Новообраний депутат Бориспільської міської ради, настоятель Свято-Миколаївського храму Православної Церкви України протоієрей Микола Кравчук поділився з «Вістями» своїм баченням громадсько-політичного життя міста та планами на майбутню каденцію.
Досьє. Микола Кравчук Народився 2 жовтня 1979 р. Шкільні роки пройшли в с. Козин Радивилівського району Рівненської області. Закінчив музичну школу по класу фортепіано. Навчався у Волинській духовній семінарії, Київській духовній академії, закінчив Сумський державний педагогічний університет ім. А.С. Макаренка.
— Отче Миколо, ви балотувалися від політичної партії «Наш край». Чому обрали саме її?
— Я не ставив перед собою задачу приєднатися до якоїсь партії, мене запросив Анатолій Федорчук. Я не відмовився, бо знаю людей, яких він обрав у команду: це особистості, які багато зробили для Борисполя, справжні фахівці, їх поважають у місті. Тому я став частиною цієї команди.
— Що вас спонукало брати участь у виборчих перегонах? Не було сумніву, чи варто йти в політику?
— Я не політик. Коли мене призначили на цю парафію, я прийшов практично на голе місце. Там, де зараз стоїть Свято-Миколаївський храм, була занедбана територія. Все починали з нуля. Будували церкву, облаштовували територію, згодом відкрили недільну школу.
Тож якщо говорити про депутатство, то це праця для людей. Більше десяти років я працюю з людьми і для людей. Священик служить Богу і громаді, тому для мене це не нове служіння. Впевнений, мій досвід може стати в нагоді громаді, бо нам доведеться ще багато чого зробити. Бориспіль потребує культурних і соціальних закладів. На сесіях міської ради я не бачу політики, тут вирішують нагальні потреби. В сесійній залі є люди різних професій, але всі ми творимо наше місто.
— Недільну школу «Сяйво» назвали на честь Павла Чубинського. Що значить для вас це ім’я?
— Так сталося, що моє життя священнослужителя пов’язано з ім’ям Павла Платоновича Чубинського. Спочатку я служив у храмі Різдва Христова на Подолі в Києві, потім мене перевели в с. Чубинське, де була його садиба. Там я побудував невелику капличку. Пізніше мене призначили на парафію в Борисполі. Тут, на кладовищі, знаходилася умовна могила Чубинського, тому вирішили на його честь назвати недільну школу, про яку він мріяв, але не встиг зробити. Навчаємо дітей духовності, моральності, чесності. У закладі викладають церковний спів, Старий і Новий Заповіти. Намагаємося знайомити з духовним світом, щоб людина не загубилася у майбутньому житті.
— Нещодавно ви склали присягу депутата Бориспільської міської ради. Що плануєте втілювати у своїй депутатській діяльності?
— Робота розпочнеться, коли визначать округи. Спочатку буде знайомство з виборцями. Багатьох я знаю, тому що до нашого храму приходить чимало людей. Я знаю проблеми містян, адже живу в Борисполі 14 років. Сподіваюсь, що як депутат зможу багато зробити для розвитку міста.
Для мене дуже важливо, що я залишу після себе. Свої роки я присвятив будівництву храму і школи, у майбутньому в планах будівництво собору. Все це залишиться громаді.
— Як сталося, що ви вирішили присвятити своє життя служінню Богу?
— Я виріс у родині священника. Спочатку не дуже хотів наслідувати тата, бо в радянські часи бути священиком було важко і небезпечно. Вдома бували обшуки через проповіді батька. На мене як на сина церковнослужителя показували пальцем, обзивали. Люди, які не зламалися, зберегли вірність своєму покликанню, заслуговують величезної поваги. Таким був мій тато. Він один з перших перейшов у автокефальну церкву. Я ж збирався стати лікарем. Але у випускному класі, порадившись із батьками, вирішив, що стану на дорогу, якою все життя йшов мій тато. І жодного разу не пошкодував про це.
— Ви сказали, що вас можуть перевести служити до іншої парафії. Це майже як у військових?
— Саме так. У нас було, як в армії. Коли я вчився у духовній семінарії, ми жили в кімнаті на 30 осіб, їли разом, у нас був один душ на всіх. Розклад дня теж був, як у армії. Звичайно, з урахуванням нашої специфіки: зранку підйом, молитва, сніданок, навчання, самопідготовка, вечірня молитва і регламентований відбій. Вихід у місто тільки з письмового дозволу. Той, хто пішов вчитися за покликанням душі, залишався, випадкові люди йшли назавжди.
— Які предмети, крім богословських, ви вивчали?
— Історію, філософію, мову. Була психологія, але не така, як у світських закладах. Вона називалася душепастирська психологія. Нас навчали розуміти людину, яка приходить зі своїми потребами до церкви, сповідається. Священик повинен дати відповідь на її питання, допомогти вирішити проблему. По суті, першим психологом для стражденного має бути священик.
— У вас велика родина?
— Дружина і троє дітей. Всі дівчата. Найменша народилася 26 листопада, їй виповнився рік. Старша навчається в третьому класі.
— Дружина священика має особливі обов’язки чи обмеження, які не притаманні світській жінці?
— Здебільшого це міфи. Насправді вона, як і будь-яка жінка, є берегинею, коханою жінкою і другом для свого чоловіка, люблячою матір'ю. Моя дружина завжди допомагає мені у всіх справах, але вона й сама — особистість. Я не став лікарем, а от моя дружина — лікар-стоматолог. У нас є колега-депутат, але це не заважає їй бути дружиною священика. Як не заважає священнику його депутатська діяльність. У сучасному світі не можна обмежувати своє служіння. Якщо є потенціал, треба бути активними.
коментарі