Напевно, немає жодного мешканця Борисполя, який би не чув про «Перемогу» — волонтерську організацію, створену в перші дні російського вторгнення. Команда, що об’єднує десятки бориспільців, допомагає рідному місту, армії та навіть іншим громадам, демонструючи приклад вдалої та ефективної роботи. Та не можна забувати і про окремих волонтерів, які так само самовіддано працюють, крок за кроком наближаючи перемогу. І хоч масштаби їх роботи значно менші за великі організовані фонди, ця допомога не менш важлива. Нещодавно «Вісті» зустрілись із двома бориспільками. Одна з них почала активно «волонтерити» ще в часи Майдану, інша — у лютому цього року, але обидві намагаються забезпечувати потреби окремих бійців та батальйонів, з якими підтримують тісний зв’язок.
Лариса Сорока: «Батальйон Кульчицького для мене, як родина»
«Вісті» вже писали про Євгена Сороку — активіста Майдану, ветерана АТО та умільця, що створює сокири, кожна з яких є неповторним мистецьким виробом. Його (нині колишня) дружина Лариса довго залишалася поза увагою преси, в тіні, хоча бойового духу, таланту та організаторських здібностей їй не займати.
Відносно спокійне життя, як і в інших українців, у неї закінчилося 24 лютого, з початком активної фази війни. «Ми зібрались із жінками, накупили продуктів, наварили їжі і на машині повезли по блокпостах, аж до самих віддалених, куди мало хто доїжджав. А вже наступного дня зателефонували хлопці з батальйону ім. Кульчицького — повідомили, що стоять під аеропортом. Всі раніше демобілізовані знову призвались. Збирали їм все довго — магазини зачинені або пусті, немає нічого. Несли з дому, просили у знайомих. Люди тягли все — каструлі, заготовки, продукти, одяг, предмети побуту та гігієни. Допомагали й ринок «Центральний», підприємства «Три ведмеді» та «Хуторок», фермерські господарства. Команда «Бабене» щодня надавали по 100 буханок свіжовипеченого хліба. Їжу готували відрами, бо треба було годувати 130 осіб щоденно. А нас лише троє. В мене вдома і спали, і готували, і жили», — згадує Лариса Сорока.
Коли через 50 днів хлопці вирушили на передову, волонтерську діяльність жінка не згорнула, бо розуміла — все лише починається, і роботи в цьому напрямку ще непочатий край. Досвід уже був, адже волонтерити для армії почала ще в 2014-му році.
«У 2014-му ми з іншими майданівцями починали зі збору грошей на потреби бійців у скриньку на ринку «Центральний». За часи АТО-ООС відправили на фронт три машини, навіть не збираючи на це кошти, а просто стукаючи в усі двері. У результаті хтось із небідних людей давав машину, хтось забезпечував ремонт, а зібрані кошти йшли на бронежилети чи закриття дрібних потреб, — згадує Лариса Сорока. — Але зараз інша війна, і все набагато складніше. В тому числі складно збирати кошти — є «Перемога» та інші великі фонди, і туди йде левова частка допомоги можновладців та бізнесу. Серед мого кола друзів та знайомих практично в кожній сім’ї хтось воює — батько чи син, а інколи й обоє, і грошей у людей практично не залишилось. Коли звертаюсь по допомогу, все частіше лунає: «А у вас є фонд? Ми можемо допомогти, але лише офіційно, на банківський рахунок».
Саме тому довелось зареєструвати фонд, який назвали «Стугна». Перший раз від імені фонду збирали кошти на День вуличної музики, продаючи вироби Спілки майстрів Бориспільщини, членом якої є пані Лариса. Жінка згадує, що зібрали мізер, грошей у людей вже немає. «Нещодавно отримали машину з Німеччини, загнали її на СТО, а грошей на ремонт не вистачає, треба заплатити 27 тис. грн. При тому, що ще за машину не розрахувалися, брали під «чесне слово», що заплатимо з часом, коли зберемо гроші. На щастя, допомогла «Перемога», сплатили наш рахунок. Тепер залишилося пофарбувати, купити колеса і можна передавати хлопцям на фронт», — розповідає Лариса Сорока.
З батальйоном імені Кульчицького пані Ларису та коло її друзів та знайомих пов’язують давні стосунки з часів Майдану. Це перший добровольчий батальйон Нацгвардії, який вирушив на фронт прямо з Майдану Незалежності та воював спочатку під Слов’янськом, пізніше — у Попасній, Щасті, Іловайську, Дебальцевому та інших містах. Як згадує жінка, поїхали буквально в постолах — не було ні форми, ні взуття, ні рацій, дали лише автомати. Воювати пішли в тому числі дві жінки-волонтерки, які згодом одружились із чоловіками з батальйону.
«З роками ми всі стали великою дружньою родиною, адже багато з нас породичалися і кожен комусь чоловік, брат, сват чи кум», — посміхається жінка.
Попри наявність «свого», рідного батальйону, іншим підрозділам чи просто бійцям вона теж не відмовляє. Лариса Сорока наголошує: особливість її роботи — саме в «адресності». «Ми допомагаємо лише конкретним людям, забезпечуючи конкретні потреби. Просять про щось — мають дати контакт частини, телефон командира тощо. На жаль, багато випадків, коли допомога не доходить, десь «губиться», тому ми вимушені перевіряти все, — пояснює жінка. Завдяки «сарафанному радіо» мій телефон знають в усіх куточках України, звертаються від Львова і до Харкова, як з проханнями, так і з пропозицією допомогти. Комусь треба відправити передачу на фронт, комусь треба влаштувати на ночівлю бійців, що прямують на схід або навпаки, повертаються з ротації. Нещодавно до мене зателефонували з виправного закладу з західної України — вони мають швейні майстерні, де шиють бронежилети і розгрузки, але треба тканина. Будемо шукати».
Тетяна Баженова: із архітектора в волонтери
Тетяна Баженова до війни працювала в столичному архітектурному бюро, поєднуючи роботу з громадською та депутатською діяльністю у Бориспільській районній раді. Про те, що вона ще й волонтер, не знає майже ніхто, крім вузького кола колег та однопартійців із ВО «Свобода».
«Чесно скажу — ми, «свободівці», всі хотіли воювати. Відразу побігли хто в воєнкомат, хто в добробати чи ТРО, і буквально 25-го лютого вже всі були при ділі, — згадує останні дні лютого Тетяна Баженова. — Мені теж хотілося справжньої діяльності — не бігати шкарпетки купувати чи хліб пекти, а брати автомат в руки. Тим більше в Легіоні Свободи та Карпатській січі проводять вишколи для всіх бажаючих. Колись, ще у часи Майдану, я проходила навчання з медичної підготовки, хотіла бути в медичному загоні. Але на Михайлівській, коли стикнулася з першим випадком поранення, сталася неочікувана для мене реакція — ватні ноги, нудота і повна бездіяльність. А я ж думала, що я герой, пройшла курси і вже готова до дій! Так моя медицина й закінчилася, мене відправили на кухню. Але щось я таки пам’ятаю й досі з того навчання, тому в лютому пішла на медичний курс знову. Зараз ношу з собою медичну аптечку, але не впевнена, що зможу реально допомогти комусь — якийсь у мене психологічний «блок» у стані стресу.
25 лютого до бориспільського осередку «Свободи» зателефонував боєць батальйону ім. Кульчицького й повідомив: «Нас привезли в поле під аеропортом. Ми тут взагалі без нічого, а вночі холодно. Продуктів теж немає. Привезіть, якщо можна, хоч щось». Як ви пам’ятаєте, на початку війни були закриті і базари, і Епіцентр. Нам потрібні були будівельні палети, плівка для бліндажів, інші будматеріали, казанки, лопати, спальники, каремати і ще багато всього. Де це все брати, ще й терміново, невідомо. Зателефонували Юрію Адамовському, той порадив зв’язатися з Борисом Шапіро, у якого є перепустка в Епіцентр. Лише завдяки йому ми й змогли зробити всі закупи. При тому, що в нас із ним «контри» у професійному плані, ми ніколи не знаходимо спільну мову і маємо абсолютно різні погляди, він відразу погодився допомогти».
БФ «Стугна» тел.: 050 856 09 05
З часом хлопцям вдалося налагодити нормальний, як для польових умов, побут, і на початку травня «кульчики» (так лагідно називають хлопців із батальйону ім. Кульчицького) поїхали на полігон, а далі розділилися — на Краматорський і Ізюмський напрямки, де перебувають і досі. На передову з собою теж везли все, включаючи матраци, ковдри, чайники, бо не знали, як буде на новому місці. «До речі, матраци та ковдри вдалося зібрати лише завдяки Ларисі Сороці. Я давала свій пост у Фейсбук, але на нього ніхто не відгукнувся, я ж нова людина у волонтерстві. Звернулася до Лариси. У неї справжня волонтерська хватка — на 10 дзвінків 50 відгуків», — із захватом розповідає Тетяна Баженова.
За її словами, бориспільські «свободівці» намагаються справлятися з усім за власний кошт, допомагає й центральний осередок партії та осередки міст, що знаходяться далеко від місця бойових дій. Під час інтенсивних боїв на броварському напрямку з західної України туди присилали автомобілі з медичною допомогою. Активні зв’язки з бійцями різних підрозділів налагоджені ще з часів Майдану, тому прохання про допомогу отримують «з перших вуст». Для вирішення невідкладних питань збираються в приміщенні ГО «Штурм» на Європейській. До речі, коли була загроза обстрілу та часті сигнали повітряної тривоги, до приміщення пускали людей із сусідніх будинків, щоб вони могли користуватися ним як укриттям — тут є туалет, вода, чайник та комфортно можуть розміститися біля 20 осіб.
Вся допомога, про отримання якої вдавалося домовитися, розподілялася за призначенням. Так, 55 продуктових наборів, що прислала Українська Греко-Католицька парафія в м. Ліберець (Республіка Чехія), надали медикам Борисполя, які цілодобово чергували у відділенні. Фонд Притули виділив дитяче харчування, що розподілили серед мам із маленькими дітьми. Якось написали із Казахстану — уродженка Броварів Тетяна Дегтяр запропонувала допомогу і потім надавала її ще не раз, просто перераховуючи гроші на картку. Вона зараз постійно волонтерить в Казахстані — постійно привозить медичні засоби, речі й продукти до українського посольства. Інколи вдавалося дістати ліки — їх роздавали літнім людям, особливо серцеві пігулки й валідол, бо ті погано почувалися після панічних чуток, що ширилися Борисполем.
Зараз Бориспіль живе відносно мирним життям — по поведінці людей, відкритих терасах кафе і ресторанів навіть не скажеш, що в Україні досі триває війна, про неї нагадують лише повітряні тривоги. «Не можна звикати до думки, що війна — це десь далеко; вона тут, із нами, і допомога наша все ще потрібна. Тому всією командою працюємо і не розслабляємося», — підсумовує Тетяна Баженова.
коментарі