У бібліотеці Борисполя триває виставка картин Марини Попович. Ми з нею поговорили про навчання в академії, про стиль художника й шлях до іконопису.
— Марино, навчатися було цікаво?
— Так. Було дуже багато свободи.
— Це добре чи погано?
— Якщо ти знаєш, що тобі потрібно робити — добре, якщо не знаєш — погано.
— Ти знала, що тобі робити?
— В принципі знала, але потрібно було більше допомоги від викладачів. Однак вони трішки нас не розуміли. Мені хотілося, щоб мене більше «напрягали», більше завдань давали, а вони казали: «Малюй, що хочеш». Наш викладач Василь Іванович Гурін постійно говорив: «Пишіть життя». А «життя» це таке слово, що включає все в себе. Я брала етюдник і йшла, шукала, писала етюди з натури. Дуже часто ходила в Софію Київську — там закрита територія, дуже спокійно, в Лавру — але там більше людей, за академією на пагорбах писала.
— Тобто тобі, аби почути себе, потрібна тиша?
— Так, ідеальна. Мені зараз вдома складно — живу з мамою, на вихідні з’їжджаються брати, сестри, племінники і такий шум-гам, я не можу зосередитися.
— Зараз пишеш щось?
— Більшість — ікони на замовлення.
— Де грань між мистецтвом і роботою?
— Я, пам’ятаю, писала першу ікону. Це була подія — дуже хвилювалася, це була мучениця Марина. Над кожним мазочком тремтіла рука. Потім багато ікон почала писати, і коли робиш спокійно, без хвилювання, то більше вникаєш у суть — хто це, що зображено, чому так. Можна до будь-якої роботи ставитися, як до мистецтва, наприклад, мистецтво подавати чай. Але живопис чомусь називається мистецтвом, художник — митцем. Я думаю, що все це іде від творця. Тому що нас створено по образу і по подобі, в людині закладені всі ці властивості творця. Ми можемо творити, але наші творіння більш матеріальні.
— В тебе була ціль навчитися малювати і заробляти цим гроші?
— Я взагалі йшла в академію, бо хотіла навчитися малювати з натури, саме живопису навчитися. Після училища я вміла тільки, як кажуть, «по-любительськи» малювати. Саме малювати, а не писати. В академії я навчилася писати, спостерігати за природою, і плюс тієї свободи — нам не нав’язували думку викладача: «Я так пишу, і ви так пишіть». Всі вважають, що в майстерні Гуріна всі пишуть як Гурін. Більшість студентів так і роблять. Але сам Василь Іванович казав: «У нас у кожного є своє, ви маєте розвивати своє». Дехто розвивав, дехто зупинявся. З нашої групи зараз лише двоє, включаючи мене, займаються живописом. Інші просто пішли заробляти гроші, наприклад, викладанням. На останньому курсі нас було восьмеро.
Я теж постійно думаю, що треба мати гроші на життя, фарби купити, полотна, постійні потреби буття. Творчість для себе, для душі цих коштів не приносить, зовсім. Потрібна людина, яка ці роботи, які створює художник для себе, вміла б продавати. Художнику складно бути і менеджером, і митцем.
— Але, в залежності від потреб ринку, тиск з боку менеджера на художника все одно буде.
— Буде. Тому має бути такий менеджер, який не буде давити. Потрібно творити, а це все буде само собою. Я думаю, життя так складається завжди — якщо є добре бажання, то з усіх боків буде надходити допомога, щоб воно реалізувалося.
— На твою думку, у тебе є власний стиль?
— Думаю, що є. Стиль художника — це як зовнішність, як риси людини. Ця людина така, а ця — інша, хоча і схожа — ніс, два ока...
— Коли він з’явився — ти це прослідкувала?
— Мені здається, це йде і формується з дитинства. Я знаю, якою має бути робота — такий колір, глибокий, непростий, наче в димці, сюжет більше ліричний. Коли я дивлюся на це, розумію, що це моє. Інші, можливо, цього не бачать, а я бачу. Якщо людина дивиться і їй подобається, то в ній також є щось таке, що і в мені.
— Деякі твої роботи в основі мають фотографію, хоча зовсім не натуралістичні. Де межа між фотографією як чернеткою художника і просто копіюванням?
— Залежить від художника. Чи він хоче створити живий образ чи просто перемалювати, щоб було схоже. Чому «живопис»? Від слова «живо», треба передати живий дух. Все в природі живе, і художник має цю невидиму душу природи відобразити в картині. Це не завжди виходить, це дуже складно передати. Але все, що хорошее, складно створювати.
— Яка частина у цьому належить везінню? Чи все залежить від бажання?
— По-різному. Буває, сідаєш писати. Ніби все просто — небо сіре, асфальт фіолетовий. Виявляється, це дуже складні кольори. Я кидаю і починаю іншу картину. І та не виходить — все закидаю і вирішую, що більше не буду писати, бо це все дуже складно. Коли я в настрої, що в мене нічого не вийде, але сідаю працювати — воно виходить. Коли людина змиряється. А коли з гордими думками, що я все можу, то, зазвичай, нічого хорошого не вийде.
Буває, коли довго не пишеш з натури, ти наче себе губиш, тоді це як наркотик — потрібно повернутися до цієї палітри, до фарби і все, що побачиш, писати. Тоді наче до себе повертаєшся, до своєї свідомості, головне, щоб була тишина навколо. Хоча, буває, що оточує шум, а всередині тиша і нічого не заважає. Не знаю, яка в цьому закономірність, тут її немає.
— Буває відчуття, що підходиш до мольберта ніби вперше?
— Буває. Підходиш і відходиш (сміється).
— Які твої уподобання у мистецтві?
— Люблю імпресіоністів Клода Моне, Ренуара. Ван-Гог подобається. Із наших вітчизняних — Євген Волобуєв, він був дуже працьовитий. На його роботи дивишся, ніби жіноча рука писала, добрі, теплі. Зінаїда Серебрякова, її автопортрети. Я планую попрацювати над серією автопортретів. Музика рідко звучить, коли пишу. Для мене найкраща музика — коли птахи співають. Вікно моєї кімнати виходить у сад, і туди завжди прилітають шпаки, синички, горобці.
— Що зараз відбувається у київському художньому світі?
— Сучасним мистецтвом я дуже не цікавлюся, бо мені здається, все це робиться заради грошей. Є художники, які працюють для мистецтва, а є — для грошей. Так завжди було і буде.
Мені здається, що не все у нас добре. Або хороших робіт ми не бачимо, вони кудись вивозяться, знаходяться в закритих колекціях. У музеях є, що подивитися, чому повчитися. Я ще не знайшла сучасного художника, який би мені імпонував. Зараз просто беруть величезне полотно, зафарбовують одною фарбою, але пишуть дуже цікаву анотацію. Коли ти прочитаєш — ти бачиш у цьому щось.
Зате дуже цікаве сакральне мистецтво сучасне, сучасні ікони Львівської школи, майстерні Стороженка. Майстри дотримуються канонів, але змінюють форму — це потрібно побачити. Якщо класична ікона прямокутна, то сучасна може бути квадратною, круглою чи взагалі видовженою. На сучасній іконі може поєднуватися те, що раніше не поєднували. У музеї Шептицького у Львові дуже велика колекція ікон цікавих — і старих, і нових.
— Ти відчуваєш зв’язок поколінь, зв’язок із землею нашою?
— Чесно — ні. Можливо, причина в тому, що моя бабуся рано померла і такого зв’язку не було. Все життя мені хотілося бабусю. В іконописному мистецтві народне мистецтво теж не моє, мені більше подобається Візантія. Народні ікони більш примітивні, а Візантія — вершина творчості. В мене є велике бажання навчитися професійно писати ікони. В академії я не вчилася в майстерні іконопису, і це добре, бо тоді я не була готова до цього. Зараз я пишу більш живописні ікони олійними фарбами. А хочу робити це темпорою, у класичній техніці. Зараз я пишу ікону Вхід Господній в Ієрусалим. Почала рік тому, це для нашого храму Святителя Миколая у Рогозові.
— Прекрасне зосереджене заняття для людини нашого століття.
— У світі катастрофічно не вистачає тиші. Ще людині потрібно бачити небо, вночі бачити зірки. Сучасна людина себе заганяє в клітку, а потім страждає. Люди бояться тиші, бо там можна почути себе. Але чомусь ми живемо саме зараз, з цими людьми.
— Яку шкоду ти приносиш?
— Я часто злюся. На всіх, хто мені заважає бути в тиші. Раніше святі отці тікали в пустелю, але тепер пустель не лишилося, потрібно шукати цього в собі.
до теми
Народилася у 1989 в Рогозові.
2010 — закінчила вище художнє училище №19 за спеціальністю «дизайнер».
2011-2017 — навчання у Національній академії мистецтв і архітектури в майстерні професора В.І. Гуріна за спеціальністю «художник-живописець».
2007 — перша персональна виставка у Хмельницькому.
2011/2012 — дві виставки у Бориспільському музеї.
2015 — участь у виставці «Мальовнича Україна» Національної спілки художників у Будинку художника.
Сергій КРУЧИНІН, фото автора
коментарі