Раїса Самойленко — відповідальний секретар Бориспільської міської організації ветеранів України. Перед цим 19 років вона займалася громадською роботою, очолюючи посаду відповідального секретаря Бориспільської районної організації ветеранів України. «Вісті» зустрілися з жінкою, щоб більше дізнатися про її життєвий шлях.
Війна та голод
Народилася Раїса Самойленко в Києві в родині працівників Київського військового шпиталю, на території якого вони і проживали. Дитинство прийшлося на роки Другої світової війни. Під час війни сім'я евакуювалася до Володарки на Київщині. Після війни родина залишилась без батька. Раїса Василівна пережила голод 1947 року.
«Нас було п'ятеро дітей у сім'ї. Під час війни ми проживали в Києві. Пам'ятаю, як мама зі мною пішла на Бессарабку, щоб обміняти якусь одіж на кисіль та що-небудь, чим би нагодувати дітей. Почався наліт бомбардувальників, і мама тягла мене за руку, коли ми тікали. Цей гул літаків я запам'ятала на все життя, — розповідає Раїса Самойленко. — Після війни був страшний голод 1947 року. Тоді ми вже проживали у Володарці. То в колгоспі заробляли, то картоплю вирощували, то на буряки ходили. Різне було. Особливо принизливим було відчуття голоду, яке не полишало ні на мить. У нас не було ніякої допомоги. Рано навесні виходили на нічийні городи, збирали мерзлу картоплю та їли її, перемивали та пекли з неї млинці. Також жолуді в лісі збирали, перемелювали їх. Дуже недобрі були та гіркі, до оскоми, але потрібно було щось їсти».
Книжкова торгівля
Всього в житті Раїса Василівна досягла працею і дуже вимогливим до себе ставленням. В дитинстві захоплювалась читанням книг з бібліотеки. «Дуже часто, коли ми йшли зі школи додому з подружками, я переповідала їм зміст цікавих книжок. Читала їх без упину. Електрики майже не було, читала при каганці або гасовій лампі, але це мене не зупиняло, — розповідає Раїса Самойленко. — Сестри мої старші не дуже полюбляли навчатися, їм краще було піти в ліс по дрова, ніж вчитися. Це й не дивно, адже були старшими за мене на десять років. А я любила вчитися, була відмінницею».
Після закінчення торгівельного технікуму близько 15 років Раїса Самойленко працювала товарознавцем книжкової торгівлі в Згурівському, Броварському та Бориспільському районах.
«Я дуже вдячна долі за таку цікаву тоді роботу. Адже книжкова торгівля в 60-ті роки на селах тільки починала розвиватись, — розповідає Раїса Самойленко. — Книжкова торгівля діяла в системі споживчої кооперації. Державна торгівля була представлена відділами робітничого постачання. Споживча кооперація займалася торгівлею всіма видами товарів, в тому числі книжкової продукції. Це була робота окремо від бібліотек. Але оскільки ми мали великі склади книг, то бібліотеки користувалися цим та додатково закуповували у нас літературу.
А ще споживча кооперація займалася передплатою на майже всі видання. Нам були доступні тематичні збірники на замовлення літератури і ми обирали те, що вважали за потрібне. Також ми організовували ярмарки, на яких обмінювалися залишками книжок.
Починала я зі Згурівського району. Проживала у Згурівці тоді. Це був 1963 рік. Тоді не було ні книжкового магазину, нічого — лише сільмаги, магазини канцтоварів. І от в магазині канцтоварів була шафа, яку використовували для розміщення книг для продажу.
Я їздила в кожне село Згурівського району, вірніше, пішки ходила, адже тоді лише молоко та хліб розвозили по селах, а так всі добиралися як могли. Тоді ще хліб на конях розвозили, а не на машинах.
От я відвідувала кожне село, відшукувала всі ті книги на полицях, відчищала їх від пилу та намагалася якось представити доступно на полицях, щоб їх купували та щоб їх було видно відвідувачам. Заходила я і в школи та підтримувала з ними зв'язок, оскільки вчителі були основними нашими покупцями.
Перший книжковий магазин побудували у Згурівці. Ми комплектували продавців та завезли туди багато літератури. Після ліквідації Згурівського району я з родиною переїхала проживати в Бориспіль, де мешкаю й по сьогодні».
Броварський та Бориспільський район були єдиною мережею споживчої кооперації. І в Броварах була дуже розвинена книжкова торгівля. Загалом робили маленькі кроки: в школах відкривали книжкові кіоски, на виробництвах, а згодом в кінці 60-х років в кожному селі Бориспільського району хоч книжна лавка, хоч ларьок був. Окреме приміщення було лише в селі Старому — це великий дерев'яний магазинчик.
«В Борисполі, у кінці 60-х років та на початку 70-х років минулого століття, коли продовольчий магазин у центрі міста перейшов у «Ювілейний» у новобудові, під книжковий магазин віддали колишній продовольчий. Цей магазин був підпорядкований міському споживчому товариству. Покупців у книжковому було багато: двері не зачинялися, була передплата видань, проводили читацькі конференції. Також споживча кооперація займалася замовленням підручників на кожен навчальний рік, які потім розподіляли по школах і батьки купували своїм дітям. Книжкова торгівля була дуже розвинена у ті часи, — розповідає Раїса Самойленко. — Я побувала на той час в кожному селі Згурівського, Броварського та Бориспільського районів, де організовували торгівлю книгою на селі. В результаті за деякий час майже в кожному селі організовувались книгарні та невеликі магазини.
На той час торгівельна книжкова мережа, крім бібліотекарів, також організовувала комплектацію бібліотек. Колективами книгарень і товарознавцями проводились читацькі конференції, зустрічі з письменниками та формувалось замовлення на книги через видавництва та ярмарки. Пам'ятаю досі цікаві зустрічі з письменниками. З Юрієм Дольд-Михайликом, в ті часи він був відомий на всю країну своїми частково екранізованими романами, які героїзували розвідників. Також запам’яталася зустріч з письменником Анатолієм Дімаровим, який свого часу був удостоєний Шевченківської премії, та іншими».
Державна служба
Пізніше, з кінця 70-х років, після закінчення Київського торгово-економічного інституту Раїса Самойленко отримала пропозиції працювати в державних та партійних органах. Зокрема, була інструктором оргвідділу міськвиконкому.
«Після 15 років роботи товарознавцем по книзі в Бориспільській міжрайбазі, мене занесли в резерв секретаря міськвиконкому. В сьогоднішніх реаліях ця посада називається секретар Бориспільської міської ради. У ті часи це була права рука голови. Тоді основним завданням була робота з документацією та організація роботи сесії: доповіді, виступи, обговорення, рішення. Це було в 1977 році. Головою ради був Павло Зика. І от мені вдалося попрацювати на совість, вивчаючи документи, журнали «Народний депутат України», «Депутатська діяльність», «Депутат на своєму окрузі» та ін. Літератури було дуже багато, була вся необхідна законодавча база, а також матеріали, у яких депутати ділилися своїм досвідом, — розповідає Раїса Самойленко. — Пропрацювала я рік, і за цей час мені вдалося підготувати сесію та доповідь, яка формувалася із напрацювань депутатських комісій. Виносилися питання покращення роботи медичного обслуговування, питання про стан роботи в будівельній промисловості. Головою медичної депутатської комісії був Олександр Куделя, талановитий хірург та інтелігентна людина. Він організував роботу санстанції. Після цього була перевірка підприємств громадського харчування. Було висвітлено проблеми лікарні. По суті, це був звіт по громаді та обговорення питання.
Другу комісію очолював Андрій Неїжко, віддана будівельній справі людина. Тоді Бориспіль саме розбудовувався багатоповерхівками. Він зробив докладний звіт по роботі комісії. І от на базі роботи двох цих комісій і формувалася сесійна доповідь, яку я віддала на погодження Павлу Музиці. Це був такий цікавий для мене досвід. Після цього були інші посади.
Зокрема, свого часу була така посада у державі як представник президента, у 1991 році її обіймав Микола Скоробагатий, колишній директор радгоспа-мільйонера «Бориспільський». І от при ньому я працювала начальником відділу захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Тоді вже Павло Музика був заступником голови райдержадміністрації.
Особливу увагу в своєму житті я надаю цій десятилітній роботі на посаді начальника відділу райдержадміністрації по захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Відділ опікувався як учасниками ліквідації аварії, так і потерпілими та евакуйованими. Кожного дня, бо прийом людей був щоденний, вирішувалось те чи інше, важливе для людей питання: фінансове забезпечення, надання пільг, медичне забезпечення, організація оздоровлення і таке інше. Також одночасно проводилась перереєстрація посвідчень. Всі документи приймались і з відповідними супровідними матеріалами направлялись для затвердження у облвиконком. Часу для опрацювання документів не було, тому доводилося працювати у вихідні дні.
Робота в мене була дуже важка: займалася перереєстрацією всіх чорнобильців у новому підтвердженому статусі учасника ліквідації, потерпілого чи евакуйованого. Тобто населенню потрібно було захистити старе посвідчення документами.
Було багато сумнівних документів — відправляла їх до суду. А було й таке, що на підприємствах не було збережено необхідної документації, яка б підтверджувала, що людина була у відрядженні на ЧАЕС, хоча вона там насправді була. Оце були болі людські. Майже щоденно приймала близько 20 відвідувачів, і у кожного своя біда.
Що стосується евакуйованих із зони відчуження, у нас багато у Старому таких мешканців проживає. Туди їх спочатку розселяли. А потім все, що добудовували, особливо у Щасливому, у Великій Олександрівці, віддавали чорнобильцям.
Люди ділилися своїми переживаннями. Адже, наприклад, були затримки з фінансовими виплатами, а для родин це було доволі критично. Різні питання піднімалися.
Я збирала всі документи по кожній особі та возила їх до Києва. Потім отримувала резолюцію та посвідчення. Ось такі вояжі були.
Одночасно разом із районним радіомовленням, а саме редактором Ларисою Іщенко, ми інформували населення з питань «чорнобильського» законодавства, з організаційних питань, організовували зустрічі потерпілих від Чорнобильської катастрофи з представниками органів місцевого самоврядування по місцю їх проживання.
Вийшовши на пенсію, ще деякий час працювала — мене запросили в Бориспільську районну раду працювати інструктором по роботі зі зверненнями громадян оргвідділу. Робота мені дуже подобалася: реєструвала звернення громадян, консультувала тощо. А ще неодноразово брала участь в роботі окружних виборчих комісій на виборах Народних депутатів та Президента України в якості секретаря територіальної комісії.
Згодом мене на громадських засадах запросили до районної організації ветеранів України, і я погодилася, оскільки мені це було цікаво. У цій організації я була 19 років. А з 2021 року й по сьогодні я у міській організації ради ветеранів України».
коментарі