Бориспiль
C

Головні новини

Тарас Корніюк: «За два роки вивчив географію Донбасу»


Тарас Корніюк: «За два роки вивчив географію Донбасу»
Нещодавно наш колега, 32-річний журналіст Тарас Корніюк, у черговий раз повернувся з війни на Донбасі. Про свої враження від ситуації на Сході України він ділиться з читачами «Вістей».

— Тарасе, коли вперше потрапив на війну? У яких гарячих точках на Донбасі довелося побувати?
— Війна на Донбасі для мене, як репортера, розпочалась вже зі звільненого Краматорська. Приїхав я туди лише через кілька днів, як його залишили бойовики. Пам’ятаю, що по дорозі зі Слов’янська до Краматорська ще тліли фрагменти розбитої техніки бойовиків. Пригадую, що тоді, влітку 2014 року, ми, репортери, фактично йшли по стопах української армії, яка звільняла місто за містом Сходу України. Мені пощастило зайти у щойно звільнений Лисичанськ разом із бійцями батальйону «Донбас», коли терористи були на його околицях. Тоді разом із добровольцями це місто звільняли воїни 24-ї бригади та десантники. Наступного дня ми були вже в Сєверодонецьку. Вже тоді кинулись в очі фортифікаційні споруди, які звели бойовики на в’їзді в це місто. Це був не звичайний блокпост для перевірки документів. А саме оборонні споруди з кулеметними гніздами, бліндажі, окопи. Це ще один доказ того, що проти української армії воював уже тоді добре освічений у військовій справі противник. За більш ніж два роки я вивчив усю географію Донбасу, починаючи від Станиці Луганської та закінчуючи Широкіним. Часто лишався ночувати на позиціях наших військових. Наприклад, 2015 рік я зустрів у Пісках. Тоді йшли вирішальні бої за донецький аеропорт. Тож канонада артилерії нам була за новорічний салют.

— Які твої враження від війни сьогодні?
— Зараз йде позиційна війна. Я б її назвав грою нервів. Особливо небезпечні нічні чергування на позиціях, адже ворог за сотню метрів від тебе. Тоді допомагає тепловізор. Але 5 хвилин поспостерігаєш в нього, і потім око півгодини знову звикає до темряви. Найцікавіше на фронті відбувається вночі. Минулого тижня я чергував з нашими бійцями на позиціях у Мар’їнці. Перестрілки виникали час від часу, здебільшого, працювала стрілецька зброя: автомати, кулемети, ДШК, протитанкові гранатомети. Це, звісно, не міни та не артилерія, але приємного мало, коли над головою пролітає черга 7,62 калібру. На фронті діє перемир’я, але воно, як на мене, символічне. Немає наступальних дій, все перейшло в площину політики. Та вогонь нашим бійцям відкривати ніхто не забороняє. Головне «вкластись» у зазначений Мінськом калібр. Цього достатньо, аби відлякати непроханих диверсантів.

— Військовий журналіст — це покликання? Чи є бажання (може страх) їхати на війну знову і знову? Чому?
— Я не впевнений, що до тих, хто працює на фронті, варто застосовувати поняття «військовий журналіст». Повертаючись з війни, ми всі робимо «цивільні» теми: про комуналку, резонансні ДТП, реформи… Аби збагнути військову специфіку, все ж варто пройти певне навчання. І воно не повинно обмежуватись курсами від Міноборони чи ОБСЄ, які проходжу я. Це має бути все ж ґрунтовніший багаж знань, аби розуміти військову тактику та стратегію. Мало лише того, що я знаю калібри та дальність використання того чи іншого озброєння. На фронт я повертаюсь, тому що наша держава живе в стані війни. Інформація звідти повинна щодня нагадувати українцям, що на Сході наші військові протистоять російській агресії. Страх, коли знаходишся на «нулі», звісно, присутній. Ніхто не застрахований від шаленої кулі. Але більше я боюсь за моїх колег, особливо зовсім юних журналісток, які зараз масово їдуть працювати на фронт не усвідомлюючи, що може статися. Очевидно їх штовхає на такі подорожі якась романтика, пов’язана з військовими.

— Чи є зараз на передовій добровольчі загони?
— Зараз на фронті лише контрактники. Серед них багато тих, хто повернувся до війська після мобілізації, не змігши себе після бойових дій знайти вдома. Таким людям дуже важко сприймати війну, яка зараз відбувається, без просування вперед. Щодо добровольців, то дійсно — на передовій лише підрозділи Збройних сил. Трохи далі на блок-постах стоять нацгвардійці та інші підрозділи МВС. Правого сектора, Азова та інших добробатів на передовій зараз немає. Але багато бійців з цих батальйонів уклали контракти та воюють у різних підрозділах Збройних сил. Щодо патріотизму на передовій, то ідея залишилась незламною — відновлення територіальної цілісності України. Але, зараз, ця ідея дещо приспана дипломатами. Все-таки, як на мене, їм треба дати шанс. Самотужки ми з Росією у повномаштабній війні зараз не впораємось. Наша армія лише набирається сил та обростає м’язами.

— Як змінилася армія за ці два роки?
— Щодо харчового забезпечення, зарплат та форми, то проблем немає. Принаймні, у тих підрозділах, з якими я контактував під час останнього відрядження минулого тижня. Тому й допомога волонтерів сьогодні не така актуальна, якщо мова йде про матеріальне забезпечення. Натомість це не означає, що наша армія достатньо оснащена новітньою оптикою чи тепловізорами. Цього, як і раніше, не вистачає. Тож я закликаю допомагати нашому війську через перевірені волонтерські фонди такі, як «Повернись живим», «Народний проект» та інші, які збирають кошти на високотехнологічні розробки, безпілотники, реабілітацію бійців. На це, дійсно, потрібно чимало грошей.

— Цікаві зустрічі, знайомства на війні…
— Мені дуже приємно зустрічати на війні земляків. Особливо теплі зустрічі у нас із Валерієм Гудзем. 2014-го ми вперше зустрілись в окопах під Волновахою, коли Федорович командував батальйоном, жив у бліндажах разом з бійцями. Бойовий комбат! Зараз він уже заступник командира 72-ї бригади, яка боронить Авдіївську промзону. Саме там ми зустрілись минулого тижня, обійнялись, обмінялись кількома фразами. Часу на більше не вистачило. Робочий графік у нього цілодобовий. Я дивуюсь, звідки у Валерія Федоровича стільки енергії. Він — приклад для молодих офіцерів.

— Як змінилася думка населення Донбасу про Україну?

— Не можу сказати про окуповану територію, але люди на «нулю» не живуть, а виживають. У такі населені пункти на лінії розмежування приїздять гуманітарні міжнародні місії, допомагають людям і наші військові. Вони говорять про бажання миру, але, схоже, на третьому році війни, самі в нього не вірять. А такі міста як Бахмут, Краматорськ, Слов’янськ вже давно забули про терор, який принесли туди бойовики в 2014 році. Наприклад, у Бахмуті добудували красиву набережну. Це за 15 км від лінії розмежування.

— Щиро дякую за цікаву розмову. Хай щастить!


довідка
Тарас Корніюк народився і виріс
у Борисполі. Закінчив Бориспільську школу №1. Журналістську діяльність
почав у тижневику «Вісті».
З 2005 року працює на телеканалі ICTV;
журналіст програми «Факти».

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter

Шановний відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач. Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім'ям.

коментарі

Ваше ім'я: *
Ваш e-mail: *
Питання: 156+2
Відповідь:
Код: оновити, якщо не видно коду
Введіть код: