Мешканка Борисполя, яка проживає у гуртожитку з 2008 року, хотіла виписати із цього житла свого сина. Із відповідним позовом вона звернулася до Бориспільського міськрайонного суду Київської області. Про це повідомляє Судово-юридична газета.
Родина із чотирьох осіб, серед яких син позивачки 1986-го року народження, отримали право на зайняття житлової площі в гуртожитку на підставі ордера, виданого виконавчим комітетом Бориспільської міської ради.
Мати просила суд визнати сина таким, що втратив право користування кімнатою, оскільки він близько восьми років проживає в Росії, не підтримує з нею зв’язку, а його реєстрація, за словами позивачки, заважає отримати субсидію та приватизувати житло. На підтвердження своїх слів вона надала акт обстеження житлово-побутових умов, згідно з яким у кімнаті фактично проживає лише позивачка.
Суд розглянув усі обставини справи та надані документи і залишив позов без задоволення. У своєму рішенні суд виходив із таких положень: статті 41 Конституції України та статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод — щодо гарантій мирного володіння майном; статті 391 ЦК України — про право власника вимагати усунення перешкод у користуванні майном; частини 2 статті 405 ЦК України — відповідно до якої член сім’ї власника житла втрачає право користування ним у разі відсутності без поважних причин понад один рік; практики Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справі Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine (2010), де наголошено, що втрата житла є найбільш крайнім втручанням у право на повагу до житла.
Суд підкреслив, що для визнання особи такою, що втратила право користування житлом, необхідно встановити відсутність особи понад один рік без поважних причин та свідому поведінку, яка свідчить про втрату інтересу до житла. При цьому тягар доказування покладається на позивача.
Суд дійшов висновку, що позивачка не надала належних і допустимих доказів:
- відсутності відповідача саме без поважних причин;
- його свідомої втрати інтересу до спірного житла;
- підтверджень від сусідів або інших свідків;
- доказів відсутності особистих речей відповідача у приміщенні;
- доказів строку фактичної відсутності, підтверджених об’єктивними джерелами.
Акт депутата міської ради про проживання позивачки сам по собі не доводить юридично значущих обставин для застосування ч. 2 ст. 405 ЦК України.
Суд наголосив: сам факт тривалого непроживання не є автоматичною підставою для втрати права користування житлом. Ключовим є саме відсутність без поважних причин та доведена втрата інтересу до житла.
коментарі