Наші предки були сонцепоклонниками-хліборобами, жили у гармонії з природою, розуміли свою залежність від неї. Тож їхній спосіб мислення і ритм життя визначалися Сонцем і природними циклами. Вони створили космічно-природний і одночасно святково-трудовий календар, в якому були закріплені їхні основні світоглядні засади, їхнє розуміння сенсу життя, визначальні свята та обрядовість. Фундаментом їхнього життя був Звичай.
Основними святами українців з давніх-давен були чотири: зимове і літнє сонцестояння та весняне і осіннє рівнодення. Ці вшанування головного небесного світила, без якого немає життя на Землі, підкреслювали, що людина — частина Всесвіту.
Народний календар сонцепоклонників, який сягає глибини тисячоліть, називають Колом Сварожим.
Коляду або Різдво (народження) Сонця святкували після зимового сонцестояння (зазвичай, починається 21-22 грудня і триває три дні), коли день починає зростати. Тому пояснювати прадавні свята досить просто, вони не прив’язані до жодної релігії, а тісно переплітаються з природою, і були філософією життя наших пращурів. Від Коляди (від слова «коло») до Коляди крутиться Коло Свароже — завершується коло обрядів і починається все спочатку. І так без кінця-краю. Вірогідно, що слово «календар» походить від «колодар». Основою давнього календаря є астрономічні дані, а головні свята визначаються положенням Сонця. Саме в період Різдва Сонця починали співати колядки, які після запровадження християнства переінакшили, як і віковічні звичаї та обряди. Зокрема, усім відома колядка «Ой, радуйся, Земле» продовжувалася словами «ясен Світ народився» або «новий день народився». Колядки розповідали про сотворення Світу.
У час зимового сонцестояння народжується молоде сонячне світло, воно щодня прибуває й поборює темряву. Відбувається закінчення Корочуна — найтемнішої частини року. За давніми обрядами, у вогонь вкидали хмиз, суху траву і загадували бажання, аби згоріли усі негаразди, хвороби, злидні.
Ще на початку ХХ століття в українських селах на Різдво ставили не ялинку, а дідух — сніп жита. Згодом почали робити дідухи з інших зернових, з яких випікали хліб, з додаванням запашних трав. Дідух — це символ урожаю, добробуту, багатства, безсмертного предка, зачинателя роду, духовного життя українців. Дідух встановлювали на покуті — найпочеснішому місці у хаті.
коментарі