Фотограф і режисер Луїджі Тоскано (44 роки) з німецького міста Мангейм у 2014 році ініціював проект «Проти забуття».
Протягом року він подорожував і фотографував людей, які постраждали від нацизму в роки Другої світової війни. Учасниками його проекту стали жителі Німеччини, України, Ізраїлю, США, Росії. Це колишні в’язні гетто, концтаборів, остарбайтери та їхні діти, народжені в неволі. В Україні працював у Києві та Переяславі-Хмельницькому. Загалом створив понад двісті портретів.
16 вересня Луїджі Тоскано, як і обіцяв, приїхав із фотовиставкою у Переяслав-Хмельницький. Зо два десятки портретів виставили в центральному парку міста. На фотографіях переважно мешканці Переяславщини. Саме через світлини великих розмірів (2 на 3 метри) автор зміг якнайкраще передати емоції людей, яких фотографував. Головний акцент зробив на очах. І вони найбільше зачіпають за живе.
– У мене нетрадиційний підхід до виставок. Головна ідея – не розповісти, а показати. І я помітив, що це привертає більшу увагу людей, глибше їх зачіпає. Головне, що вони починають цікавитися, а вже потім самостійно знаходять ту інформацію, яку вважають важливою, – розповідає Тоскано.
Першу фотовиставку Луїджі Тоскано показав у Мангеймі. Фотографії були виставлені в рами вікон старої пожежної станції у центрі міста. В Україні фотоінсталяція побувала в Києві, Львові, Дніпрі.
– У минулому році відбулася вражаюча виставка в Бабиному Яру в Києві. Її побачили не менше мільйона людей. Про неї писали в Німеччині, США та інших країнах. Завдяки цьому вона стала відомою на весь світ. Я навіть не очікував такого. Якби не цей проект, мені б ніколи не спало на думку приїхати в Україну. Я б не зустрів стільки чудових людей. А так я вже увосьме в Україні. Приїжджаю сюди майже як додому, – каже розчулений Тоскано.
За його словами, згодом виставку покажуть у Берліні та різних містах США, до неї виявляють інтерес у Польщі й Білорусі. Але найбільшим бажанням Тоскано є демонстрація портретів у найвідомішому місці нацистських злочинів – концтаборі Освенцим.
– Ми не маємо права забути те, що сталося. Хто забуває історію, той ризикує побачити її повторення, – пояснює Тоскано, навіщо зініціював проект.
Між іншим, ця ідея виникла в нього не спонтанно. Воєнною тематикою він зацікавився ще в дитинстві, а в 17 років побував у Освенцимі.
На відкритті виставки присутні деякі герої його світлин. Жителька міста Алла Величко (72 роки) стоїть із квітами попереду свого портрету. Вона народилася в березні 1945 року в німецькому місті Темплін, куди її батьків вивезли на примусові роботи.
– До мене підходять люди, роздивляються портрет, розпитують. Я вже не одному розповіла свою історію. Це дуже приємно, що нас не забувають, і дуже хвилююче, – Алла Величко втирає сльози.
Біля свого портрету і 93-річна переяславка Софія Голянд. З 1941 по 1945 роки вона була на примусових роботах у Німеччині. Жінка співає для Луїджі Тоскано пісню німецькою, яку добре пам’ятає. Дякує усім за таку увагу до неї.
Чотирьох жінок, зображених на портретах, уже немає в живих. Фотограф був чи не останнім, кому вони переповіли історії свого життя. Тоскано каже, що найбільше запам’ятав зустріч з Марією Назаренко. Вона померла торік, їй було 92. Жінка два роки була остарбайтером, працювала на німецьких господарів.
– Я був у неї вдома, фотографував, записав інтерв’ю. Вона розповіла мені сокровенне, те, чого навіть рідним не розказувала. Приємно побачити на виставці її родину, це хвилюючий момент для мене, – зазначає митець.
Людмила Ісак, внучка Марії Назаренко, пригадує, що цей день був дуже важливим для її бабусі. Вона навіть допомагала готувати пиріжки для гостей. Оскільки вони поспішали, пригощання віддали їм у дорогу. Тоскано усміхається і киває на підтвердження.
У листопаді 2016-го у віці 92 роки померла жителька міста Варвара Савенко. На виставку приїхали її племінники – Антоніна Бараннік із Києва і Станіслав Добриденко з Борисполя, а також хрещениця Людмила Савенко, жителька столиці.
– На примусові роботи тьотю Варю забрали із села В’юнище. Спочатку працювала на фабриці з виробництва рукавичок. А одного разу їм дозволили написати листи додому. Вона чесно описала, як над ними знущаються фашисти. Цього листа, звичайно ж, прочитали. Її забрали в гестапо. П’ять днів знущалися: били, кололи голками під нігті. А потім відправили в концентраційний табір Равенсбрюк. Там вона, 18-річна дівчина, возила щебінь, пісок, тягала бетонний каток, – переповідає історію своєї тітки Антоніна Бараннік (61 рік). – Після війни вона закінчила Московський торговельно-економічний інститут. Працювала начальником відділу в райспоживспілці, отримала звання заслуженого працівника торгівлі. Власної сім’ї не мала. Віддавала свою любов нам, племінникам: мені, брату і сестрі Галині.
– Вона мені казала, що, може, і вийшла б заміж. Але ж їм у концтаборі робили уколи, щоб не було дітей. “Як я скажу чоловікові, що не зможу народити?” – отак пояснювала. Вона пережила такі страхіття і не хотіла іншому завдавати страждань, – додає Антоніна Мазур, 67 років, яка свого часу проходила практику у Варвари Савенко і деякий час працювала з нею в райспоживспілці. — Вона була прекрасною людиною, життєлюбною, життєрадісною, але з тяжкою долею.
Луїджі Тоскано розповів, що документальний фільм «Проти забуття», який буде складатися з фрагментів інтерв’ю, які він знімав протягом всієї подорожі, на етапі завершення. Митець планує подавати його на кінофестивалі, можливо, й на Одеський.
Проект «Проти забуття» проходить під патронатом Міністра закордонних справ Німеччини Франка-Вальтера Штайнмаєра та за фінансової підтримки посольства Німеччини в Україні. Реалізувати проект в Україні допомогла Анжела Беляк, голова громадської організації “Акція спокути заради миру”.
Юлія Строчинська
Вісник Переяславщини
коментарі