У Борисполі відбулася мирна акція на підтримку безвісти зниклих та полонених «Вистоїмо! Знайдемо! Дочекаємося! Не забудемо!». Ця акція присвячена тим, хто відважно захищав нашу Батьківщину та досі перебуває в полоні або вважається зниклим безвісти. «Вісті» долучилися до акції та поспілкувалися з її учасниками.
Дочекаємося
22 березня у Борисполі на Європейській площі зібралися ті, кого об’єднало горе втрати та водночас надія на зустріч зі своїми безвісти зниклими та полоненими членами родин. До бориспільської акції долучилися родини із західної України, з Києва, Харкова, Вінниці, Рівного та інших громад. Всі вони об’єдналися в коло, яке майоріло прапорами з прізвищами та фото героїв, яких очікують їхні родини, дружини, батьки, діти.
У якості запрошених гостей долучилися до акції представники Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, представники міської влади, Бориспільського міського ветеранського центру, Центру життєстійкості, 137-го Батальйону Територіальної оборони Бориспільщини, родини ТРО, які приїхали з усіх куточків України. Присутніми були й представники духовенства, які звершили на площі молитву за воїнів та їхні родини.
Організаторами акції виступило Об'єднання родин зниклих безвісти, полонених та загиблих військових Сил Територіальної Оборони міст України «Жінки ТРО» — це матері, дружини, сестри, доньки. Життя цих родин стоїть на паузі, але жоден із них не втрачає віру і надію. Їх життя також невтомна боротьба... Боротьба за життя та свободу їх рідних.
«Я мама безвісти зниклого військовослужбовця територіальної оборони 114 бригади. Сьогодні я стою перед вами як одна із тих жінок, чиї серця розбиті горем, але сповнені вірою і надією. Кожен день наше життя — це боротьба між страхом і надією. Боротьба за правду, за справедливість, за його життя і життя тисяч таких, як він. Ми тут, на Європейській площі, не для того, щоб говорити про політику. Ми тут, щоб говорити про найсвятіше, про людське життя і гідність, про право кожного бути захищеним, про злочини, які не мають виправдань. Наші рідні пішли на фронт не заради війни, а заради миру. І замість того, щоб бути захищеними міжнародними конвенціями, вони стали жертвами найжорстокіших порушень прав людини, катувань і знущань. Росія вчиняє воєнні злочини, не визнаючи жодних меж людяності. Їхні дії — це відкрите знущання над кожним із нас, — проголосила на площі координатор родин 114 бригади ТРО, мама зниклого безвісти військового Олена. — Я хочу звернутися до всіх: пам'ятайте про тих, кого ми ще не знайшли. Про тих, хто зник, але не зник з наших сердець. Кожен зниклий безвісти — це наш герой, який заслуговує на те, щоб бути знайденим. Ми повинні боротися за них, так само як вони боролися за нас. І ми будемо боротися, доки кожен з них не повернеться додому. Доки кожна родина не знайде спокою. Я вірю. Я чекаю. І я не здамся. Наше завдання не дати цьому вогню віри згаснути, не допустити, щоб питання полонених та зниклих безвісти відійшло на другий план. Ми говоримо і будемо говорити про це всюди, у кожній міжнародній інституції, на кожному форумі, на кожному майдані світу, допоки останній наш захисник не повернеться додому. Разом об'єднані міжнародною підтримкою і нашою незламною вірою в справедливість ми переможемо. Наші герої будуть вдома».
Знайдемо
«Ми маємо об’єднання родин 137-го батальйону. Об’єдналися ми разом в кінці 2023 року. Мій син військовослужбовець, захищав країну, зник безвісти у вересні 2023 року, — розповідає Олена, мама безвісти зниклого військовослужбовця нашої Бориспільської громади. — Початок нашої співпраці був маленький. Спочатку нас було всього троє.
У січні я познайомилася з Іриною. І з того моменту у нас з’явилося наше об’єднання родин 137-го батальйону. До цього я вже була в об’єднанні родин захисників територіальної оборони міст України «Жінки ТРО». Наразі у нашому об’єднанні 21 бригада з усієї України. Це понад 650 родин.
Наш шлях родин безвісти зниклих та полонених — це тяжка дорога, адже нас ніхто не зрозуміє, крім тих, хто пережив це саме.
На початку 2024 року ми робили перші кроки, не було таких можливостей, як сьогодні. Наразі ми маємо гарну взаємодію з державними структурами та органами, з командуванням ТРО. Співпрацюємо з усіма.
Ми з Іриною відвідували робочу сесію ООН у Варшаві. Їздили координатори бригад. Це було в травні 2024 року. Потім ми їздили до Женеви, у Міжнародний комітет Червоного Хреста. Була конференція Червоного Хреста і Червоного Півмісяця.
Мета всіх поїздок одна — щоб допомогли повернути полонених додому. До того ж дуже багато безвісти зниклих військових знаходяться у полоні, їх утримують по СІЗО, по колоніях, їх не визнають полоненими, над ними знущаються, їх катують, вони працюють на шахтах. По суті, знаходяться в рабстві. Їм не надають медичну допомогу.
Ми їздили для того, щоб міжнародний Червоний Хрест вплинув на Червоний Хрест у Росії, щоб вони могли відвідувати колонії, покращити умови полонених та допомогти знайти всіх тих, хто рахується безвісти зниклим, але насправді знаходиться у полоні.
Поки ми стоїмо на одному місці. Це дуже важка тема. Вона поки не вирішується. Адже не все залежить від Червоного Хреста, не все залежить від ООН, а все залежить від сторони агресора, яка обрала певну позицію.
У січні 2025 року ми були у Ватикані, у Папи Римського з аудієнцією. Їздили також від нашого об’єднання «Жінки ТРО».
Апостольський Нунцій в Україні Й.В. Архієпископ Вісвальдас Кульбокас спочатку прийняв нас у Києві у Посольстві Ватикану. Саме він допоміг нам з аудієнцією у Папи Римського. Нас прийняли у Ватикані. Була делегація у складі восьми жінок з об’єднання.
Ми робимо все можливе для скорішого повернення наших хлопців. Щонайменше — висвітлити, що вони полонені, а не безвісти зниклі.
«Жінки ТРО» об’єдналися із «Жінками ЗСУ», ми робимо все можливе від нас, стукаємо у всі двері. Ми хочемо простого розуміння і підтримки. І найкращий вияв поваги — це доєднатися до акцій, які ми проводимо.
Ми висвітлюємо свою діяльність, адже про це не можна мовчати. Ми хочемо, щоб нас почула не тільки Україна, а й весь світ, міжнародні організації.
Ми маємо бути голосом наших безвісти зниклих та полонених».
Вистоїмо
«У об’єднанні родин нашої бригади більшість зникли на Донецькому напрямку. Мій коханий чоловік зник з різницею в тиждень із сином Олени, на початку жовтня 2023 року, — розповідає Ірина, дружина безвісти зниклого солдата 137 батальйону 114 бригади. — На початку січня ми познайомилися з Оленою і почали спільно діяти у пошуках безвісти зниклих. Перші кроки — ми шукали такі самі родини, як ми, щоб спільно діяти, бути підтримкою один одному.
Далі було знайомство з головою об’єднання «Жінки ТРО» всієї України. Вона ідейний натхненник, зібрала всіх разом й продовжує це робити.
Об’єднання є важливим, оскільки його приймають всі державні органи, а один в полі не воїн. Шлях пройдено дуже важкий та довгий. Ми жодної хвилини не сиділи, склавши руки. Ми зробили анкети на кожного безвісти зниклого воїна нашої бригади, ми беремо їх на всі зустрічі у державних органах, всі ці прізвища та дані є і в Червоному Хресті, і в ООН, і на зустріч у Ватикані з Папою Римським ми брали ці анкети.
До речі, до Ватикану ми повезли 650 анкет — ціла книга безвісти зниклих та полонених, це не тільки військові ТРО, а й ЗСУ.
Хочеться поділитися й радісними новинами — у жовтні минулого року з полону повернулися двоє хлопців з нашого об’єднання, а загалом чотири військових з 137 батальйону.
Коли хлопці повернулися — це відчуття, яке не можна описати словами. Це ніби твій рідний повернувся.
У грудні координаційний штаб запросив представників нашого об’єднання на обмін. Там були хлопці із 109-ї бригади. Коли ти бачиш, як вони повертаються з полону, це велике щастя, яке впродовж багатьох днів підтримує твою надію побачити і своїх близьких, які також свого часу повернуться.
І ми очікуємо щодня гарні новини для кожного. Очікуємо зустрічі з рідними, які зараз далеко від нас, безвісти зниклі, в полоні».
Не забудемо
«Брат пішов захищати країну добровільно у березні 2022 року. Він батько чотирьох дітей, тому в першу чергу хотів захистити дружину та своїх дітей, — розповідає Юлія, сестра безвісти зниклого військового. — У квітні 2024 року родину сповістили, що брат загинув, але офіційного підтвердження не було. Тому ми до останнього будемо вірити, що мій брат живий та знаходиться у полоні. Чекаємо щодня його повернення додому та всіх наших близьких та рідних».
«Мій чоловік загинув у той же період, коли зникли безвісти чоловік Ірини та син Олени, — розповідає Марина, дружина загиблого воїна, тіло якого знаходиться на позиції. — Я була одна у своєму горі. І лише десь весною 2024 року я доєдналася до об’єднання. Було багато роботи, в координаційний штаб їздила. Телефонувала у всі можливі служби та інстанції, робила різні запити. Зверталася до Міноборони, щоб забрали тіло мого чоловіка з поля бою. Але відповідь була одна — там ідуть бої, а зараз взагалі це окупована територія. Мене підтримував мій син в усьому. Коли я познайомилася з дівчатами з об’єднання, то на душі стало хоч трішки легше, зрозуміла, що я не одна у своєму горі, є кому мене підтримати».
«Наразі понад 60 тисяч безвісти зниклих рахується по всій Україні та близько 6 тисяч полонених військових. І всім потрібна підтримка. За ці роки ми стільки чули історій про повернення, що це вселяє в нас надію. Всім важко та боляче, але чекаємо і віримо, що всі повернуться живими», — підсумувала розмову Ірина.
коментарі