Ірина Миколаївна Шаповал народилася 1970 р. у селі Дударків Бориспільського району. Закінчила сільську школу, три роки працювала керівником гурткової роботи у рідній альма-матер. З дітьми малювала, робила аплікації, плела, співала в учительському хорі, брала активну участь у художній самодіяльності…
Вона — творча особистість, з організаторськими здібностями, не могла уявити свого життя поза школою. «Бути вчителем мріяла ще з дитячих років. Навчаючись у дев’ятому класі, почала свою «педагогічну» діяльність: з допомогою вчителя проводила уроки української мови та літератури у п’ятикласників. Враження були неабиякі. Тому після школи одразу ж подалася до педагогічного», — розповідає Ірина Шаповал. Проте не могла визначитися, який саме фах обрати, бо хотіла бути то вчителем музики, то малювання, то української мови та літератури. Закінчила філологічний факультет педагогічного університету ім. Михайла Драгоманова.
І тепер, понад 20 років працюючи вчителем української мови та літератури у Бориспільській гімназії «Перспектива», Ірина Миколаївна любить вишивати рушники, в’язати, фотографувати…
2015 року стала переможцем міського і учасником обласного конкурсу «Вчитель року». Ірина Шаповал підготувала декілька учасників і переможців конкурсу творчих робіт МАН. Вважає, що педагог, а особливо вчитель української мови та літератури, покликаний відкрити цілісний світ для своїх вихованців, а не окремі його шматочки. Тому впроваджує в навчання інтегровані уроки, спрямовані на розвиток творчих здібностей та потенціальних можливостей, духовне збагачення учнів.
«На мій життєвий вибір вплинули вчителі, які навчали мене у Дударківській школі. Наприклад, Ольга Іванівна Конопліч, — пригадує Ірина Миколаївна. — Школа для мене завжди була частинкою моєї душі, мого тіла, тому я не могла уявити, що зможу працювати десь ще.»
Свої перші вірші почала писати ще у 17 років, коли прийшли перші юнацькі почуття… Цікаво, що любов до поезії передалася синові, а донька перейняла від мами гарний голос.
У поезіях Ірини Шаповал — любов до матері, сімейні цінності, тема української мови, мальовнича природа рідного краю. Зачаровує її пейзажна лірика. Звичайно, є твори, присвячені педагогічній діяльності, видатним письменникам, сучасним подіям. «Я пишу про те, чим я живу, про події, які зачіпають душу», — говорить вчителька. Поезії Ірини Миколаївни оптимістичні, життєствердні.
Педагога хвилює тема рідної мови. «Я вважаю, що людина має добре володіти своєю рідною мовою. Пригадую, коли я навчалася у педагогічному університеті, мені занижували оцінку на зарубіжній літературі лише за те, що я говорила російською з акцентом. Сьогодні є діти, які говорять на уроках української літератури з акцентом, бо вдома спілкуються російською. Тож любов до рідної мови, на мою думку, йде із сім’ї.»
«Людина має бути відвертою, щирою. Все, що вона робить у цьому житті, має робити за покликом душі і серця, і тоді інші це відчувають і відповідають взаємністю. Саме у щирої людини можуть бути справжні друзі. Я люблю в усьому чистоту і справжність», — говорить педагог.
Ірина Миколаївна — емоційний, творчий, ерудований, закоханий у свою працю вчитель. Сама пише вірші, навчає цьому своїх вихованців. Тому вони — неодноразові переможці Всеукраїнського поетичного конкурсу «Зерна доброти», який традиційно проходить щороку.
«Я дуже люблю Новий рік. Завжди чекаю дива! І досі вірю, що бажання, загадані саме у цю ніч, обов’язково збудуться», — говорить педагог Ірина Шаповал.
Нехай благословенна буде мить…
Мов ластівки злетілись до гнізда,
Так вся рідня зібралась біля хати,
І знову, як в дитинстві, зустріча
І обнімає вже старенька мати.
Неначе вчора все було. Як мить,
Все пролетіло, згаяло, змінилось:
Дитинство, юність і кохання крик —
Той перший, рідний і до болю милий.
Ми виростали, як птахи в гнізді:
Під поглядом суворим і нехитрим.
У чесності, любові, в доброті,
У радості сімейно-заповітній.
Порозлітались…Хто куди — аж ген…
Залишились на самоті старенькі.
І мріють, виглядають кожен день,
Де їхні діти — голуби сизенькі.
Нехай благословенна буде мить,
Як зустрічається уся родина!
Нехай на небі сонце і блакить
В годину радісну для батька і для сина!
Учительська втіха
Любов дітей — найбільша в світі втіха,
Вона — єдина гордість й шана.
Вона завжди спиняє всяке лихо,
Зігріє душу і загоїть рану.
Любов дитини — щира і відверта.
Немає рівних вірності дитячій,
Коли вогнем горить її серденько,
А очі сяють вдячністю терпляче.
Такі несхожі, але в них та кров,
Що в цілих поколіннях пломеніла.
Я пригорну до серця їх любов
І хочу, щоб вона не обміліла.
Я ніколи їй не зраджу…
Я іду пшеничним полем,
Колоски голосять:
Та найкраща в світі мова,
Що під серцем носять.
Поєднала рідна мова
У собі навіки
Солов’їні ранні співи,
Журавлині крики.
Ну, а ще матусі ласку,
Хлібом теплий дотик.
І бабусі давню казку,
І весни струмочок.
Я ніколи їй не зраджу!
День і ніч плекати
Буду радо свою мову,
Мов батьківську хату.
Бо рідний край — як рідна хата
Вже в небі журавлі курличуть,
Нас, дітвору, з собою кличуть.
Закінчилось веселе літо —
Воно було найкраще в світі.
Осінній дощик вже на носі,
І вітер хмару тихо носить.
А ми біжим за журавлем —
У нього смуток заберем.
Не хоче він летіть від нас.
Та час – уже гукає клас.
Веселий дзвоник продзвенить,
Збере до школи всіх умить.
— Нащо тобі та чужина? —
Кажу йому. А він:
— Дарма. Як тільки
Сонечко засяє,
Повернемось в свої края.
Бо рідний край — як рідна хата:
Простора і теплом багата,
Словами, добрими людьми,
Що кличуть нас завжди сюди.
Шкільні почуття
Друг завжди пізнається в біді.
Одинокому серцю — так гірко.
Бачить хочеться тільки в тобі
Радість, щирість кохання при зірці.
Одинокому серцю болить,
І я хочу зігріть твою душу.
Злість покинути тихо я мушу,
Лиш тобі помогти у біді!
О, мій друже, спасибі тобі!
Лиш тебе у сні я хочу бачить!
Юність — яблунева ніч, зоря…
Буду ніжно щоки цілувати,
Очі сині. Щирі всі слова
Висиплю із серця до останку,
Мов росу холодну на світанку.
коментарі