Розповсюджується безкоштовно
9 травня 2025 року — у один із днів, коли ми вшановуємо пам’ять загиблих у Другій світовій війні — у Бориспільському історичному музеї говорили про війну нинішню. Там відбулася презентація книги «Жити попри все» — збірка розповідей жінок про війну 2014 та 2022 років.
Цю книгу не купиш у жодному книжковому магазині, вона розповсюджується безкоштовно — це умова спонсорів, які фінансували видання. Друкований варіант передається у музеї, бібліотеки та громадські організації, які своїми справами пишуть історію сучасної війни. За QR-кодом, що знаходиться на тильному боці обкладинки, книга доступна в електронному варіанті. Так само електронний варіант можна завантажити на сайті Східноукраїнського центру громадських ініціатив, який і видав книгу.
У Борисполі книгу презентували два її автори — Марина Супрун та Галина Тищенко, а також голова організації «Східноукраїнський центр громадських ініціатив» (СЦГІ) Володимир Щербаченко.
Одинадцять історій про пережите
11 історій, 11 авторів, по яких котком прокотилися жахи війни, 11 людей, які наважилися говорити вголос про пережите: Світлана Чубенко, Тамара Шевчук, Галина Тищенко, Людмила Біленька, Олена Німаніхіна, Олена Апчел, Марина Супрун, Наталія Логозинська, Юлія Гаврилюк, Тетяна Товстокора, Ірина Довгань.
Видав їх історії Східноукраїнський центр громадських ініціатив — громадська організація, заснована у Луганську в 2003 році.
«Із 2014 року організація займається документуванням злочинів, які сталися в ході збройної агресії РФ проти України, — розповів Володимир Щербаченко журналістам. — Коли ми брали інтерв’ю у людей, коли ми чули ці неймовірні історії — як люди переживають, як вони борються, як знаходять в собі сили долати труднощі, ми вирішили, що їх мають почути й інші українці. Оскільки значна частина людей, з якими доводилося спілкуватися, — це жінки, у нас із колегами з’явилося бажання зробити суто жіночу книжку. Автори — це ті жінки, яким ми допомагали в різних питаннях, зокрема, надавали правову допомогу, документували їхні випадки. Стати автором було дуже непросто. Потрібно було, щоб людина мала хоч мінімальні навички до писання, мала внутрішню готовність розповісти про все, що з нею відбулося, що вона пережила. Ми не хотіли переповідати історії людей, а хотіли дати можливість авторам зробити це самим. Ми запросили письменницю Славу Світову, яка погодилася попрацювати із жінками та допомогла відредагувати їх історії. А перед цим для них провели навчальний захід. Це вже друге видання книги. Перше видання фінансувалося фондом «Партнерство за сильну Україну». Друге фінансували німецькі партнери із Kurve Wustrow — Центр навчання та взаємодії в ненасильницьких діях. Для них також важливо зберегти пам’ять про все, що нині відбувається в Україні».
Відшукати промінь світла у похмурі дні
Трохи більше про суть книги розповіла наймолодша авторка — Марина Супрун. Вона наголосила, що у важкі часи у кожного є свій промінь світла, який допомагає вижити і вистояти. Для когось це була вишивка, для когось — музика, а для когось — просто очі людей, що дивляться на тебе з розумінням. Книга може викликати сльози, але водночас є життєствердною. У кінці є розділ з порадами психолога — як себе підтримати у травматичні моменти.
Сама Марина Супрун 16-річною дівчиною разом із мамою, сестрою, вітчимом, його тіткою та кількома друзями майже місяць провела у підвалі місцевої школи, куди зігнали 367 людей — її односельців і утримували там у нелюдських умовах. Пів квадратного метра на людину… Багато людей померло — переважно літні, деякі були поранені, кількох розстріляли. Готувати доводилося на двох вогнищах, і дозволяли це нечасто. Від гнітючого стану рятували рідні й підтримка друзів. Коли із шкільних кабінетів чоловіки принесли фарби та олівці, на стінах з’явилися дитячі малюнки. Пісні та читання книжок із розгромленої шкільної бібліотеки, рядки з поеми Тараса Шевченка «Катерина», які писали червоним фломастером на нижній стороні другого ярусу дитячого ліжечка (з таких ліжечок спорудили двоярусні місця для відпочинку) — усе разом це допомогло їй вижити.
Двічі в окупації
Представляючи наступну авторку, Марина Супрун зазначила, що співавторами книги є три жінки з громадської організації SEMA Ukraine (Українські жінки проти сексуального насильства та безпорадності у війні). Одна із них — Галина Тищенко.
Галині Тищенко двічі судилося опинитися серед жахів війни та окупації. Жінка розповіла, що родом вона із міста Костянтинівка на Донеччині, яке знаходиться неподалік від Краматорська. Пережили з родиною окупацію Краматорська, а після деокупації, коли стали свідками загибелі під «градами» родини пенсіонерів за 200 метрів від них, прийняли рішення виїжджати. Переїхали на Київщину, у селище Дмитрівка неподалік від Бучі, за 8 років побудували будинок. Але прийшов 2022-й рік. Діти виїхали, а Галина лишилась сама у будинку. Страшно було слухати, як молодий окупант під загрозою зброї знущався із 63-річної жінки… І як важко потім довелося виходити з того стану…
У ситуації без зв’язку, без опалення, без розуміння, що буде завтра, рятували молитви і вишивка… Найстрашніше було, коли наставала тиша в голові, хоча навколо лунали вибухи…
«Книжка важка. Але її варто прочитати, — зазначає Галина Тищенко. — Ми писали це своїми словами, від себе… Писали через сльози, через біль. Її потрібно прочитати, тому що писали це живі свідки, тому що вона є документом, однією зі сторінок історії нашої України».
Також жінка звернула увагу, що в книзі є історія Ірини Довгань — жінки з Донецька, яку у 2014 році прив’язали до стовпа, обмотали українським прапором і познущалися з неї. Саме ця жінка на початку 2019 року започаткувала організацію SEMA Ukraine, об’єднавши жінок, котрі пройшли полон, катування, сексуальне насильство. Ця організація поповнюється і сьогодні.
«Ми українці, ми сильні, ми переживемо ці страхи, і наші нащадки житимуть у вільній демократичній країні», — наголосила Галина Тищенко.
Привіт із Покровщини: йде дощ, летять КАБи
Олена Апчел — у цивільному житті кандидатка з мистецтвознавства (докторка філософії), яка також входить до організації SEMA Ukraine, а сьогодні служить у ЗСУ. Вона доєдналася до зустрічі по відеозв’язку. «Для мене дуже важлива ця книжка саме через те, що вона є документальною збіркою, хронікою, — зазначила пані Олена. — Це сповіді, які мають одночасно і документальну, і художню, і людську цінність, і навіть юридичну. Тому що тут зафіксовані злочини, скоєні і загалом проти держави, і безпосередньо проти кожної авторки своєї історії. Дуже важливо нагадувати собі та іншим, що цій війні не три роки, а одинадцять. Дуже важливо бачити сенс у тому, що ми переповідаємо наші історії, тому що наше майбутнє відновлення, відбудова будуть базуватися, у першу чергу, на тому, з якою якістю і з якою чулістю ми встигли зафіксувати наші історії, і як їх слухаємо. Я свій перший дім — батьківський — втратила в Криму, другий дім — мамин — на Донеччині. У 2018 році пережила затримання і полон. Варто пам’ятати, що коли думаєш, що страшніше вже бути не може, виявляється, що може. І, здавалося б, найтемніша ніч може стати ще темнішою. І для того, щоб нас це не шокувало, варто заряджати світло своїх сердець, слухаючи такі історії. Наступна темна ніч може статися, якщо ми зараз перестанемо чинити спротив, допомагати силам оборони та самим вступати до лав ЗСУ. У якийсь момент я сама прийняла рішення приєднатися до сил оборони, хоч я не маю жодного професійного стосунку до війська. Я докторка філософії, викладачка, режисерка, я багато років прожила за кордоном. Але я є громадянкою України і завжди залишалася нею. І сьогодні я передаю привіт із Покровщини: йде дощ, летять КАБи».
Обмінялися контактами для подальшої співпраці
Історії, пов’язані з війною із російськими загарбниками, не оминули і наше місто. Деякі з них також прозвучали під час зустрічі. Це історії внутрішньо переміщених осіб, які пройшли через волонтерський центр «Перемога». Тут із березня 2022-го року допомогли більш як 22 тисячам переселенців, і, відповідно, дізналися багато про людей, яких до Борисполя закинула війна. Їхні розповіді теж варті того, щоб колись потрапити у книгу спогадів.
Є у Борисполі і переселенці 1986-го року — громадська організація «Діти Чорнобиля». З перших днів повномасштабного вторгнення вони акумулювали допомогу партнерів із німецького міста Ланггьонс і допомагали доправляти її у найкритичніші місця. Для них це був іспит, який вони переживають вдруге після Чорнобиля.
Були на зустрічі і представники об’єднання родин Територіальної оборони міст України «Жінки ТРО». Вони обмінялися контактами із гостями і, очевидно, отримали ще один майданчик, де їхній голос буде почутий.
коментарі