко, ми будемо тебе запрошувати, ти талановита дівчинка». Тож вона вже заробляє гроші. Перед школою на зйомках заробила велику суму, за яку змогла повністю купити шкільну форму, взуття і все канцелярське приладдя.

— Коли б мали вибір: родина чи блискуча кар’єра, щоб обрали?
— Є багато актрис, які побудували кар’єру, є успіх, але немає сімейного щастя, затишку. Для жінки, мені здається, першочергове — це родина, діти, онуки, саме у цьому полягає усе справжнє щастя. Я це і обрала б. А бути великою знаменитістю на публіці, коли тебе знімають, і самотньою у квартирі — це сумно. Краще приходити додому, а навколо тебе все ворушиться, крутиться, сміється. Це і є щастя.
— Чоловік завжди підтримує?
— Звичайно, а що йому залишається. Тоді, коли я молода була і гарна, він сильно ревнував, а зараз уже ні. Каже, йди знімайся в кіно, уже ти від мене нікуди не дінешся. (сміється).
— Вважає вас досі музою, він же займається живописом?
— Так, пише картини, це таке хобі. Я у нього муза, так.
Світлана Бевз: «Ми часто говоримо із міською владою про недоречність смітників поблизу театру та потребу у більшій залі, але…»

Світлана знялася у 35 фільмах. Каже, її головна роль попереду.

БЛІЦ
— Вас турбує вік?
— Звичайно. Хочеться залишатися молодою і красивою, але у кожному віці є щось своє.
— Яке ставлення до «уколів краси»?
— Не робитиму цього.
— Чи користувалися ви у житті харизмою і акторством, щоб домогтися свого?
— Не пригадую. Ні!
— Здається, ви обманюєте.
— Не можу пригадати. Можливо, але це було несвідомо.
— Що для вас «жлобство»?
— Негатив, хамство.
— Чи здатний театр викорінити «жлобство»?
— Театр не вчить, він показує.
— Ваш улюблений фільм?
— З молодості — «Собака на сене», всі мюзикли Яна Фріда.
— Улюблена поезія?
— Люблю твори Тараса Шевченка, він пише ніби про сьогодення. Наприклад, «Мені однаково, чи буду…».
— Не вірю, що цей вірш може бути улюбленим.
— Подобається і творчість Лесі Українки: «Твої листи пахнуть зів’ялими трояндами…»
— З віком не втрачається здатність мріяти?
— Ні. Поки мріємо, ми живемо.

Оксана КОБЗАР

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter

Шановний відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач. Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім'ям.

коментарі

Ваше ім'я: *
Ваш e-mail: *
Питання: 156+2
Відповідь:
Код: оновити, якщо не видно коду
Введіть код:
Читають Обговорюють
Купити квартиру в Києві
Календар публікацій
«    Березень 2024    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031