Бориспiль
C

Головні новини

Професійні будні ресторанних співаків


Професійні будні ресторанних співаків

Свої перші дрібні гроші Петро Сахновський підзаробляв ще у студентські роки переважно в караоке-барах. Найпершу пісню, за яку заплатили, не пригадує. А от при згадці про перший гонорар уже в ресторані, куди його «переманили» з караоке, всміхається і каже, що тоді, у 2010 році, ставка за вечір нерідко сягала до 300 гривень.

Моє «заочне» знайомство з Петром Сахновським, музикантом ресторану «Маріанна», що в Борисполі, відбулося ще влітку під ностальгійно-щемливу пісню «Скрябіна» «Старі фотографії». Тоді, пригадую, відсунула убік салат і просто завмерла. Не оригінал, але дуже гарно звучала та композиція у виконанні молодого чоловіка. На тому все й закінчилося. Уже згодом, восени, ми зустрілися, аби поговорити про всі тонкощі професії ресторанного співака.
Аналізуючи свій співочий шлях, пан Петро зауважує, що коли починав співати, то це вважалося хобі. Але зараз воно переросло у професію.

«…чи не їв ти горішки перед виступом?»
Під час розмови Петро виважено добирає слова. Видно, що хвилюється. За мить зізнається, що для нього незвично спілкуватися з пресою. Каже, що одного разу мав такий досвід — на «Х-факторі». Тепер незручно стає мені — свого часу пропустила, що наш земляк був на цьому проекті. Навіть не намагаючись приховати здивування, уточнюю, про який сезон ідеться, як його виступ сприйняли судді й головне — як проголосували?

— Це був шостий сезон, ішов 2015 рік, — пригадує пан Петро. — Я насправді не збирався туди йти, але друзі змусили. Спочатку пройшов передкастинг, а через кілька місяців запросили на зйомки. Виконував пісню Мурата Насирова «Кто-то простит». Судді виголосили два «так» і два «ні». Пам’ятаю, Ніно Катамадзе сказала, що така душа є в цій пісні… Кондратюк зауважив, що не хоче помилятися, тому каже «так». Сосєдов, як звично для нього, резюмував, що це хороше аматорське виконання, проте...

— Ну, ви ж не переспівували улюблену для нього Аллу Пугачову, — піддакую я і враз осікаюся, бо це ж не надто професійно з мого боку. Проте співрозмовник відчуває, що ми певною мірою є однодумцями. Як на мене, далі розмова складається більш вдало.
— А що ж сказав Хливнюк? — цікавлюся я, аби перервати незручну паузу.
— Він, було видно, вагався, а потім раптом запитав мене щось про горішки, що мене взагалі шокувало.
— Тобто, чи не їв ти горішки перед виступом?
— Так. І от стою такий ошелешений. Виправдовуюсь, що це в горлі трохи пересохло, але він каже своє «ні»...

До речі, той день був для мене дуже важким. Я приїхав один із перших, до 8 ранку. Та саму пісню виконував чи не останнім пізно ввечері. І упродовж всього цього часу, зауважте, взагалі нічого не їв! Тоді, зізнаюсь, вкрай засмутився, бо ж пісня і справді була неабияк лірична, дуже красива... Багато з людей навіть плакали, коли її виконував. Але ж ні, то й ні. Зрештою, життя не закінчилось. Після цього пішов і продовжив працювати.

«Але, маю визнати, це не надто моє...»
Молодий чоловік розказує про свій звичний репертуар сьогодні. Уточнює, що любить виконувати «Скрябіна» та інших українських виконавців. Серед них, наприклад, «Океан Ельзи», «Друга ріка», «Плач Єремії». Також він додає добру вервечку зарубіжних виконавців, зауважуючи при цьому, що таким виконавцям, як він, насправді, завжди треба підлаштовуватись під те, що у тренді.

Цікаво, що тут, у «Маріанні», шансон, який він і так не шанує, не можна виконувати. Також пан Петро говорить, що не любить читати реп. А в цілому, резюмує вже насамкінець, ресторанні співаки зазвичай мусять співати те, що їх просять. Люди, давно полюбляючи чи лише підсівши на щось конкретне, у таких закладах хочуть почути саме це. Пан Петро на мить замовкає, а потім каже:
— Це, наприклад, може бути навіть Макс Барских. А взагалі, коли ще раніше працював без вокалістки, то не раз доводилось мені виконувати і жіночі пісні. Згадую випадок, коли у Борисполі тільки відкривали караоке у ресторані «Ануш», то там виконував пісні Світлани Лободи і навіть композиції тріо «ВіаГРА». Звичайно, це щось комічне виходило, але ж заклад-то розважальний. Люди там відпочивали і разом зі мною співали ці пісні. Те, що мені соромно було за таке, не скажу. Але, маю визнати, це не надто моє...

Цікавлюся у співрозмовника, чи є в нього музична освіта. Пан Петро розказує, що так. Уточнює, що закінчив Бориспільську музичну дитячу школу у 2008 році по класу гітари. Після школи — Національну академію керівних кадрів культури і мистецтв по класу звукорежисури. Потім пішов на магістратуру, яку теж успішно закінчив. Попри те, що сьогодні він має право викладати, каже, поки що це його не дуже цікавить, зауважуючи, що те, чим він займається зараз, його цілком влаштовує.

Ставки за вечір

Під час нашої з паном Петром розмови з’ясовується, що сьогодні, як і донедавна, відвідувачі замовляють пісні всього по 50 гривень. Причому свої найбільші заробітки ресторанні співаки отримують так само, як і колись, — на закритих вечірках. Їх оплачують від 2-3 тисяч гривень. Сьогоднішня ставка за вечір у співаків у середньому 600-700 гривень.

Ще за відвертою розмовою дізнаюся, що на приватних вечірках саме замовник вирішує, що співати, а що ні. Проте пан Петро, наприклад, зараз принципово не виконує пісні гурту «Любэ». Уточнює, що колись часто виконував, особливо подобалась композиція «Комбат», оскільки вона динамічна.
— Я рідко пов’язую політику з мистецтвом, і все ж... — коротко резюмував-обірвав розмову Петро.

Як допомагає досвід юності
На мить повернувшись у свої студентські роки, молодий чоловік згадує, що тоді ходив після занять співати лише по юності. Каже, що на відміну від пар, де їм переважно показували різні інструменти й апаратуру, там була можливість вже самому на них працювати. А це були неймовірні відчуття!
До речі, саме професійна апаратура, як виявилось, і сьогодні залишається найбільшою проблемою для багатьох ресторанних співаків. Це питання для них фінансово непід'ємне. Тому у більшості з них апаратура орендована.
— Звісно, потроху збираю гроші і щось підкуповую у комплект, — коментує пан Петро. — От нещодавно нарешті придбав професійний мікрофон. Давно було таке бажання. Та і дружина говорить, що маю співати у свій, а не робочий. Також мікшер купив... Узагалі з апаратури зараз чи не найдорожчі саме колонки. Аби купити сьогодні хороші колонки, як мінімум треба 10 тисяч гривень. І це всього одну, а їх же треба кілька!
— Ті гроші, що заробляють сьогодні ресторанні співаки, це гідна сума?
— Так. Прийнятна. Водночас багато що вирішують і особисті стосунки. Але буває, що люди хочуть зекономити. Власне тому і з’явились ті, хто працює і за самим пультом, і в залі з людьми. Раніше це все виконували дві людини. Був той, хто сидів тільки за апаратурою, а от вокаліст, виконавець чи ведучий, передав-озвучував побажання гостей щодо звучання, наявності чи присутності певних звукових ефектів і таке інше. Проте, маю визнати, особисто мені це дуже підходило. Чому? Мені не потрібна була вокалістка, я і сам добре розумівся на апаратурі.

«Синку, можеш вимкнути музику?»
І все ж, насамперед музиканти живуть із того, що заробляють не на своїх змінах у ресторані, а саме на вечірках. Тут все починається від 2 тисяч гривень і вище. А загалом усе залежить від кількості людей, тривалості проведення. Наприклад, у Борисполі є і такі, що беруть по 300 гривень за годину, а там — уже скільки «наспівають»...

— Моя «такса» на таких заходах від 3 тисяч гривень, — додає пан Петро. — Наприклад, якщо захід проходить 6-7 годин, від мене — музичний супровід події, ведення дискотеки, озвучування всіляких вітань, тостів тощо. Це якщо я на події ведучий чи тамада.
— І що, часто саме на весілля запрошують?
— 30% замовлень — це весілля. Все інше: корпоративи, дні народження, вечірки.
— Так, робота не з легких, — розуміюче киваю я. — Треба відчувати контингент і максимально точно намагатись відповідати їхнім культурним смакам. А що найбільше з «оказіонального» запам’яталося?
— Працювали ми якось у Житомирській області на одному весіллі, — розказує співрозмовник. — Величезний намет, 350 гостей. На обійсті все кишить, як кажуть. І от настає вечір, а люди вже добряче випили, дискотека гримить, словом, гуляння у розпалі. Аж тут до мене йде старенька бабця. Бачу, що їй важко, тому сам виходжу назустріч і питаю, що сталося. А вона мені: «Синку, можеш вимкнути музику?» Говорю: «Як же ж я її, бабусю, вимкну, коли тут ціле село — весілля ж!» Та вона все одно наполягає. Вирішив допитатись, у чому справа. На що почув відповідь: «Та у мене кури... І їх вже треба було б загнати, а вони лякаються, не заходять у курник — шумно... »

Коли за справу розпирає від гордості
Як розповідає пан Петро, негаразди геть різні трапляються. Люди вип’ють зайвого і, буває, аж дуріють. Починаються обнімання, зачіпання-смакання апаратури, вихоплювання мікрофону... Одна справа, наприклад, коли ведучий каже, що треба передати мікрофон, або вже сама людина підійде і поштиво його попросить, бо хоче звернутися до присутніх. А якщо геть не так відбувається, то це, як зауважив музикант, м’яко кажучи, бісить. Але не всі «оказіональні» випадки такі. Буває, що аж розпирає від гордості за свою справу.

— Наприклад, якось воїни АТО зайшли, — пригадує Петро. — Я саме «Воины света» (хіт гурту «Ляписа Трубецкого») виконував. То один із тих атовців кілька разів просив мене цю пісню повторити. Спочатку не розумів, у чому справа. Це вже згодом виявилося, що він дзвонив своїм хлопцям, які в той час були на передовій. Давав їм її слухати наживо просто із зали, аби ті піднімали свій бойовий дух…

Валентина ОЛІЙНИК, фото автора

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter

Шановний відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач. Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім'ям.

коментарі

Ваше ім'я: *
Ваш e-mail: *
Питання: 156+2
Відповідь:
Код: оновити, якщо не видно коду
Введіть код: