Сьогодні Віталій Сичов проживає в місті Бориспіль й працює лікарем-хірургом у Національному військово-медичному клінічному центрі «Головний військовий клінічний госпіталь». Шість років тому він виконував свій обов’язок на посаді начальника медичної служби батальйону 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців і врятував життя сотні бійців. У березні 2014 року лікаря-хірурга Київської міської клінічної лікарні мобілізували до Збройних сил України. Влітку того ж року в Червонопартизанську (зараз — м. Вознесенівка) східної частини Луганщини Віталій Сичов надавав медичну допомогу бійцям бригади, супроводжуючи колони.
- Народився 25 серпня 1985 року у Борисполі.
- Навчався у НВК «Гімназія «Перспектива»– ЗОШ І-ІІ ступенів» імені Володимира Мономаха.
- Вступив до Національного медичного університету імені Олександра Богомольця. 3-річну інтернатуру проходив у Київській лікарні №4, там і залишився працювати лікарем-хірургом. З початком бойових дій на Сході, у березні 2014 року, мобілізований до лав Збройних сил України. Після закінчення терміну мобілізації працює цивільним лікарем у Головному військовому клінічному госпіталі.
- Проживає в місті Бориспіль, одружений. З дружиною – лікарем-невропатологом Бориспільської центральної районної лікарні – виховують дочок Софію та Соломію.
Про події того літа наш герой говорить дещо схвильовано. Це не дивно, адже нестача медиків на полі бою – нагальна проблема у 2014-му. У батальйоні Віталія Сичова було лише троє фахівців, у такій ситуації слід було діяти швидко й ефективно. Тому в першу чергу ініціювали життєво необхідні для підрозділу заходи. Зокрема, проводили навчання з першої домедичної допомоги з бійцями. Ще дев’ятеро в батальйоні пройшли в бойових умовах курси з домедичної допомоги та отримали спеціальні санітарно-медичні сумки. Також на кожну машину виділили американську волонтерську аптечку. Розробили точки і маршрути евакуації. Все це потім допомагало рятувати життя бійцям, а досвід начальника медичної служби батальйону пізніше брали до уваги й інші підрозділи на передовій.
Завданням Сичова було надання першої медичної допомоги пораненим бійцям. Хоча, за його словами, перша меддопомога на полі бою – це завдання фельдшера, медичної сестри, які далі мають передавати пораненого до евакуації машинами з лікарськими бригадами. Віталій Сичов упевнений, що місце кваліфікованого лікаря – не на передніх рубежах оборони. Зокрема, для хірурга слід створити належні умови для проведення операцій, з ним має працювати анестезіолог. Велика хірургічна операція в умовах 2014-го – це великий ризик як для пораненого, так і для лікаря. Але на передовій на початку бойових дій усі лікарі, незалежно від кваліфікації, – хірург, травматолог – надавали домедичну допомогу. «На місці вирішували, що робити з пораненими далі. Ситуації були різні – бойові машини піхоти наїжджали на фугас, тривали обстріли з різних видів зброї та техніки», – згадує лікар.
Так, під час однієї з поїздок у лікаря було одночасно семеро поранених у батальйоні, які підірвалися на фугасі, коли перебували в БМП. «Усі мали ушкодження різного ступеня. На щастя, ми були поруч, почули вибух. Підбігаємо – семеро стікають кров’ю. Там уперше довелося сортувати поранених, миттєво вирішуючи, кому надавати допомогу першочергово, а кому – вколоти знеболювальне. З’ясовували, у кого є небезпека для життя, хто зможе дочекатися евакуації. Легкопоранені лишилися під наглядом лікарів-санітарів, які надавали домедичну допомогу», – розповідає лікар.
Колеги та вдячні бійці говорять про нього: «Кулі свистять, а він продовжує «шити». Мати Віталія Наталія Сичова про події 2014 року каже наступне: «Все життя дякуватиму ангелам за те, що він живий. Знаю, що хлопці підрозділу із вигуками: «Док, я прикрию» – давали можливість залишатись живим моєму синові, давали можливість йому рятувати життя пораненим. Хлопці вірили і знали: мій син їх врятує. Тому у вирішальні моменти ризикували. Шана медикам!»
Про безцінну роботу медиків, зокрема нашого героя, йдеться в документальному фільмі 2015 року «Я – Док».
коментарі