Щороку у четверту суботу листопада Україна і світ вшановують пам'ять жертв Голодомору 1932-1933 років. Цього року інформаційна кампанія проходить під гаслом «Збережи пам'ять. Збережи правду» та покликана нагадати, що до збереження пам'яті про Голодомор може долучитися кожен. Наприклад, записати спогади ще живих очевидців або передати до музею сімейні артефакти, що збереглися з того часу.
На жаль, більшість очевидців тих страшних подій відійшла у небуття, а разом з ними — усі деталі цієї сторінки історії України. Тому все, що нам залишається — спогади чи щоденники, у яких міститься весь біль та страх, які довелось пережити цим людям.
З нагоди роковин трагедії «Вісті» пропонують вашій увазі спогади наших земляків, викладені у виданні «Бориспіль у роки Голодомору. В серцях і пам’яті (1932-1933 рр.)» (упорядник Т.М. Гойда, 2008 р.).
Любов Іванівна Тимко: «Був голод. Їли макуху, мерзлу картоплю, цвіт акації, лободу, бур’яни. А ще мати забрала свої золоті сережки, обручку і відвезла до Києва, виміняла на пуд огіркового насіння. Ми його змололи, а потім заправляли ним затірку. Ще жарили сою».
Віра Миколаївна Момот: «Нас у матері було 4 дітей. Вона в колгосп не вступила, по людях заробляла шмат хліба. А також город обробляли. А коли вже зовсім нічого не лишилося, їли усе кряду: бур’яни, черв’яків, лушпайки. Лушпайками й город навесні садили. Були вже дуже пухлі, ходили – від вітру падали. А я була така виснажена – завмерла була на сутки. Не було в чому ховати, то мати заходилася шити якесь платтячко. А вночі я ожила…».
Лідія Сергіївна Седюк: «Мати розповідала, що часто голодні люди стояли під вікнами, вони й не просили нічого, просто дивилися, але від того ставало якось моторошно. Доводилось зачинятися, бо були самі і боялися дуже. Допомагали чим могли: виставляли буряки чи ще якісь овочі. Батько був провідником, їздив скрізь і привозив щось їстівне, тому, хоч і важко було, а з голоду не пухли».
Микола Григорович Момот: «В родині в нас було троє дітей. Мама і сестра померли у 1933 році. Мені тоді було 5 років, але пам’ятаю, як їх ховали, що були дуже пухлі. А потім люди приходили, щоб пом’януть померлих, а не було чого дати… Ми самі лушпиння їли, бур’яни…»
Ганна Іванівна Ричкова: «Мені було 13 років. Ми були бідні, мали велику родину – 6 дітей, батьки, дід – усього 9 душ. У колгосп пішли, коня віддали. По ночах часто кидали хати, ходили вулицею, бо хати палили. Люди казали, що кулаки. У кого ще було трохи зерна – бригада ходила, забирала. Голод зробили нарошно. Мати нас рятувала, як могла. Ходила у Київ пішки. Познайомилась там із жінкою, яка працювала на пароплаві. А на тому пароплаві було повно зерна. Й вона якась примудрялась приносити того зерна – нав’язувала вузлик на грудях – і так приносила. Потім на жорнах його перемелювали. Батько робив сторожем у ресторані, у Борисполі в центрі, то він приносив звідти лушпайок…».
Щоденник Дмитра Заволоки
У 2019 році Український інститут національної пам'яті презентував книгу «Репресовані» щоденники. Голодомор 1932–33 років в Україні», що вмістила у собі письмові спогади людей, які стали свідками тих страшних подій. Серед них і наш земляк, уродженець Борисполя Дмитро Заволока, який із 1932-го працював партійним слідчим в обласній контрольній комісії, був начальником відділу культури та пропаганди Ленінського районного партійного комітету міста. Родина Заволок мешкала на вул. Пушкінській, 23.
Березень 1932 року
«Вчора ще приїхала мамаша. Але сьогодні лише з нею відверто розговорився. Становище дома надзвичайно тяжке. Вже декілька місяців зовсім у хаті відсутній хліб. Живуть картоплею, та картопляниками. В дітей (Миші, Колі, Віті) стало розвивається гостре малокровіє і часто жаліються на головокружениє. Хліб з’являється в хаті лише тоді, коли мати приїжджає з Києва і привозить “гостинців”».
Вересень 1932 року
«Був у Борисполі, їздив по невеличкій персональній справі, пробув всього там всього декілька годин, але й їх було досить, щоб побачити як різко перемінився Бориспіль. Вулиці опустіли, скрізь відчувається якийсь застій, що нагадує місцевість після військових подій, або великої епідемії, або стихійного лиха, що спустошила, як зовнішні ознаки життя, так й внутрішні. Вулиці позаростали бур’янами, людей дуже мало видно. Ті, що зустрічаються по дорозі мають понурий пригнічений вигляд, майже, як правило, всі обшарпані. Погляди кидають на зустричних ворожі, підозрілі і не привітні. Стараються ховатися від очей. Подвір’я запущені. Велика кількість дворів зовсім зруйновані й виглядають пожарищами, але без чорних обгорілих стовпів…»
Тетяна Гойда: «Мені дуже боляче, коли зустрічаються люди, які кажуть, що голоду не було…»
Тетяна Гойда, старший науковий працівник Бориспільського державного історичного музею:
— Досліджувати тему Голодомору наш музей почав ще у кінці 1980-х — на початку 1990-х років. Започаткувала цю роботу нинішній директор Наталія Йова. Я приєдналась до неї, коли прийшла працювати до музею у 1995 році.
Ми багато працювали: разом із працівниками районного управління культури їздили по селах, записували (зокрема, і на плівку) спомини тих, хто пережив голод. А по Борисполю ми просто ходили по хатах, спілкувалися з людьми. Хочу відмітити, що нам дуже допомагали школярі. І у нашому виданні «Бориспіль у роки Голодомору. В серцях і пам’яті (1932-1933 рр.)» також є спомини, які записали учні разом із учителями.
Всі спогади пропущені через серце, їх дуже важко було опрацьовувати. Це дійсно, крик та біль людей… Надзвичайно вразили спомини бориспільця Миколи Колоса, який разом з батьком за пайку хліба возив підводою мертвих на кладовище. Кожного ранку від лікарні від’їжджала підвода збирати трупи по вулицях міста: і бориспільців, і тих, що йшли через Бориспіль у пошуках їжі… Кожного ранку вони звозили мертвих на кладовища до загальних ям, які стали колективними могилами. От мені вдалось особисто поспілкуватися з цим чоловіком, який у деталях розповідав, як це було страшно, адже на той момент він був ще дитиною…
Хочу сказати, що було дуже важко розговорити людей на цю тему, адже вони свого часу жили під страхом смерті: десь щось розкажеш у приватній розмові, а хтось донесе. І цей страх був настільки великим, що до цього часу у тих людей збереглась якась внутрішня протидія, що краще промовчати, аніж щось сказати. У науковому світі це називають «постгеноцидним синдромом».
І мені дуже боляче, коли зустрічаються люди, які кажуть, що голоду не було…
За словами Тетяни Гойди, експозиція музею, присвячена темі Голодомору, нікого не залишає байдужим. «До нашого музею приходять родинами і поодинці. Ми завжди спілкуємось з відвідувачами, адже після побаченого люди часто прагнуть поділитися спогадами, які чули від рідних. Щороку ближче до пам’ятної дати часто приходять учні шкіл міста та району. Навіть були діти з садочків, яким ми намагалися розповідати про події у більш спрощеній формі. Цього року у зв’язку з карантином такі екскурсії не організовують, але тематична виставка, присвячена пам’яті жертв Голодомору, обов’язково буде», — прокоментувала вона.
коментарі