На цьому тижні свій 90-літній ювілей святкував ветеран правоохоронних органів, бориспілець Володимир Данилович Казаков. Спогадами про свій життєвий шлях, роботу в бориспільській міліції, забезпечення порядку під час прийому Борисполем олімпійського вогню та іншими цікавими моментами він поділився із щотижневиком «Вісті».
Перші дитячі спогади — евакуація
«Народився я у 1936-му році в Тульській області Росії, в селищі Бутіково. Батько мій, Казаков Данило Петрович, був українцем, із Кам’янець-Подільської губернії. А от мама Любов Петрівна (дівоче прізвище Воробйова) із Росії, уродженка м. Петербург. У свою чергу, її мама була фінкою, а батько росіянином. Після революції 1917 року в Петербурзі був голод, і вони виїхали звідти.
Для батька шлюб із моєю мамою був другим, від першого шлюбу у нього був син Борис, що жив із нами, і ще старший син Микола. Для мами це теж був другий шлюб, від нього була в неї моя старша сестра Ліда.
Найбільш яскраві з дитячих спогадів — евакуація в 1941-му році, коли почалась війна. Виїжджали ми на двох підводах: на одній підводі тато, мама, я та брат із сестрою, на іншій співробітник батька по дорожньому відділу, де він був завідуючим. На ніч хотіли залишитися в Рязані, але військові не дозволили і порадили не зупинятися і їхати швидше. І недарма — вже коли ми виїздили із Рязані, її почали бомбардувати німецькі літаки.
Доїхали до міста Тємніков у Мордовії і там нас розмістили в будинку біля великої церкви. Батько пішов на фронт добровольцем, а разом з ним і брат: Борису було лише 13 років і в армію його не взяли, тому він підробив документи, сказав, що йому 16 років і пішов воювати.
В евакуації сильно голодували. Мама влаштувалася на роботу прибиральницею в райком партії, щоб отримувати продуктові карточки. Черги були величезні, стояти доводилося довго. Якось мама дуже втомилася після нічного чергування та поставила мене в чергу, а сама пішла відпочивати. Почали видавати хліб, і мене мало не затоптали, ще й вигнали з черги. Коли повернулася мама, нас у чергу більше не пустили і ми в той день залишилися голодними.
Після перемоги батько повернувся додому, у моїй пам’яті досі спомин про те, як ми його зустрічали на дерев’яному мосту через річку Мокша і я його не впізнав, так він змінився за роки війни. Брат Борис після війни залишився служити в армії. Відслужив 10 років строкової служби, батьку навіть довелося писати листа в Москву, особисто товаришу Сталіну. Прийшла відповідь з подякою за виховання сина, і Борис нарешті поїхав додому. Але до нас не повернувся — знайшов свою рідну маму та переїхав до неї в Білорусь».
Після війни
«Ще до війни мама хворіла туберкульозом, вилікувалася, а потім хвороба повернулася. Мами не стало у травні 1946 року. Десь через місяць після її смерті батько привів додому нову дружину, Феклу, мордовку за національністю. Вона прийшла разом із позашлюбною донькою, яку теж звали Лідою, як і мою сестру, та коровою, що стала для нас справжнім порятунком від голоду.
Влітку я пас корову, навчився ловити рибу. Також разом із мачухою ми садили город, вирощували здебільшого картоплю. Батько вдома бував рідко — тоді велось активне дорожнє будівництво і він там і днював, і ночував, переїжджаючи від одного населеного пункту до іншого.
Потім батька призначили керівником районного дорожнього відділу і ми переїхали в с. Зубово-Поляна — через нього йшла шосейна дорога на Рязань та протікала річка Парца. Жили у бараці дорожнього відділу: з одного боку була контора, якісь підсобні приміщення, конюшня та туалет, а з іншого в кімнаті жили ми. Топили дровами, а готували в печі.
Поряд із бараком стояла одноповерхова дерев’яна школа, де я і вчився до 5-го класу. Потім перейшов у старшу школу, за кілометр від села. До того там був двоповерховий госпіталь, побудований полоненими німцями. Довчився лише до 8-го класу, бо далі навчання було платним, а батько платити не хотів. Тому я вступив до місцевого педагогічного училища, яке закінчив із відзнакою («червоним дипломом»). У цьому ж педучилищі вчилася та постійно жила в гуртожитку моя старша сестра Ліда, яку батько невдовзі після появи мачухи вигнав із дому. Це настільки мене вразило, що страх так само бути вигнаним та залишитися без усіляких засобів для існування та підтримки родини, переслідував мене та змушував слухатися батька у всьому і навіть віддавати йому всю стипендію. З цих грошей він на тиждень виділяв мені 10 рублів, курячі пупи та літрову банку пшона. Крім того, в буфеті училища нам давали пайок — склянку чаю та скибку хліба. Цього, звичайно, не вистачало, тому я займався розгрузкою вагонів — із картоплею, піском чи щебнем, щоб заробити на їжу. Коли про це дізналися в училищі, хотіли поговорити з моїм батьком, але я вмовив цього не робити, бо дуже його боявся. На той час батько з мачухою вже побудували будинок в іншому селі, куди мені доводилося добиратися на даху чи вчепившись на сходинках потяга, або між товарними вагонами, бо грошей на квиток не було.
Сестра закінчила навчання, переїхала в Красноярськ і стала вчителькою, потім створила власну родину. А батько з мачухою та її донькою переїхали в Україну — батьку запропонували посаду керівника дорожнього відділу в м. Бишів Київської області. Також у Києві на той час уже жив старший батьків син Микола».
Переїзд в Україну
«Після закінчення училища мене призвали в армію, і служив я теж в Україні, під Миколаєвом.
Під час відпустки приїздив у Бишів. Батьківський будинок стояв навпроти міліції і батько водив дружбу із керівником міліції, Миколою Алешаєвим. Думаю, саме завдяки йому я теж обрав для себе цей шлях, хоч і вчився до того на педагога. Ми часто спілкувалися, він розповідав мені про роботу міліції, проводив своєрідну «агітацію», і врешті-решт я «здався» — коли повернувся зі служби, оформився в міліцію і мене відразу направили на 6-місячні курси дільничних інспекторів у школу міліції м. Станіслав (зараз Івано-Франківськ).
Після курсів я сподівався працювати в Бишеві, але мене направили в Бородянський райвідділок та призначили дільничним в селище Пісківка, яке на той час вважалося одним із найкримінальніших — за статистикою, на нього припадало 50% злочинів, що скоювалися в усьому районі. На роботі я практично жив, але й досяг небачених до того результатів — за час моєї служби в Пісківці було скоєно лише один злочин.
Якось арештував кількох хуліганів із сусіднього села Раска — довелось поїздити туди, і не раз. У тамтешньому клубі побачив кучеряву дівчинку і закохався з першого погляду і на все життя. Люся спочатку втікала від мене, але потім закохалася теж, і у вересні 1959 року ми вже гуляли у Расці весілля. Спочатку жили в будинку з її мамою та вітчимом (батько загинув під час війни, був партизаном), а тоді переїхали в Пісківку, винаймали житло.
Згодом мене перевели в Бородянку та призначили оперуповноваженим карного розшуку, потім керівником відділу позавідомчої охорони. Паралельно я заочно закінчив юридичний факультет університету ім. Т. Шевченка».
У Борисполі
«Потім було переведення в Іванківський райвідділок на посаду заступника начальника по оперативній роботі, а в 1975 році, зовсім несподівано, мене було призначено керівником Бориспільського райвідділку, причому надійшов наказ приступити до роботи негайно, навіть додому в Бородянку не відпустили, хоча якраз були новорічні свята. У Борисполі неподалік міліції був гуртожиток будівельно-монтажного управління, там мене і оселили, а родина залишилась у Бородянці. Пізніше нам дали квартиру, і дружина з дітьми та теща теж перебралися в Бориспіль.
Головним завданням для мене було повернення авторитету міліції, який чомусь у Борисполі було втрачено, та організація внутрішньої роботи. Вимоги до міліції тоді зросли, і людей треба було навчати — зокрема, виходячи з власного досвіду. У той же час, і сама будівля потребувала розширення. Тому довелось займатися і господарськими справами, і будівництвом — після добудови та реконструкції будівля набула того вигляду, який має зараз. Крім розширення та збільшення кількості кімнат, було реконструйовано ізолятор тимчасового утримання та створено сучасні умови для утримання засуджених. Також створили два навчальних класи і клуб площею 150 кв. м (на третьому поверсі), побудували 4-квартирний будинок для співробітників, а на вул. Мануїльського за рахунок бюджету було побудовано 16-квартирний будинок, в якому також виділили квартири для співробітників міліції.
І ДАІ, і навіть витверезник тоді ще знаходилися на території міліції. Вже за мого керівництва витверезник перевели на вул. Дзержинського (зараз Бежівка) в окрему будівлю — з алкоголізмом була велика проблема.
Але міліція — це не лише будівля та робота в кабінетах, це цілий комплекс різних напрямків та відділів — служба дільничних інспекторів, ДАІ (державна автомобільна інспекція — ред.), оперативний відділ та інші. До речі, єдині, кого я не любив у структурі МВС — це ОБХСС (відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності — ред.), бо вважав їх хабарниками, а не борцями з крадіжками та спекуляціями. За весь час роботи вони не завели жодної карної справи. Хоча простір для їх роботи був широкий. Я одного разу їхав із водієм і на окружній виявив машину кавунів без документів. Водій мій пересів за кермо і кавуни поїхали у колгосп. Там їх зважили і потім продали людям по не спекулятивній ціні.
Крім основної роботи, мене також обрали депутатом районної ради по Дударківському виборчому округу. Село Дударків тоді «славилось» своїми паліями — там постійно палали приватні будинки. У результаті проведеної оперативної роботи зловмисників знайшли та засудили.
Особливо напруженим видався рік Олімпіади — 1980-й. Олімпійський вогонь мали нести через центральну вулицю Борисполя — на той час вул. Леніна, і далі на Москву. У Борисполі до Олімпіади наводили лад у місті, проводили реконструкцію парку та центрального стадіону, де мав бути встановлений на спеціальний п’єдестал факел із вогнем, а ночувати він мав у будівлі міської ради. У зв’язку з усім цим у рамках підготовки до урочистостей у місто постійно приїздили комісії по лінії МВС — із Києва, області та навіть Москви. Вони нічим справі не допомагали, але постійно чогось вимагали, часто з погрозами поплатитися посадою у випадку проблем. Навантаження і фізичне, і психологічне було надзвичайно великим, а для забезпечення порядку була задіяна велика кількість особового складу.
Незважаючи на нервову підготовку, у Борисполі все пройшло чудово, без жодних провокацій, яких усі так боялися. На трасі слідування вогню було багато людей, у місті теж дуже багатолюдно — всі хотіли побачити Олімпійський вогонь і тому йшли до центру Борисполя. Біля міської ради відбувся урочистий мітинг, а потім урочистості та святкові заходи перемістилися до стадіону. Після урочистостей факел і вогонь, запалений від нього в якомусь ліхтарі, ночували в міській раді. На випадок, якщо з факелом щось станеться, був також виготовлений ще один запасний, про що знало обмежене коло осіб. Київщиною рух факелу супроводжував мій колишній колега по слідчій роботі з Макарова Володимир Кравчук — на той час співробітник центрального апарату МВС СРСР в м. Москва.
Але знайомство з вищим керівництвом та наші з ним дружні бесіди зіграли зі мною поганий жарт. Це відверто не сподобалось київському керівництву.
Коли після «проводів» Олімпійського вогню, щоб зняти напруження, керівник управління внутрішніх справ Київської області генерал-полковник Іван Бондаренко поїхав обідати на луги неподалік Гнідина (звичайно, запросивши й вище керівництво з Москви), мені доручили організацію гулянки та приготування ухи — за власний рахунок. Для моєї родини це була фінансова катастрофа, та й організатор гулянок із мене був ніякий. Раніше цим завжди займався керівник Обухівського райвідділку Грищук, але його з нами не було. Ще одна проблема виникла з посудом для варіння ухи. Ми об’їздили всі магазини, обдзвонили всі обласні магазини рибалок і мисливців, але жодного казанка, на біду, не знайшлося. Хотів десь позичити — теж безрезультатно. Довелось по рибальській традицій варити уху в відрі. Бондаренко, побачивши це, дуже обурився і сказав, що він не свиня, щоб їсти з відра. Тим не менш, інші присутні були не проти, уха вдалась, всі пообідали, випили і перебували в гарному настрої.
Ну а для мене ця уха стала початком подальших проблем.
Почались перевірки, комісії — одна за одною. Перевіряючі не гребували нічим, порпались, як то кажуть, у брудній білизні, щоб знайти хоч щось, хоч якісь незадовільні моменти в роботі. Дійшло до того, що мій кабінет доручили слухати з сусіднього — по «старовинному» звичаю, через скляну банку, що було навіть смішно, а тоді писали анонімки. Якраз у той час ще й почалася реконструкція будівлі, і через велику напругу я почав хворіти — і той самий генерал Бондаренко, раніше незадоволений ухою, заявив мені, що хворі начальники йому на службі не потрібні. Мені стало зрозуміло, що прийшов час іти з посади — краще добровільно. Хотів відразу йти на пенсію, але мені порадили написати рапорт про переведення на посаду старшого інспектора профілактики, щоб не втратити доплати за звання. За 3 роки такої роботи я і відпочив, і здоров’я поправив. А під час відпочинку в санаторії познайомився з кадровиком Головспецлісу МВС СРСР і той покликав перевестись до них у Красноярський край — покращити фінансовий стан і заробити підвищену пенсію, бо за роботу в тих місцях гарно платили».
Лісоповал, «Прометей» та завершення кар’єри
«Управління «Головспецліс» було створене ще за царя як система заготівлі деревини з використанням дешевої робочої сили — зеків, тобто ув’язнених. Призначили мене заступником керівника по режиму і оперативній роботі виправної колонії в селищі Приангарське, в кількох кілометрах від Кежми.
У склад ОВТК-1 (окрема виправно-трудова колонія) входили ВТК-1 (суворого режиму) і чотири колонії-поселення: ВТК-2 с. Согра, ВТК-3 с. Народимське, ВТК-5 острова Петухово та ВТК-21 острова Бурнауль на Ангарі. Коли ми знайомились із моїм керівником, Валентином Сарапіним, він відразу запитав: «Куриш? Горілку п’єш? Зеків б’єш? До баб ходиш?» Я відповів, що не курю, горілку п’ю, але мало, а зеків «б’ю» лише законом. Така відповідь його цілком задовольнила, і працювали ми з ним без проблем. Його дуже здивувало, що приїхав я сюди після роботи керівником райвідділку, маючи в особовій справі 39 заохочень за 22 роки роботи.
Дружину та дітей (сина Олександра та доньку Ірину) із собою я не взяв, вони залишилися в Борисполі. Дружина хоч і ображалася, але не переживала — вона знала, що я ніколи не зганьблю ні себе, ні її. Приїздила до мене не раз у відпустку, і їй теж пропонували залишитися, працювати заступником керівника торгового відділу, в підпорядкуванні якого були бази, магазини та їдальні управління — вдома вона теж працювала в сфері торгівлі.
Я теж кілька разів за час служби прилітав у Бориспіль — вербував кадри для роботи. Вони залишалися задоволені, бо заробітна плата була гарною.
Додому щомісяця я відправляв грошові перекази. Економив, вів нормальний спосіб життя, в Кежмі мені виділили половину дерев’яного будинку з дров’яним опаленням.
Взагалі мені дуже подобались тамтешні краї, і службу свою я згадую з ностальгією. Мальовнича природа, лісові ягоди, гриби, повно дичини та риби — кети, горбуші, тайменю…
Взимку ув’язнені валили ліс, а влітку формували величезні плоти, на які вміщалося 4-5 тис. кубометрів деревини, і сплавляли по Ангарі. Вивантажували ліс на берег в м. Усть-Ілімськ, а потім продавали Японії.
Якось я захворів, а повідомити про це не зміг, і мене розшукували по рації по всіх підрозділах, було багато шуму. Боялися не шкоди від ув’язнених — вони якраз мене поважали, а помсти офіцерів — бо я під час представлення сказав, що є професійним юристом, маю великий досвід оперативної та слідчої роботи, і якщо хтось із них надумає брати хабарі з ув’язнених за дострокове звільнення чи щось інше (а в колонії їм виплачували гроші на особовий рахунок), то я особисто проведу розслідування карної справи і вони офіцерську форму змінять на зеківську робу. Звісно, це мало кому сподобалося. Але мало позитивний вплив — наше відділення із останнього місця по дисципліні та заготівлі деревини в системі Головспецлісу за час моєї роботи перемістилося на перше місце. Ув’язнені були дуже задоволені, що свавілля щодо них припинилося, а от офіцери були іншої думки.
Пропрацював я так кілька років, а потім повернувся в Бориспіль. Оформився на пенсію, але продовжував працювати на заводі «Прометей» начальником першого відділу (так тоді називався режимно-секретний орган на підприємстві). В кінці 80-х завод тісно співробітничав із німцями і випускав для них жорсткі магнітні диски, і їм потрібні були принципові та порядні люди — а всім було відомо, що я хабарі не брав, не беру і брати не буду, так само ніколи не піду на зраду (а в ті роки вже було таке явище, як промисловий шпіонаж). Зайвих питань не задавав, а рота тримав на замку — служба в органах навчила.
Потім була робота юрисконсультом на кількох підприємствах, останнє з яких бориспільський комунгосп. Пішов я на пенсію у 2004 році.
До речі, мої надії на дуже гарну пенсію не збулися — в Україні не врахували «північні» надбавки, і пенсію мою прирівняли до тієї, яку я б отримував, працюючи в Україні. А от мої російські колеги чи українці, що теж працювали на півночі, але отримали свого часу російські паспорти, пенсію за таку роботу отримали підвищену. Суди нічого не дали, тому довелося змиритися — навіть урізаної пенсії мені вистачає і на їжу, і на ліки. Живу я в хороших умовах, разом із донькою Іриною та її родиною — вони забрали мене із квартири на вул. Червоноармійській (зараз Європейська) у свій приватний будинок, не дозволили залишитися одному після смерті моєї дружини».
коментарі