«Лікар від Бога», — так про неї говорять колеги і односельці. Вони завжди дослухаються до її порад та думки.
— Анно Михайлівно, чи на часі сьогодні медична реформа?
— Усі чудово розуміють, що нинішня ситуація у медицині не влаштовує ні пацієнтів, ні медиків. Тому реформа потрібна. Будь-які зміни — це додаткові турботи, і на реформу потрібні кошти! Якщо в державі цих коштів немає, то неможливо змінити все відразу . Всі пам’ятаємо, що в листопаді 2016 року Кабінет Міністрів України ухвалив 10 постанов про реформування галузі охорони здоров’я. Минув рік, і 19 жовтня 2017 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про державні фінансові гарантії надання медичних послуг та лікарських засобів» 6327, проте чинним він не став, оскільки президент його не підписав.
Тож до липня 2018 р. реальні зміни навряд чи відбудуться. Тому цей час потрібно раціонально використати на підготовку. На мій погляд, для того, щоб покращити доступність та якість медичної допомоги населенню, що є метою реформи, необхідно відремонтувати дороги, щоб екстрена медична допомога вчасно могла прибути до пацієнта (норматив прибуття — 10 хв. у місті, 20 хв. — у селі). Бо найголовніше — золота година: чим раніше хворого привезуть до лікарні, тим більші шанси вижити, не отримати інвалідність тощо.
Варто реорганізувати первинку, забезпечити усім, щоб вона запрацювала. Головна проблема первинної ланки — нестача лікарів. У нас не вистачає сімейних лікарів у містах, а в селах узагалі через декілька років не буде кому працювати. Причина такої ситуації у відсутності стимулу, тому молоді спеціалісти працевлаштовуються у приватні фармакологічні фірми або виїздять за кордон, до Польщі, Чехії, Німеччини. Там є стимул: лікар отримує гідну плату, має можливість придбати житло, зрештою достойно жити. У нас, на жаль, цього немає. Ми сьогодні зіткнулися з такою проблемою, коли люди йдуть у приймальне відділення ввечері, і кількість таких пацієнтів за останній рік збільшилася в 10 разів. А чи може один черговий лікар усіх обслужити? І тому там звільняються люди.
Хочу додати, що реформа потрібна і в медичній освіті. Те, що було раніше, потребує нових якісних змін. Зараз велике провалля між науковцями і практичними лікарями. Часто науковці не розуміють того, з чим мають справу медики-практики. Молодого спеціаліста потрібно навчити, а потім ставити перед ним вимоги, тому на часі запровадження університетських клінік в Україні..
— Сьогодні на слуху підписання декларацій з лікарями…
— Попередньо можна укласти декларацію, але ж вона ні до чого не зобов’язує ні лікаря, ні пацієнта. Адже ще немає механізму реалізації: гроші йдуть за пацієнтом. Ще не створено Національної служби здоров’я, яка буде цю послугу оплачувати. Первинна медична допомога і екстрена, як прописано в законі, буде для людей безкоштовною. Щороку буде прийматися гарантований пакет безплатних послуг.
За реформою, сімейний лікар має право підписувати декларації з 2000 пацієнтів. До речі, із сімейним лікарем може укласти контракт будь-яка людина з Бориспільського чи інших районів області, тобто немає прив’язки до місцевості. Але у розвинених країнах такого навантаження немає. Адже на лікаря будуть покладені обов’язки і окуліста, і лора, і акушера (ведення вагітності)… Тобто він буде робити все сам, і лише в екстреній ситуації відправлятиме людину на вторинний рівень. Але ми до цього ще не готові: у нас немає кадрів, забезпечення, Інтернету. Та незабаром, згідно із новим законом про сільську медицину, повинні виділятися кошти на модернізацію медичних закладів у селах.
— Які зміни відбуваються у Вороньківській дільничній лікарні? Чи збережеться кількість ліжок у стаціонарі? Ходять чутки, що сюди можуть перенести неврологічне відділення з Борисполя…
— Чуток різних ходить багато. Сьогодні ми як були дільничною лікарнею, так нею і залишаємося. У нас 15 стаціонарних ліжок, які скорочувати ніхто не планує. І скорочень не буде, бо у нас велика дільниця. Згідно з медреформою, фінансування первинної і вторинної ланки буде здійснюватися за різними механізмами, а дільнична лікарня у собі містить і первинну і вторинну ланки. Таких лікарень залишилося в Україні мало, найбільше їх у Бориспільському районі: Вороньківська, Вишеньківська, Рогозівська, Любарецька і Старинська. Коли закон набере чинності, то ми не зможемо залишатися структурою дільничної лікарні. Буде амбулаторія, яка надаватиме первинну допомогу. Можливо, буде створено філію терапевтичного відділення Бориспільської ЦРЛ, щоб залишити стаціонарні ліжка. У перспективі — створення лікарні планового лікування, де лікуватимуться і неврологічні, і кардіологічні, і гастроентерологічні хворі, тобто хто потребує не інтенсивного, а планового лікування.
Хочеться, щоб розвиток сучасної медицини дійшов до села. Добре, що хоч тепер прийняли закон України «Про поліпшення доступності та якості надання медичної допомоги у сільській місцевості». Демографічні показники свідчать про старіння сільського населення в Україні, тому створення лікарень планового лікування, соціальних закладів є дуже актуальним зараз.
Сьогодні на території Вороньківської лікарні знаходиться пункт тимчасового перебування екстреної медичної допомоги. І коли він з’явився, то викликів лікарів вночі стало менше. Пригадую перших 10 років роботи. Сама не знаю, як усе встигала. Машини не було, дороги погані. Йдеш сам по коліна в болоті, ще й велосипед на собі тягнеш.
— Чи складно бути жінкою-керівником?
— Звичайно, жінці важче, аніж чоловікові. Ніхто ж домашньої роботи не відміняв. У жінки відпочинок удома — це зміна виду діяльності з керування на підпорядкування. Звичайно, усю домашню роботу треба зробити самому (прибрати, приготувати, випрати). Хоча жінці-керівнику в жіночому колективі, можливо, і легше працювати. Але фізично жінці на керівній посаді важче.
— Ваш батько був лікарем. Тож медицина приваблювала ще з дитинства?
— Спочатку я хотіла бути кондитером. А з класу 6-го — тільки лікарем.
— Чим захоплюєтеся сьогодні?
— Люблю подорожувати. Об’їздила майже всю Україну, не була лише на Донбасі. Завдяки нашому голові профкому Людмилі Василівні Лук’яненко ми побували у багатьох історичних місцях країни.
Люблю футбол. Не скажу, що я фанат, але вболівальник зі стажем — з 1987 року. Дивлюся футбол по телевізору, з друзями відвідую матчі у Києві. Умію вишивати, але на це не вистачає часу. Люблю кулінарію. Мені подобається готувати страви традиційної української кухні. Відвідую музеї, читаю книги, зокрема класику. Є твори, які перечитала 2-3 рази. І в кожному віці ти сприймаєш їх по-різному, тобі відкривається щось нове. Моя улюблена стихія — вода. Люблю плавати.
— Ваше життєве кредо.
— Подобається гасло: «Де народився — там і знадобився». Я працюю у рідному селі. Мене питають, чому я не залишилася у Києві, не пішла в науку? Вважаю, що захищати дисертацію потрібно не для понту, а для діла. Тоді треба займатися наукою. А я бачу себе у практичній медицині. Мені більше подобається безпосереднє спілкування із хворими, ніж паперова робота.
— Що найбільше цінуєте у людях?
— Дисципліну, насамперед, внутрішню. Без цього не лише себе не зможеш організувати, а й колектив.
Ціную працелюбність. Адже якщо хочеш посваритися з ледачим — загадай йому щось зробити. Ліниві люди знайдуть безліч причин, аби не робити. Це стосується і сім’ї, і будь-якої сфери спілкування. Не люблю жадібних. Але у нас більше людей хороших. Я люблю людей і життя.
— Ваші плани на майбутнє.
— Вороньків — це моя батьківщина. І мені хочеться, щоб тут було якісне медичне обслуговування. У перспективі створення Вороньківської громади, де має бути своя лікарня. А кількість населення у нас зростає. Сьогодні на нашій дільниці тільки дітей до 18 років 1160.
Наш медзаклад обслуговує 4 села: Вороньків, Головурів, Кийлів і Жереб’ятин. А якщо наша лікарня реорганізується в лікарню планового лікування, то буде обслуговувати людей і з інших районів Київщини.
Хочу додати, що Вороньківську лікарню будували не лише наші односельці на чолі з тодішнім директором радгоспу Михайлом Васильовичем Заборним, а й громади інших сіл із своїми керівниками (це Василь Панасович Руденко з Кийлова і Владислав Петрович Риженко з Головурова). За керівництва мого батька, тодішнього головного лікаря, Михайла Юхимовича Мухи було збудовано амбулаторію, харчоблок, ФАП у селі Жереб’ятин. Варто зберегти і те, що є, і удосконалити, наповнити необхідною діагностичною апаратурою, залучити молодих фахівців. Хочеться залишити гарну пам’ять після себе.
Довідка
Народилася в 1975 р. у с. Вороньків Бориспільського району. Закінчила школу із золотою медаллю, Національний медичний університет ім. Богомольця, інтернатуру — у Бориспільській ЦРЛ. 18 років працює у Вороньківській дільничній лікарні: спочатку терапевтом, потім — лікарем загальної практики сімейної медицини. На посаді головного лікаря — понад 10 років. Депутат Бориспільської райради з 2006 р. Член виконкому Вороньківської сільської ради.
Лариса МАЦЮК, фото автора
коментарі