Наша землячка талановита та неординарна. 19 вересня в міській бібліотеці Борисполя (вул. Європейська, 6) відкривається виставка картин Світлани Леонтьєвої «Промінь Світла…» за особистим запрошенням міського голови Анатолія Федорчука.
Ми не говорили про журналістську діяльність пані Світлани, а обмежилися темами Борисполя, життя і мистецтва.
— Бориспіль — це моє місто … Ми не можемо змінити батьків, місце народження, дитячі спогади, це назавжди. Пригадую, я любила читати і люблю досі — світ вигаданих історій пам’ятаю краще, ніж реальний Бориспіль, хоча є дитячі приємні спогади з початку навчання в школі...
— У першій?
— У другій. На цьому боці, де музей, був флігельок школи №2. Мама вирішила: через три будинки, і не треба переходити дорогу. У 3 і 4 класах вчилася через дорогу у великому приміщенні. До речі, що там зараз?
— Центр туризму, є приміщення будинку творчості, до того була вечірня школа.
— Те, що там будинок творчості, мені подобається. Вечірня школа — теж нормально.
— Була, тепер в Борисполі немає окремої будівлі вечірньої школи.
— Недобре. На часі її запроваджувати. Бо, якщо до 13-го року ми могли сказати, що рухаємося вперед, маємо стабільне суспільство, освіту, то зараз сектор нестабільних сімей у зв’язку з війною в країні вищий. Люди, які пройшли війну, переселенці — це той сегмент суспільства, який потребує уваги.
А старі будівлі варто берегти. Ось вам погляд з Південної Кореї, де я нещодавно побувала. Це десята економіка світу; аеропорт Сеула — один з п’яти кращих у світі. Це фантастика, це варто побачити. Там багато читають, велетенська бібліотека у торгівельному центрі, у ній кілька поверхів, простір, ескалатори. Мене вразило, як вони люблять свою історію. Приміром, поруч зі старою мерією Сеула — фантастична архітектурно-неймовірна нова будівля мерії, але стара — збережена. Цьому треба вчитися.
— У нас активісти відстоюють пожежну вежу.
— Я ж її обожнюю! Молодці, оце прояв громадянського суспільства! Там можна зробити і музей, і галерею з можливістю піднятися і подивитися на Бориспіль згори. Обов’язково її треба зберегти!
— Слушна думка, бо в нашому місті немає галерей.
— По-перше, виставкових залів немає, по-друге, немає концертних залів! Люди добрі, Бориспіль — ворота країни. У цьому містечку має бути все: гарні готелі, виставковий зал, інфраструктура, місця відпочинку, гарний парк, куди люди, які залишилися через нельотну погоду, могли б поїхати і щось подивитися, також цікавий музей історії, якась експозиція суперова, щось про Чубинського, сходити на концерт. Тобто провести гарно час і залишити свої гроші в місті.
— Яким ви пам’ятаєте своє місто?
— Як поїхала вчитися, бувала тут лише на вихідні і коли сина народжувала. Тому багато не знаю. Але..пам’ятаю аромат свіжоспеченого хліба з пекарні. Йшла зі школи і чула, як пахне хліб. І одна з найяскравіших екскурсій дитинства — нас водили у цю пекарню. Розламали свіжий буханець, дали олійку підсолену, всі ми смакували — оце спогад! У місті має бути своя пекарня чи хлібзавод, бо хліб — основа. Як кажуть дієтологи: «ура, яйця реабілітували». Кричали ж, що яйця не можна, а тепер кажуть, що хліб не можна. Та все можна, у міру. Який бориспілький хліб був смачний! До 2008 (коли мама пішла у вічність) ми купували лише бориспільські буханці. На жаль, батьків вже немає. Нині у їхній квартирі живуть люди з Мар’янки (думали на півроку) — сім’я сестри і мама моєї приятельки. Хоч так можу допомогти цій людській трагедії.
А ще пам’ятаю бібліотеку — з дитинства читала і була записана в усі бібліотеки. Мені подобалася чудова бібліотека в будинку культури, це був осередок культури в місті — гуртки, концерти, театр.
Не розумію, як може громада не мати в центрі концертної зали, сцени? Буквально вчора один з київських театрів, дізнавшись що в мене буде тут виставка, висловив бажання виступити в Борисполі. А де? Як? У Борисполі немає майданчика, як це може бути?
— До будинку культури йти 40 хв.
— Ми беремо приклад європейської демократії. А для цього потрібно мати сильну громаду, яка б впливала на владу. Громадянське суспільство — це небайдужість!
Ще один зі спогадів — поїздки до Києва на навчання 316 автобусом.
— Так, 316-й — до Лівобережної.
— У моїй сумочці тоді завжди лежала пара колготок, бо корзини із першою зеленню, полуницею, це все зранку завантажувалося в рейсовий автобус, а мені на ВДНГ треба було на 8:00. Тоді усвідомила, що Бориспіль — місто торгове. Чому торгове місто не може створити якусь асоціацію доброчинців і спробувати, як в давні часи, меценатські проекти? Це хтось має підняти. А чому не міський голова? Але йому слід розповісти про це, надихнути. Наприклад, кінотеатр. Нехай це буде мистецький або культурний центр «Європа». Якщо ми ворота у світ — повинні мати такий культурний центр.
— У вас немає бажання зайнятися громадською діяльністю в Борисполі?
— Із задоволенням! Обирайте мене до міської ради! Маю досвід: приміром, зараз я в наглядовій раді фонду «Мистецький Арсенал». Фонд першу місію виконав, «Мистецький Арсенал» вже живе своїм життям. А свого часу ми залучали кошти, щоб зробити освітлення, на проведення перших заходів, перших виставок. Та я ж відкрила в собі художницю через благочинність!
— Як це було?
— Центр дитячої кардіології та кардіохірургії — один з фантастичних наших центрів — залучений до благодійності. Він найбільший у Європі, а за показниками летальності 0,8% кращий у світі.
Науково-практичним медичним центром дитячої кардіології та кардіохірургії МОЗ України» керує Ілля Миколайович Ємець, учень Миколи Амосова. Зараз Центр розширюється: там опікуються двома найвразливішими категоріями — дітьми й людьми похилого віку. Нещодавно зробили ендоваскулярну операцію на серці — через бедрену артерію без розтину грудної клітини — 97-річній жінці з Івано-Франківська. От яка в нас фантастична кардіохірургія! Інша справа — недосконала реабілітація. Це велика проблема і окрема тема. Про це я знаю як журналіст і волонтер Центру. От завдяки цьому я й почала писати картини: мене запросили в якості відомої людини взяти участь у благодійній акції, де ми з художниками в чотири руки писали картини і продавали з аукціона, щоб заробити гроші на нове обладнання. Бо кому цікаво, що в нас війна? Нікому. Світ іде вперед, наука рухається семимильними кроками, новітні операції можна тільки на новому обладнанні робити.
Наші дитячі кардіохірурги — неймовірні. Серце в новонародженої дитини, як нігтик, а в Центрі зараз оперують новонароджених, а ще 25 років тому брали на стіл лиш тих, які важили не менше 20 кг. Вади серця діагностують на 18-му тижні вагітності!
Після запрошення я взяла урок живопису. Так і почалося: ми з молодою художницею написали картину «Радість життя» з кульбабками. Наступного року мене знов запросили на благодійний аукціон і я написала «Веселку на Подолі» відтоді живопис став частиною мого життя.
— Ви вимогливі до себе?
— Я ж перфекціоністка, школу закінчила з золотою медаллю! Це була школа №1, тато там працював директором, чим я пишаюся! Тато вчив ретельності. Дуже боялася, як оцінять мої роботи. Потім зрозуміла — коли в творі є енергетика, люди це бачать. За мою «Веселку» торгувалися відомі люди. Це надихнуло! Маю дві вищі освіти і знаю, що таке технологія — не можна гарно писати без знань законів живопису. Тому беру уроки. Цікаво, що енергетика моїх картин відчутна. Піаніст Майк Кауфман-Портніков написав мені у фейсбук: «Хочу заграти ваші картини». Нещодавно на Трухановому острові відбувся «Київ Джаз Коктебель» і там він це зробив — мій син і пані, яка опікується моїми роботами, привезли картини, Майк грав їх і ця музика — вона фантастична. Він би й тут заграв — він цікавиться маленькими містами і ми хочемо зробити окремий виступ — але зараз піаніст у Львові на фестивалі, тому на відкритті у Борисполі його не буде.
А свою виставку я присвячую синові, в якого 22 вересня день народження. Він захоплюється бігом, брав участь у півмарафонах у багатьох країнах світу, а нещодавно подолав дистанцію 30 км. Я ним пишаюся!
коментарі