12 вересня у Бориспільській міській центральній бібліотеці відбулася презентація книги Сергія Дячука «Черлені Олені», в якій вміщено одноіменну повість та дві короткі новели. Видання здійснене завдяки бориспільцям Борисові Шапіро та Катерині Шабан, а також видавництву «АДЕФ».
У повісті порушуються проблеми пам’яті, помсти і примирення на прикладі гуцула, який згадує тих, хто боровся за радянську владу і проти неї та хто його зрадив. Написаний твір лаконічно, має нелінійний виклад і швидко прочитується. Взяти її почитати можна в бібліотеці.
На презентацію «Черлених Оленів» прийшли депутати Ярослав Годунок та Володимир Нагорний, тому відбулася дискусія про бюджет і фінансування видань творі вмісцевих письменників та поетів. Відеозапис трансляції можна переглянути у Фейсбуці на сторінці «Щотижневик «Вісті», а до вашої уваги — коротка розмова з автором книги.
Сергій Дячук згадує, як вдалося запросити на презентацію книги Ярослава Годунка: «З ним я познайомився випадково. Вийшов від Бориса Шапіро і пішов в магазин, проходжу повз вітрину — Годунок сорочку вибирає. Поговорили трохи і кажу: «Приходьте завтра до бібліотеки». Вважаю, на презентації вийшла цікава розмова і сподіваюся, будуть результати». І одразу переходить до іншого питання: «А як думаєш, Сергію, чи реально, щоб щось вирішилося з ідеєю Бориса Шапіро створити міську галерею?».
— У сучасних реаліях, думаю, така галерея не матиме мистецької цінності. Можу уявити незалежну галерею приватною, не пов’язаною з владою.
— Так, бо це буде як музей «Сучасний Бориспіль». Приватна має бути. Галерея — це важливо. У мене є подруги художниці, закінчили Національну академію, займаються актуальним мистецтвом, така собі елітарна графіка, — це Марія Тіваненко та Оля Єрмакова. Вони б давно могли виставку зробити, але нереально — в Києві галерей нема! Мені коли сказали, скільки коштує в Українському домі 1 кв.м орендувати, я мало зі стільця не впав! І ми зробили їм дебютну виставку в Музеї друкарства, хоча там я теж намучився. Цей музей — те саме, що і тут, що і вся наша сфера культури. Тут провінціалізм, а там, на трохи вищому рівні, те саме болото, і кінця-краю не видно. Треба реформувати сферу культури цілковито і остаточно — і це перша реформа, котра мала би втілюватися, це фундамент. Ну, не буде тобі культурним полісмен, якщо культура [хтозна де], якщо жлобство кругом. Вчора приходили студенти-архітектори до музею, спілкувалися: чудові, сучасні, на 1-2-му курсах. Ми з ними відверто говорили: є можливість — треба їхати до Польщі. Польща — найяскравіший приклад, як реформувати сферу культури в пострадянських країнах, бо ми жили в одній системі координат. Бо «совок» — це така система, і вона працює далі. У Польщі велика кількість чиновників, які радянські вузи закінчили, зараз їх знімають з посад — всіх.
— Ти все життя жив у Борисполі?
— Єдиний період був, коли тата відправили у «відрядження» до Афганістану і я 2 роки прожив у батьків мами в Путильському районі Чернівецької області.
Гуцулів всього 70 тисяч у кількох районах. Це цікавий етнос, найбільш екзотичне плем’я українське. І ще цікаве тим, що вони перші поставили пам’ятник Шевченку, обеліск в 60-х роках ХІХ ст., їм це близько було, вони його сприйняли. Оце шевченкове «в своїй хаті — своя правда».
— Хоча, здавалося б, де Шевченко, а де гуцули. Це те, про що ти говорив на презентації — люди, які ставлять родинні стосунки вище політичного життя.
— Так. Гірське племя, скотарі-вівцепаси. Походження цього етносу — загадка. Є щось спільне з грузинською культурою, мовні елементи перегукуються з мовою Київської Русі. Магістральна версія, що це старожитне плем’я уличів.
— Твої твори говорять про пам’ять, тому актуальні і вписуються в сучасний світовий літературний контекст.
— Про травматичні моменти пам’яті. Як «Черлені Олені», про гуцулів, які боролися по обидва боки. Такі проблеми пам’яті є в усіх. В Америці була сегрегація негрів, але в них вже був афроамериканський президент. Але були й індіанці. Згадаймо «Останній із могікан» Джеймса Фенімора Купера, а це перший письменник, який вписав американську літературу в світовий контекст. Там мова про плем’я гуронів, їх вождя, що вони витворяли — читаєш, ну виродки ж. А це політика. «Хороший індіанець — мертвий індіанець», — це висловлювання американського президента, а література служила цій боротьбі. Як в нас було з бандерівцями — Бандера гірше за Гітлера, за все зло світове. Бо це була загроза амбіціям Росії.
Америка це пережила. У минулому році був чудовий фільм «Вітряна ріка», там змальовано резервацію і показано деградацію індіанців, алкоголізм, гірку правду. Із Росією навіть близько нема, щоб вони почали каятися за голодомор чи за свій антисемітизм.
Отож, в горах я провів 2 роки, мені було 4—5, ми повернулися сюди і я пішов до школи. Я був улюбленим учнем вчительки з літератури Ірини Валентинівни, вчителя від Бога, як кажуть. Вона вміла і нюанси пояснити, і про екранізації Булгакова розказати. Мені було цікаво. Я — гуманітарій.
Далі склалося не так, пішло глупство. Вступив до оптико-механічного технікуму, а потім заочно вчився, бо основна моя пристрасть — історія. І вища едукація в Переяслав-Хмельницькому педагогічному університеті, де якісної освіти я не здобув, але базу отримав. Основний вплив — від читання монографій, художньої літератури.
А інший, головніший, університет в моєму житті — це Книгарня «Є», я там в підвалі біля Опери на Золотих Воротах 6 років працював, з 2007-го. Там надавали перевагу українській книзі і дуже скептично спочатку в Києві до того поставилися — книжкові крамниці тоді закривалися. А це була скарбниця! Люди, круглі столи, актуальні автори, сценографи, режисери, Кшиштоф Зануссі лекцію давав, колектив творчий,
дехто писав.
У зрілому віці я потрапив на цей хутір в горах, де моя родина жила 200 років: приїхав і знайшов документи — коли прийшла Австрія, почалася бюрократична система з документами, місце віддалене, вони собі лежали і збереглися.
— Як ти почав писати?
— Страх був братися. Пам’ятаю, прес-конференція представника ЄС, занудна дипломатична балаканина, людей не було, я нудьгував, присів в своєму кутку у відділі історії — бачу картину, як дідо виходить з цієї хати, таке епічне місце! І так ця історія в мене лягла. Я зберіг ці нотатки на дачі.
У нашій країні важко відверто говорити про історію. Навіть родичі на мене з підозрою дивилися, коли цей текст з’явився — страх ще живе. Мама моя на Уралі народилася, їх було депортовано. Я все це намагався передати в художньому письмі.
— Всі ці випадковості життєві?
— Все в житті трапляється випадково. Всі зустрічі, як долі, перетинаються. Наприклад, в Борисполі я спілкувався з францисканцями. Отець Едвард тепер єпископ у Львові, він працював у нас 4 роки — дивовижна людина, блискучий інтелектуал. Після практики його направили до Борисполя, який йому дуже не сподобався. Перед розподіленням на роботу він молився, але знову потрапив саме сюди.
Я в дитинстві жив у традиційній культурі — церкви, наївні ікони, каплиці, тому мені потім соцреалізм не клеївся. Перші історії, які я почув, були не про Мальчиша-Кібальчиша чи Тимура і його команду, а «Вийшов сіяч сіять», «Було в одного чоловіка два сини», євангельські притчі. Тоді ще були живі старі гуцули, виховані в румунських гімназіях і школах: зовсім інша етика поведінки, спілкування; ця культура оформлення хат, іконопис, народні картини. Потім ці люди відійшли, а молодші були виховані радянською владою — і це була загибель цивілізації. Тому в мене такий біль — що от воно пройшло.
— На презентації Ярослав Годунок жартував, що «примусимо всіх купити книжку, прочитати». Як ти до цього ставишся?
— Я демократ, християнський демократ до мізку кісток. Я за те, щоб людина могла щось надрукувати і щоб воно окупилося. Якщо воно продалося — я щасливий, пишу далі. Якщо нікому не треба, то здамо в макулатуру. Я проти того, щоб когось заставляти.
— Книга вийшла малим накладом у 100 екземплярів.
— Хочу, щоб в «Є» засвітилися кілька екземплярів, ще відвезу в Чернівці в бібліотеку. Зараз час електронної книги, в мене є електронна версія. Але ця книжка цінна світлинами, 40 увійшли. І ще у мене 100 лежать. Це 50-60-70-80-ті роки, цей світ зберігся лише на чорно-білих фото. Це скарб. Тому мріється, щоб це було на папері і читалося, для підкріплення сердець.
Про нього
Сергій Дячук народився у 1980 р. в Борисполі у родині військовослужбовця. У 1997 р. закінчив школу №5. Працює в музеї книги та друкарства України, що розташований в історичному будинку монастирської друкарні Києво-Печерської лаври. Гуманітарій, вважає себе християнським демократом, любить історію.
Сергій КРУЧИНІН, фото автора
коментарі