Громадянська активність, небайдужість, досвід у поєднанні з сучасним мисленням — визначальні риси переяславського громадського діяча Олександра Ігнатенка. Інтерв’ю з цією неординарною людиною ми пропонуємо увазі наших читачів.
— Олександре Дмитровичу, Ви родом із Переяслава?
— Так, я народився в Переяславі 1940 року. Зовсім недавно мені виповнилося 77. Батько був родом із села Пристроми, мати — з Переяслава. Цікаво, що мій дід по материній лінії — Остап Прокопович Корж — був козаком. Дід дружив з Ігнатом Павловичем Заболотним, батьком видатного українського архітектора Володимира Заболотного. Часто бував у нього вдома, брав і мене з собою. Порівняно недавно бачив дані з реєстру Переяславського полку за 1648 рік, так знайшов там аж шість Ігнатенків. Можливо, по батьковій лінії я теж козак.
— Яку школу Ви закінчували? Де продовжили навчання?
— Закінчив другу школу з золотою медаллю. До слова, єдиний у випуску 1957 року. Після школи навчався на лісогосподарському факультеті Української сільськогосподарської академії, що знаходилася в Голосіївському районі Києва. Отримав спеціальність інженера лісового господарства. Першим місцем роботи була організація «Ліспроект». Центральний офіс, висловлюючись по-сучасному, знаходився в Києві, а я числився у конторі в Ірпені. Щодня їздив у це місто з Куренівки. Електричок тоді не було, вранці сідав у дизель-поїзд і ввечері назад тим же шляхом.
— У лісі проводили багато часу?
— Так. Один сезон працював у Костромській області. Там взагалі були жахливі умови. Будинки — зруби з круглих колод, між ними покладений мох. Зсередини, щоб хоч якось причепурити чорні стіни, їх обклеювали газетами. А під газетами водилося безліч клопів. Мусив спати в сараї, там цих паразитів не було. Що характерно, житло, комора та сарай знаходилися під одним дахом. У вологих костромських лісах мої кирзові чоботи врятували тільки пляшка дьогтю та пляшка риб’ячого жиру. Мастив їх так, що аж на онучах проступало. Отак ми там займалися лісовпорядними роботами.
Після «Ліспроекту» перейшов на екстрактово-лісообробний комбінат, що знаходився на Куренівці. Там із дубових дров робили дубильний екстракт, який поставлявся на шкірзаводи. Ще на комбінаті був лісозаготівельний цех, який із берези робив заготовки для закаблуків. Там працював начальником цеху, мав 60 підлеглих. Звідти потрапив у міністерство автомобільного транспорту і шосейних шляхів, яке розміщувалося поряд із палацом «Україна». Працював чиновником у відділі озеленення й благоустрою автомобільних шляхів.
Після міністерства, а це вже були 1966-67 роки, працював старшим інженером у проектному інституті «Укрдіпроміськпромгаз». У відділі комплексного благоустрою №1 проектував парки, лісопарки, озеленення вулиць. До слова, у відділі №2 начальником був Василь Георгійович Гнєздилов, автор переяславського пам’ятника «Навіки разом», що на центральній площі міста.
— Скільки часу працювали проектантом?
— Та років із 20. Був начальником відділу архітектурно-ландшафтного проектування проектної організації «Укрдіпродор». Проектували озеленення шляхів, зупинки автотранспорту, майданчики для відпочинку, павільйони… Після того, в кінці 80-х, трохи ще поробив в Агропромі, в управлінні підсобних підприємств та промислів. А коли при Горбачову прийняли закон про кооперацію, ми з однодумцями 1989 року створили проектно-технологічний кооператив «Ескіз». Те, що інститут робив за два роки, ми закінчували за три місяці. У нас не було зайвих посад, ми були зацікавлені в кінцевому результаті. Самі знаходили замовників. Крім іншого, проектували автодорогу на Переяславщині, в селі Гайшин. Із найбільших проектів можу назвати лікарню в Сумській області. Так ми пропрацювали два роки, аж поки не розвалився СРСР.
Потім зайнявся продажем мастила. У мене був гарний знайомий, кандидат наук із інституту нафтохімії, який вирішив відкрити своє підприємство з виробництва різних видів мастила. І я займався в нього збутом продукції. Тільки в столиці я налагодив зв’язки з близько 200 клієнтами. Доводилося тяжко, особливо, коли ще не було факсів і гроші ходили тижнями. Тільки Віктор Ющенко, ставши главою Нацбанку, запровадив електронну систему перерахунку коштів, коли гроші надходили на рахунки день у день. Отож, мастилами займався років 15, закінчивши аж 2005-го, коли пішов на пенсію.
— Пенсія — не завжди означає спокій…
— Так, я півтора десятка років збирав гроші на будинок. Купив у Переяславі ділянку. Вийшов на пенсію і побудував будинок за технологією «Теплий дім». Це будинок із бетону і пінополістиролу, який добре тримає тепло. Сусід для опалення 70 кв.м загальної площі витрачає щомісяця 400-500 куб.м газу, а в мене на 125 кв.м — 250 куб.м.
— Звідки витоки Вашої активної громадянської позиції?
— Колись у СРСР при прийомі на роботу заповнювали листок обліку кадрів. У ньому була графа: «Чи був на окупованій території?» Пізніше вона зникла. Коли вперше заповнював цей листок, то задумався. Я був в окупації ще немовлям. Це рахується чи ні? Написав правду: «Був». А пізніше до мене дійшло, що все життя жив на окупованій території, тільки окупанти змінювалися.
Мабуть, мою нинішню громадянську позицію і громадську активність зумовили, перш за все, гени. Починаючи від діда-козака й продовжуючи батьками. Адже батьки, хоч і не афішували перед дітьми своїх поглядів, бо за це можна було поплатитися життям, добре пам’ятали про «гуманність» радянської влади, представники якої у 20-30 роки в Переяславі розстрілювали інакомислячих, молодих хлопців. Це вони бачили на власні очі.
Я багато що чув і знав через своїх родичів. Наприклад, мій старший брат дружив із Михайлом Іщенком, відомим краєзнавцем, батько якого, Єфрем Федотович, служив в армії Української народної республіки, брав участь у штурмі Арсеналу в Києві, охороняв майдан біля Софіївського собору, коли виголошувався Акт Злуки УНР і ЗУНР. Він був ініціатором заснування переяславського музею просто неба. Я ще студентом допомагав йому проводити геодезичну зйомку в районі старого єврейського кладовища, на основі якої він зробив проект українського села, одним словом, майбутнього музею просто неба. А Михайло Сікорський цю ідею підхопив. Ось такі цікаві люди мене оточували.
— Але ж, мабуть, не тільки сім’я та оточення вплинули на Ваш світогляд?
— Колосальне враження справила на мене знаменита наукова праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Вона й досі зберігається в мене на фотопапері. Тоді працював у проектному інституті, а це кінець 60-х років. До нас із інженерно-будівельного інституту прислали на практику двох архітекторів. І вони ризикнули дати мені фотоплівку з цією статтею. Я ніч просидів із кумом, ми надрукували 125 фотографій «Інтернаціоналізму чи русифікації». У ті часи тільки за прочитання цієї праці давали 10 років. Так, як і за трактат Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?», з яким теж свого часу ознайомився у самвидаві. Тобто, шістдесятництво мало значний вплив на мій світогляд.
— Ви займаєтеся пам’ятником на відзначення 300-річчя возз’єднання України з Росією, що стоїть на центральній площі міста…
— Вважаю, що колосальним проривом у нашому державотворенні є чотири закони про декомунізацію, а особливо «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». На мій погляд, їх потрібно викладати в школах.
Декомунізація — це тільки початок. Нам треба зайнятися деколонізацією. Бо всі кутузови, суворови, переяславські ради позалишалися. Це спричиняє до значної роздвоєності у свідомості жителів. Ви виходите на центральну площу Переяслава і з одного боку бачите синьо-жовтий прапор, який символізує свободу та незалежність України. А з другого боку стоїть пам’ятник «Навіки разом», тобто, ми залишаємося московськими лакузами. То хто ж ми є? Чому не називаємо речі своїми іменами?
Ми з великою помпою святкуємо день визволення від німецько-фашистських загарбників. А в законі про декомунізацію чітко написано, що нацистський і комуністичний — це ідентичні злочинні режими. Я пам’ятаю, як мені було три роки й ми, троє хлопчаків, сиділи під парканом на центральній вулиці Переяслава, яка раніше називалася не Богдана Хмельницького, а Шевченка. Дивилися на відступ німців і махали їм на прощання руками. І в той же день у місто зайшли радянські війська. Тобто, один окупант пішов, другий повернувся. То що ж ми святкуємо? Реокупацію?
— Що Ви пропонуєте зробити з пам’ятником?
— Цей пам’ятник обвішаний радянською символікою «з ніг до голови». Він повністю підпадає під закон про декомунізацію. Я маю відповідний висновок Українського інституту національної пам’яті, в якому чітко написано, що його необхідно або привести у відповідність до законодавства, або демонтувати. Просто хочу, щоб був виконаний закон. Яким чином — це вже інше питання. А в нас цей закон порушують усі, хто може. І міська рада, і міський голова, і голова облдержадміністрації. Читайте закон, там розписаний порядок прийняття рішень по декомунізації.
— Що б Ви побажали переяславцям?
— Багато молодих людей вважають, що все погано, зрада, «всьо пропало». А з точки зору людей мого віку, яким є з чим порівняти — маємо приголомшливий прогрес. Не треба панікувати. Борітеся — поборете!
Олександр МАТВІЄНКО
коментарі