Із ковдрами, ліками, свічками, продуктовими наборами та за покликом допомогти до Авдіївки вирушив збірний загін швидкого реагування Товариства Червоного Хреста України. Двоє членів національного комітету і п’ятеро волонтерів частину вантажу залишили у Слов’янську задля резервного запасу, іншу повезли до гарячої точки.
«У нас було устаткування для створення пункту обігріву, та розгортати намети необхідності не було: це у повному масштабі зробила ДСНС, — розповідає командир Бориспільського загону швидкого реагування ТЧХУ Євгеній Черенок. — Проблема в Авдіївці полягала у тому, що всі почали активно завозити продукти харчування, а їх вистачало й так. Пам’ятаю, як жінка-продавчиня казала: «Не можу зрозуміти, чому такий ажіотаж: наші постачальники нам продукти возять.
А от у 2014 році на всю Авдіївку працював тільки один магазин і продуктів не вистачало, але тоді такої гуманітарної допомоги і близько не було». Навезли гречки, макаронів, круп стільки, що, мабуть, на половину Донецької області, щоб по селах розвести, вистачить. А ось чого дійсно не вистачало — будматеріалів, щоб ліквідувати дірки в стінах, вставити розбиті вікна тощо. Ми приїхали на великому вантажному автомобілі. У них не було транспорту, тож коли дізналися, що у нас така машина, експлатували її з ранку до вечора: розвозили клейонку, цвяхи, бензопили, теплі матраци.
Розмістилися у старій Авдіївці. Це близько від промзони. Там знаходиться вузлова залізнична поліклініка, на базі якої є денний стаціонар. Через відсутність світла і тепла її функціонування було неможливим, адже надворі – 110С, у приміщенні було – 5. Ми частково відновили електропостачання за допомогою автономних електрогенераторів — так «оживили» заклад: приходили пацієнти, отримували лікування, я проводив медичні консультації. Більшість відвідувачів — люди похилого віку.
— Часто лякала стрілянина?
— В перші дні нашого перебування були обстріли по місту. Недалеко від нас лягло дві міни: одна біля залізничного полотна, інша потрапила в будинок. На щастя, ніхто не загинув. Перелякано за всім спостерігав кіт, що проживав у цьому будинку і не міг зрозуміти, що трапилося. Руйнації серйозні. Діри забивали фанерою, затуляли вікна.
Обстріли, в основному, починалися ввечері, стрільба була постійною. В останні дні нашого перебування до міста снаряди не прилітали. Та вистріли промзони (вікна лікарні, де ми перебували, виходять саме туди) чуються дуже чітко: аж шибки дзвенять.
— Ходять чутки, що у чергах за гуманітарною допомогою в Авдіївці стоять чоловіки…
— Як правило, у чергах бабусі. До речі, здебільшого проросійськи налаштовані. Стали свідками сварки такої бабусі з проукраїнськи налаштованою. Одна кричить: «Забирайтесь звідси і буде мир!», інша: «Прийде твій Захарченко з автоматом — і буде та ж сама війна!»
— Кого більше: проукраїнськи чи проросійськи налаштованих авдіївців?
— Мені здається, що проукраїнськи. Просто ті, хто за Росію, більше кричать, от і створюється фон, що Авдіївка проросійська. Патріоти не кричать, вони ходять на роботу, допомагають один одному і все. А щодо гуманітарної допомоги: є люди, які соромляться за нею прийти, а є й такі, які п’ятий раз у чергу стають , щоб отримати щось надурняк.
— Що найбільше вразило в Авдіївці?
— Стріляли досить близько. В цей час мама гуляла з двома дітьми. На вистріли не реагували взагалі. Видовищно! Розумію, що до всього звикаєш, та міна ж не розбирається, куди їй летіти.
Ольга ОГНЯНИК,
фото з архіву Є. Черенка
коментарі