У заповіднику «Переяслав» відбулося відкриття виставки, на якій представили народні сорочки із Сошникова і Старого. На презентації про народні обряди у цих селах, зокрема, пов’язані з сорочками, розповіла колишній головний зберігач фондів музею Лариса Годліна. Спогади старожилів вона записала самостійно під час краєзнавчих експедицій у другій половині 1980-х років.
Свою розповідь Лариса Годліна почала із обрядів, у яких використовувалися сорочки.
Один із них — обряд «зашивання пазухи», який проводився на сорочці покійного чоловіка жінкою, що давала обітницю залишитися вдовою. На покійнику, на його сорочці вона зашивала або заколювала голками пазуховий виріз.
Обряд «пришивання пам’яті» робила жінка, у якої був гулящий чоловік. Для цього жінка відрізала частину мотузки з покійника і зашивала її в пазуху чоловікової сорочки або в шов з лівого боку під рукою. Це мало гарантувати, що чоловік буде «держаться хати».
Обряд «розривання пазухи» присвячувався народженню онуків та перехід жінки в інший статус — із мами в бабу. Жінка, в якої народився онук, одягала сорочку, до неї приходили свахи і куми та рвали на ній сорочку від пазухи і аж до подолу. Цей обряд символізував зміну покоління — на заміну бабі приходила молодь. Розірвану сорочку потім використовували для пелюшок, а вишиті рукави для торбинок. Але на заміну цій сорочці дарували нову. Зараз цей обряд часто спотворюють і дарують бабі нижню білизну.
«Ми свого часу не надто прислухалися до розповідей мам і бабусь, лише пізніше зрозуміли цінність їх розповідей. Був випадок, коли мені в селі показали старовинний очіпок, на якому були проколи від голки — він був раніше вишитий, але чомусь нитки витягли чи зрізали. Питаємо чому так сталося і отримуємо відповідь: «Можливо, діти бавилися та й повитягали нитки». А ще 20-30 рр. минулого століття була мода на вишиванки-килимки гарусною ниткою (вовняна нитка високої якості — ред.). А очіпки колись вишивалися гарусом. Гарусу не було в продажу, і тому очіпки, які вже не носили, розплутували і вишивали тими нитками половики. Старовинні предмети одягу тоді не цінувалися, та й зараз не всі розуміють важливість їх збереження», — зауважила Лариса Годліна.
За її словами, крім Сошникова та Старого, були обстежені також Рогозів, Вишеньки, Глибоке, Вороньків.
«Там ми записали цікаві весільні обряди: сам весільний цикл і обряди після весілля. У Глибокому, наприклад, записали обряд, коли на головний убір нареченої (між хусткою та вінком) одягали стрічку, а з боків нашивали квітки різного кольору (зроблені теж зі стрічок чи рюшів). Такі ж обряди були в інших селах, але, наприклад, лише у Старому нашивали стільки квіток, скільки ішло дружок за молодою, — розповіла науковиця. — При цьому за молодою дружками здебільшого йшли її родичі (двоюрідні, троюрідні сестри і т.д.). Також зазвичай на весіллях кролевецьким рушником була підв’язана лише старша дружка, а в Старому — усі дружки, увесь весільний поїзд. Коли сідали за стіл, рушник знімали і перекидали через спинку лави.
У післявесільному циклі в понеділок був обряд «молодецького рушника». Це рушник, який наречена (майбутня молода) вишивала для свого свекра. У понеділок до сходу сонця невістка брала цей рушничок і вішала на спеціально забитий для цього кілочок. Такий обряд зафіксовано на Бориспільщині, Переяславщині і в селах Іркліївського і Драбівського районів (Черкащина). А орнамент на рушнику носив назву «засіяне поле» та символізував продовження роду.
На Переяславщині, зокрема, Бориспільщині, був обряд «понеділкування». Історики Михайло Максимович і Василь Семенов зафіксували його в одному томів книги «Полное географическое описание нашего отечества»*. Коли у передвесільному циклі домовлялися про весілля, батьки нареченої виговорювали її право мати один вихідний день на тиждень, крім неділі. Неділя була для церкви, а в понеділок жінка мала відпочинок від домашніх справ. При цьому жінки по-різному використовували цей день: частина ходила до корчми, а інші готували посаг для своїх доньок».
* «Россия. Полное географическое описание нашего отечества» — це монументальна 19-томна настільна енциклопедія, видана в Санкт-Петербурзі в 1899–1914 роках за редакцією В.П. Семенова і загальним керівництвом П.П. Семенова (Тянь-Шаньського). Вона представляє собою детальний зріз природи, побуту та культури регіонів, які входили до Російської імперії. Том 7 «Малоросія» (1903 р.) містить детальний опис Чернігівської, Полтавської та Харківської губерній.
коментарі