Щоденне приниження, образи, побої вдома? Що робити, якщо твій дім перетворюється на пекло і ти не бачиш виходу? Про це «Вістям» розповіла гостя номера Катерина КОВАЛЬ, консультант і психотерапевт в методі Позитивної психології, коуч, нумеролог. Психологиня живе і працює в борисполі.
«Насправді насильник у душі — нещасна людина, але визначити це йому важко, а самостійно часом неможливо. Це має розуміти жертва»
— Чому до сімейного насильства увага в світі настільки висока? Як фахівець, чи можете ви ідентифікувати жертв домашнього насильства просто на вулиці?
— Увага суспільства до насильства в сім’ї має бути не висока, а надвисока. І правильно, що зараз цьому надається більше значення, ніж раніше. Прояви насильства в суспільстві починаються з сімей, із невдалих стосунків між батьками. Через нерозкриття «таємниці» домашнього насильства виростають знівечені діти. Пізніше ці моделі поведінки діти несуть у світ і транслюють насильство як норму. Тому про насильство треба говорити.
В українському суспільстві досі діє радянський стереотип: те, що відбувається за зачиненими дверима, має там залишатися. Тому жертви мовчать. Також агресори маніпулюють свідомістю жертви за допомогою залякувань і маніпуляцій, використовують фізичний вплив, моральний, економічний. І це страшно. Це бачать діти.
Жертва домашнього насильства не завжди розуміє, що вона жертва. А чим більше інформації про насильство, тим швидше жертва зможе адекватно оцінити своє складне становище та звернутися за допомогою.
Як фахівець, я швидко визначаю жертв домашнього насилля на вулиці. Ці жінки вирізняються: у них налякані та сумні очі, вони часто кричать на власних дітей у громадських місцях. Це логічно, адже неможливо довго жити в стані емоційного перенапруження і бути врівноваженою.
— Чи можете конкретизувати, що саме, зважаючи на поведінку дітей, видає існування проблем у їхніх сім’ях?
— Діти загалом стали жорстокішими. Варто поспостерігати, як вони спілкуються між собою. Найчастіше агресори копіюють у колективі поведінку агресора, якого бачать перед собою щодня. Дітям властиво копіювати поведінку сильних. Так проявляється булінг у школах.
Насправді насильник у душі — нещасна людина, але визначити це йому важко, а самостійно часом неможливо. От і виходить, що у всесвіт транслюється поведінка нещасних людей. Батьки негативним прикладом не вчать дітей людяності. Коли проблема досягає масштабів шкіл, тоді сторонні дізнаються про конкретні сімейні проблеми.
Мої колеги з центрів допомоги жертвам домашнього насилля радять терапію для дітей і дорослих. Є випадки, коли батьки не усвідомлюють відповідальності за поведінку дітей, відмовляються працювати з психологами, що призводить до того, що діти згодом стають на хибний шлях.
— У світі є нормою, коли діти з сімей, де є насилля, телефонують на безкоштовні гарячі лінії, але в Україні до цього ставляться з пересторогою…
— Причини у відсутності обізнаності про насильство та страх осуду.
Я сама була жертвою домашнього насилля. Вітчим проявляв насильство до моєї мами. Мене не чіпав, але я відчувала напруження, страх. Мати мовчала, я мовчала — і ніхто не знав, що в нас удома. Навіть її батьки, мої дідусь і бабуся, не знали, поки вітчим не напився і не поганяв нас по селу. Сусіди злякалися, але не заявили до міліції, бо боялися помсти вітчима. Я навіть рідному батькові не розказувала, хоча мені було 11. Так насильство масштабує страхи.
Зараз я, пройшовши трирічну терапію, досі не можу згадати, що відбувалося в той час удома. Мозок кожної людини не «стирає файли», він блокує спогади, але досвід не зникає. Для мене найменший спогад, навіть дрібні риси візуальної схожості чоловіків на вітчима досі викликають страх на фізичному рівні. Тіло людини реагує завжди. От у мене зараз навіть голос змінився.
Щоб діти та жінки знали, що робити у випадках домашнього насильства, їм про це треба розказати.
— У кожної жінки, яка залишається у травматичних стосунках, є своя причина…
— У розмовах із клієнтами лакмусовим папірцем іде моя репліка: «Чи хотіли б ви своїй дитині (онукам тощо) такої долі, як у вас?» Я пояснюю, що діти — це наче комп’ютери. Вони народжуються з чистим жорстким диском, куди записуються потрібні для життя програми. І як батьки ставляться до дитини, як її люблять, так і формується її самооцінка, так її, як би це патетично не звучало, і любить весь Всесвіт. При цьому те, які у батьків стосунки між собою – це модель сім’ї дитини в майбутньому. Хлопчик зчитує модель поведінки з тата, дівчинка — з мами. Для дівчинки тато — прототип її майбутнього чоловіка, для хлопчика мама є прототипом дружини.
Сценарієм життя батьків ідуть 80 % дітей. 10-20% обирають антисценарій.
Гребти проти системи/сценарію складно, бо немає елементів для наслідування…
Зараз я працюю з молодими людьми, їм 20-30 років. Вони приходять до терапії з такими проблемами і змінюють свій сценарій. Чому? Із часу експлуатації їхнього «жорсткого диску» минуло менше часу, ніж у 40-50-річних, тому менше «вірусів начіплялося». Для людей 40 років потрібно більше часу для змін. Мене тішить, коли ці люди вірять, що можуть змінити своє життя. Вони працюють і стають іншими: щасливими, здоровими й цілеспрямованими.
— Якщо батьки вирішують розлучитися, постає проблема неповної сімї, що не найкраще відображається на дітях. Як знайти баланс?
— Моя точка зору така. Демонструвати дитині щодня насильство під соусом нормальності є більшою проблемою, ніж розлучення. Розлучена жінка подалі від агресора здатна виховати психічно здорову дитину. Так, психіка такої жінки розбалансована та хитка, але за допомогою психологів можна вирівняти її душевний стан.
Запам’ятайте: бути самотньою не соромно, просити про допомогу — не соромно. Соромно бути нещасною в шлюбі з агресором і не допомогти собі вийти з ситуації. Треба перестати бути жертвою!
Перестати тягнути на собі почуття провини за все, що хибно зумів прищепити жертві тиран у токсичній моделі стосунків.
Багато є позитивних прикладів, коли жінки, попрацювавши над собою, успішно виходили заміж вдруге, а вітчим давав їхнім дітям позитивний прототип тата. Якщо дитина бачить повагу вітчима, і коли він із любов’ю ставиться до її матері, то дитина теж змінюється на краще. Відчиму не обов’язково любити чужу дитину, достатньо поважати.
Якщо жінка продовжує жити з кривдником заради дітей, то слід пам’ятати: діти виростають, «розлітаються» і не схочуть повертатися в батьківський дім, де їм зле. Тільки з роками жертва зрозуміє, що насправді в неї не було справжньої сім’ї. Вибір є: залишатися жертвою чи стати вільною від насилля.
Одним рядком
• За інформацією Міністерства соціальної політики, кожна 5-та жінка в Україні стикається з тією чи іншою формою насильства.
• Протягом 2019 року було зафіксовано понад 130 тисяч звернень громадян із приводу домашнього насильства. Це на 15% більше у порівняні з 2018 роком. При цьому 88% випадків — від жінок, 10% — від чоловіків.
Інформація ЮНІСЕФ
• У світі три чверті дітей у віці 2-4 роки страждають від жорстокої дисципліни з боку батьків чи опікунів.
• Щороку через насильство в сім’ї у світі помирають 1,4 мільйони людей.
Важливо!
• ГО «Ла-Страда Україна», національна безкоштовна «гаряча» лінія з попередження домашнього насильства
0 800 500 335 (з мобільного або стаціонарного) або 116 123 (з мобільного)
• У громадській організації «Ла-Страда Україна» працює єдина в Україні національна дитяча «гаряча лінія» у будні з 12:00 до 16:00
0 800 500 225 (з мобільного або стаціонарного) або 116 111 (з мобільного)
коментарі