15 лютого Україна відзначатиме день ушанування учасників бойових дій на території інших держав та річницю виведення військ з Афганістану. Саме в цей день у 1989 році радянські війська залишили Афганістан, поставивши крапку у багаторічній війні. Якою вона була, згадує учасник бойових дій Олександр Сердюк.
Зараз він працює начальником ремонтного відділу ПрАТ «БКБМ». Завжди усміхнений, товариський. Але в глибині душі й досі живе смуток за загиблими друзями, а перед очами часто постають спогади про далекі події.
— Скажіть, що для вас особисто значить цей день — день виводу військ із Афганістану?
— Ця дата дуже важлива для мене. Це пам’ять про загиблих друзів та про пекло, яке ми пройшли. Саме в цей день ми — ті, хто вижили — вшановуємо тих, хто назавжди залишився в горах Афганістану. В мене загинуло там багато друзів. Ми завжди в цей день їздимо на кладовище. Раніше їздили і до батьків загиблих, намагались їм допомогти. Зараз їх уже майже не залишилось в живих.
— Як ви потрапили в Афганістан?
— За власним бажанням. Мене призвали на строкову службу, коли був набір у десантні війська. На той час це була еліта, багато хто хотів служити саме там. Я підійшов до лейтенанта, який проводив набір, розповів, що хочу піти до них, що маю підготовку, займався важкою атлетикою. Мене взяли.
Потрапив у секретну частину, яка готувала спецпідрозділи. Головна мета — знищення бандформувань. Півроку йшла підготовка в учбовій частині, а потім нас направили на бойові завдання.
Фактично я служив у десантних військах спецпризначення. Знаходились ми в прямому підпорядкуванні ГРУ. Наше головне завдання — працювати в тилу ворога. Провів я в Афганістані 1,5 роки.
Завдання були різні. Це і повітряна розвідка, коли ми на вертольотах облітали стежки душманів. Якщо бачили підозрілий рух — відразу висаджувались і починали працювати. В таких обльотах я брав участь близько 20 разів.
Також на моєму рахунку близько 40 бойових виходів на укріплені райони душманів.
— Ви маєте бойові нагороди. Розповісте їх історію?
— Першу медаль я отримав у 18,5 років. Це була ліквідація укріпленого району Карера. Я тоді служив у першій групі нальоту. Група складалась з 7-10 бійців. Наше завдання було найважче — захоплення укріпленого району, інші групи забезпечували прикриття. Після захоплення вони підійшли, разом знищили район і евакуювались.
Ще одна нагорода мені дісталася за евакуацію поранених із поля бою. Це були останні місяці мого перебування в Афганістані. Я тоді вже перейшов до підрозділу, який рухався на бронетранспортерах. Одного разу, коли рота потрапила в засідку, необхідно було вивезти з поля бою загиблих та поранених. Я тоді був кулеметником на БТРі, ми з водієм визвались зробити це. За це мені дали Орден Червоної Зірки.
— Втрати на таких завданнях були чималими?
— Так, за цей час було чимало втрат. Був такий випадок, коли молодий командир (адже вони також мінялись, як і солдати) неправильно дав увідні дані і нашу першу групу повністю «накрили». У живих залишилось лише три бійці. П’ятьох убили. Але їхні тіла ми все одно забрали. Це було наше негласне правило — ми ніколи не залишали своїх. І вбитих, і поранених евакуювали завжди.
Був і випадок, коли через неправильні розвіддані нас відправили на ліквідацію потужного укріпленого району. Нам сказали, що там одна база, а їх там виявилось шість. Тому коли ми захопили одну, центральну, з усіх інших по нас відкрили вогонь. Миттєво всі групи прикриття були втягнуті в бій. Нас 10 бійців на захопленій базі, а ворог з усіх боків.
Командир тоді прийняв рішення відходити — необхідно дві людини для прикриття. Ми всі розуміли, що це фактично смерть. Адже коли рота відходить, а на тебе суне велика кількість ворогів, вижити майже неможливо. Прикриття не буде. Визвались 4 бійці, відібрали мене й сержанта, Сергія Яцьковського.
Ми відстрілювались, скільки могли. Але душмани досить швидко пристрілялися. Ми не могли навіть на секунду визирнути з-за каміння. Сержант сказав, що спробує перекотитись у інше місце. Його поцілили майже відразу, куля влучила в бік. Я відразу доповів по рації, що більше прикривати відхід не маю можливості, сержант поранений. Звалив його на себе та почав відходити. Трохи пізніше частина роти зустріла нас. Сергій, на жаль, не вижив після поранення. Я дивом залишився живим. Потім досить довгий час я листувався з його мамою. Вона подякувала мені, що не залишив тіло її сина на полі бою, дав їй можливість попрощатися з ним.
Ми часто приїжджали до матерів наших загиблих друзів. Одні нас зустрічали з радістю, інші взагалі не пускали. Бо морально важко було бачити живих та здорових хлопців і усвідомлювати, що власної дитини вже немає. Ми це розуміли, тому просто йшли на кладовище, де поминали друзів.
— Як у вас складались відносини з місцевим населенням?
— Я вам так скажу, по-різному. Ми намагались завжди тримати дистанцію. Офіцери завжди казали нам — нікому не довіряйте. Народ серйозний. Вдень вони вам посміхаються, працюють на полі, а вночі беруться за зброю. Про це нам постійно нагадували.
— Наскільки важкою служба була в моральному плані?
— Перші два місяці було дуже важко. Постійний страх. Це не передати словами. Особливо під час нічного бою. Кулі свистять над головою. Трасери літають у всіх напрямках. Ти нічого не розумієш: де, хто, куди. Потім починаєш звикати. Особливо, коли бачиш перших загиблих друзів. Починаєш розуміти, наскільки важливими вони є в бою. Що лише поки ви прикриваєте один одного, ви живі. Виробляється якийсь адреналін виживання. Якось так.
— Які були ваші емоції в день, коли ви залишили Афганістан?
— Пам’ятаю цей день, як сьогодні. Особливо, коли літак вилітав із Кабулу. На той час моджахеди приловчилися збивати наші літаки. Ми сиділи в салоні і розуміли, що нічого не можемо вдіяти і сподівалися лише на майстерність пілотів. Це нервове напруження я пам’ятаю дуже добре. Коли стюардеса вийшла в салон і повідомила, що ми перетнули лінію кордону, в салоні почалось щось неймовірне. Вся напруга, з якою ми жили весь час, в один момент вирвалася назовні. Ми сміялись і не могли зупинитись, стюардесу по салону носили на руках.
Це було відчуття безкінечної радості. Дуже зрадів вдома, що моя дівчина, з якою ми з шостого класу сиділи за однією партою та дружили, дочекалась мене з армії. Ми й досі щасливо живемо разом, у нас двоє дітей. Працюю зараз у хорошому місці, Ігор Володимирович Шалімов забезпечив нас житлом, за що ми йому дуже вдячні. Все в мене добре.
Але запах крові, загиблі друзі — це все залишиться зі мною вже до кінця життя.
— Які емоції ви відчули, коли дізналися, що радянські війська залишають Афганістан?
— Перше, про що я подумав, що там більше не будуть гинути наші хлопці.
Зараз чимало говорять, що це була непотрібна війна і так далі. Я ж ніколи не зможу назвати цю війну непотрібною. Ми як військові просто намагались добре виконувати свою роботу, свій обов’язок. Тоді ми не думали ні про політику, ні про що інше. В нас були чіткі завдання і ми їх виконували, навіть ціною власного життя. І взагалі, уявіть, як це — подивитись в очі матері вашого друга та сказати їй, що її дитина загинула ні за що? Це абсурд! Та й просто негарно по відношенню до загиблих. А їх було чимало. До прикладу, якщо взяти мою роту, в яку я потрапив в учбовому підрозділі та з якої 40 бійців пішли служити в Афганістан, живими повернулись лише 16.
Так, наші війська виходили з Афганістану не переможцями, але й не переможеними. Це означає, що свій обов’язок ми виконали.
коментарі