Вадим Свириденко — ветеран російсько-української війни на Донбасі. У Дебальцевському котлі втратив усі чотири кінцівки… Та він, Народний Герой України з Києва, володар ордену «За мужність» ІІІ ступеня, своїм життєвим прикладом показує, як можна з протезами адаптуватися і повноцінно жити у суспільстві.
У 42 роки Вадим Свириденко під час третьої хвилі мобілізації (4 серпня 2014 р.) потрапив до 128 Мукачевської гірсько-піхотної бригади. «Я знав, що на війну я потраплю, тому що я медик. Під час строкової служби був у прикордонних військах. До армії закінчив медучилище, отримав диплом фельдшера. Фельдшером був і в армії. Потім, після закінчення Університету народного господарства, працював у видавництві».
— Вадиме, розкажіть, будь ласка, де Ви воювали і як отримали поранення?
— Воювали — це дуже сильно сказано. Бо зараз йде дещо не та війна, яку ми собі уявляємо на прикладі Другої світової. Це війна навіть не мін, як була в Афганістані. Скоріше, сьогодні мова йде про війну «ракетних установок»: «гради», «урагани», літаючі міни…
Спочатку ми потрапили у Щастя, потім нас перевели під Дебальцеве. 9 лютого 2015 р. закрився «котел» біля Дебальцевого; був наказ відійти. А 16 лютого прозвучав наказ нашій групі йти на допомогу на Балу. Біля нашого БТР розірвався танковий снаряд. Мене зачепило двома шрапнелями (вирвало шматок правої руки і пройшлося по нозі). Поранило і командира. Ми відступили, нас разом з іншими пораненими відправили до медроти. Рани мені шили прямо у бліндажі. А ввечері сформували колону з КамАЗу, УРАЛу і 2-х БТРів і дали наказ здійснити прорив на Артемівськ. У вантажівках були важкопоранені, а у бронетранспортерах ті, які могли самі рухатися. Колона не пройшла, потрапила у засідку, була обстріляна. Прорвався тільки один БТР. Наша машина підірвалася на міні, я отримав чергову контузію. Командир врятував мені життя (відкрив боковий вихід, і ми встигли вискочити з БТРу, поки не спрацював боєкомплект). Вирішили все ж рухатися далі, перевантаживши усіх уцілілих на УРАЛ, двигун якого уцілів. Та за якихось десять метрів машина натрапила на міну. І коли вранці я отямився, то зрозумів, що залишився сам. Упродовж чотирьох діб я залишався у кабіні розбитого УРАЛу. Втратив багато крові, періодично втрачав свідомість; потім знову прокидався і шукав якусь поживу. Їв сніг, знаходив сухпаї, гриз зубами суху кашу, галетне печиво, тюбики з медом… Але вгризти у мороз було складно; особливо сутужно стало тоді, коли вже були відморожені руки. Врятувало те, що був добре одягнений: ватні штани, бушлат. Тільки не було рукавиць. У кабіні я накривався ковдрою. Але мороз своє зробив…
Вранці, на четверту добу, 20 лютого, коли я вчергове виліз з кабіни поїсти снігу, мене знайшла розвідка ДНР. На диво, вони мене не добили, а взяли у полон. Завезли до СБУ Донецька, надали першу медичну допомогу і нагодували. А ввечері, як важкопораненого, віддали нашій стороні. З Дніпропетровська мене забрала машина швидкої допомоги. Тиск і температура була у нормі, я добре витримав перенавантаження при перевезенні. Через дві доби мене літаком відправили до Києва в опіковий центр.
— Хто допоміг не впасти духом, вистояти?
— Як вдалося вижити — запитаю у Бога, коли буду там… Чекала дружина, батьки… Мною опікувалися усі небайдужі. Я не вживав алкоголю, все життя займався спортом (бігав, стрибав, плавав, займався бойовими видами спорту).
В опіковому центрі лікар мені сказав, що почалася гангрена і неможливо зберегти кінцівки, потрібна ампутація. Коли я почув цей вирок — мій стан був жахливий. Але лікар заспокоїв, що буде протезування, і я буду ходити. І посіяне ним сім’я надії почало проростати вірою у власні сили.
Коли за місяць мене перевели з реанімації у звичайну палату, до мене прийшов афганець, який втратив ногу на війні, і запропонував свою допомогу. Він показував мені вправи, які допоможуть швидше встати. Я почав займатися спортом. Дружина приносила мені навантажувачі. Лікар порекомендував мені свого знайомого тренера з боротьби.
Перше протезування було у Києві. Протезисти, дивлячись на мої м’язи, порадили мені бігати. Афганець навчав мене вставати з ліжка, робити перші кроки, ходити по сходах, схилах, долати перешкоди. Мене оточували небайдужі люди з усього світу. У палаті двері не зачинялися. Люди приходили мені подякувати, підтримати, поспілкуватися. І те, що я зараз ходжу — це подяка багатьом людям.
У квітні 2015 р. до мене у палату прийшли американські лікарі і запропонували допомогу за програмою Пентагону — лікування, протезування, реабілітація за їхній рахунок. До Америки ми полетіли у серпні. 8 місяців я проходив реабілітацію там. Мені зробили сучасне протезування ніг і рук (механічне, електричне), навчали всьому, щоб максимально адаптувати до життя. Американці не відпускають людину, допоки вона не приготує для себе їжу. У них дуже потужна програма з реабілітації. На руки і ноги у мене є по три види протезів, які я самотужки можу замінити.
У жовтні минулого року я брав участь у 10-кілометровому забігу ветеранів, який щороку проходить у Вашингтоні. США запрошують ті країни, які брали участь у війнах. Такі марафони влаштовують для бійців, які мають протези, для реабілітації і нагадування про себе як про воїнів, які потребують адаптації до життя у суспільстві.
— Чи можете Ви брати на руки своїх дітей, виконувати фізичну роботу, писати?
— Звичайно! У мене дві доньки: 6 і 1,5 року (молодша народилася, коли я був на реабілітації в США). Я з ними граюся, вони мені сідають на плечі. Пишу ручкою і працюю з комп’ютером. Виконую різну фізичну роботу.
— Ви нещодавно побували у Канаді.
— Так. Ми літали до Канади разом з дружиною. Канадська діаспора перераховувала на моє лікування багато коштів. Там відбувалися зустрічі з діаспорою, з організаторами «Ігор нескорених», які у вересні будуть там проходити. 22 квітня у Києві відбудуться відбіркові національні змагання, де братимуть участь понад 120 воїнів з усієї України. Це люди, які були у боях, отримали поранення, пройшли реабілітацію, ведуть активний спосіб життя, займаються спортом. На змагання до Канади поїде лише 15 воїнів. «Ігри нескорених» — це не параолімпійські ігри, це теж програма реабілітації для людей, щоб повернути їх до життя у суспільстві. Для мене повернення через спорт — це дуже гарна програма. Адже ти бачиш щоденний прогрес: сьогодні забіг на 100 м, через деякий час — 200 м, 1 км. Я бігаю зараз по 2-3 км, щоб тримати себе у формі. Бігаю біля свого дому на спортивному майданчику, у школі на стадіоні. При бажанні займатися спортом можна де завгодно. Зі мною працювали гарні тренери у США, і тепер у мене є своя система тренувань. Я тренуюся, і діти стають поряд зі мною (качають прес, роблять вправи). Батьки повинні навчати дітей своїм прикладом.
У мене було дуже велике бажання ходити. Я ніколи не хотів сідати на коляску. Я радий, що маю роботу, займаюся спортом.
— Де Ви сьогодні працюєте? Адже Ваш життєвий приклад може допомогти реабілітуватися іншим.
— Декілька місяців я працюю уповноваженим з реабілітації при Президентові України. Ми маємо дати бійцям, які повернулися з фронту, гарну психологічну і фізичну реабілітацію, а потім знайти роботу. Ми створюємо систему реабілітації по всій Україні. У мене проходить багато зустрічей, мені телефонують, пишуть на сторінку у фейсбуці. Коли ми повернулися із США, нас вітав Президент. До мене підійшли люди і запитали, чи можу я свій приклад показувати іншим, працювати з пораненими і спонукати їх встати на ноги. Ми створюємо на законодавчому рівні систему реабілітації в Україні. Центри реабілітації відкриті у Львові, Ірпені на Київщині, Клевані на Рівненщині… Зроблені великі кроки із сучасного протезування, прописуються програми. Ми маємо велику підтримку з боку влади, тому, думаю, досягнемо великих успіхів у створенні системи реабілітації.
— Чим ще захоплюєтеся?
— Звичайно, це спорт. Ще люблю садок свій на дачі, що під Борисполем. Люблю землю.
— Які Ваші життєві цінності?
— Найцінніше — це наше життя і життя інших, яке треба берегти. Саме це ми і захищаємо на східних кордонах держави. Для мене великим пріоритетом, як для українця, є рідна мова. Наш прапор, наш герб, українська мова є великою цінністю. Коли на марафоні в Америці нас підтримувала українська діаспора з жовто-блакитними прапорами — це стимулювало, підтримувало наш дух.
Я вірю у те, що війна скоро закінчиться. Вірити потрібно! Але важливо стати єдиним народом! Війна об’єднала людей. Але й показала, що є багато проросійськи налаштованих.
— Що б Ви побажали сучасній молоді?
— Бути небайдужими до держави, до суспільства. Не говорити, що все у нас так погано. Адже державу будуємо ми самі. Наш внутрішній стан залежить від нас самих. Треба робити все для того, щоб будувати державу, створювати закони. А найперше — треба уміти цим користуватися: отримувати освіту, нести у світ українську культуру.
Лариса ГРОМАДСЬКА, фото автора
коментарі