Досьє: 39-річна поетеса родом із Миколаївщини. Народилася вона в невеликому селі Семенівка, що на березі річки Південний Буг. Віолетта згадує, що писати почала з дитинства. Спочатку це були дитячі віршики — привітання мамі та бабусі. Потім в старших класах школи почала писати вже більш серйозно. У восьмому класі її вірш про Україну опублікували в місцевій газеті. Після школи дівчина закінчила аграрний ліцей. Хотіла навчатися далі, щоб стати вчителем української мови та літератури. На жаль, коштів на навчання в родині не було, тому вищої освіти Віолетта Кравченко так і не здобула. До Борисполя письменницю привело кохання. Чоловік був із Києва. Але життя в столиці Віолетті не сподобалося — дуже велике та галасливе місто. Тому чоловік порадив Бориспіль. Тут їй сподобалося.
Війна змінила всі сфери життя українців. Не залишилися осторонь і культура та мистецтво, представники яких все частіше переходять на військово-патріотичну тематику. Героїня сьогоднішнього допису — поетеса Віолетта Кравченко.
— Чому ви почали писати про війну та наскільки це є важливим для вас?
— Перші вірші на цю тематику з’явилися у 2014 році. Але це було епізодично, адже війна була далеко, ми не могли повною силою відчути її вплив на собі. Після 24 лютого з моєї творчості зникли всі інші теми. Ще за тиждень до повномасштабного вторгнення я писала вірш-звернення до білорусів, просила їх схаменутися. Писала й до росіян.
Зараз часто пишу про полеглих воїнів, з таким проханням інколи звертаються їх рідні та близькі. Це досить важко, адже їх біль доводиться пропускати через себе. Часто пишу і плачу. Потім збираю себе до купи і знову пишу. Вважаю, що це важливо, і це потрібно робити — не тільки для родини загиблих, а і для суспільства, адже це пам'ять. Родичі полеглих воїнів найбільше бояться, що після закінчення війни люди забудуть про тих, хто віддав за них своє життя.
— Скільки у вас зараз опублікованих збірок?
— На сьогодні — дві збірки. Перша, «Вірші обпалені війною», налічує 430 сторінок. Замовляли цю книгу по всій Україні, і навіть за кордоном люди купували. Адже книга — це пам’ять, те, що залишиться після нас для наступних поколінь. Є ще одна збірка, яка вийшла трохи пізніше — «Ти мої крила». Це ліричні вірші, які писалися ще до війни. Вони призначені для лікування душі. Їх теж зараз багато людей замовляють, аби трохи загоїти душевні рани, нанесені війною.
— Готуєте нові?
— Так. Наразі готується до друку ще одна збірка віршів про війну, яка буде продовженням першої — «Вірші обпалені війною 2». Вона буде більшою за першу, близько 600 сторінок. Там буде багато фотографій загиблих героїв — від відомих усій країні, таких як «Да Вінчі», до звичайних хлопців, про яких люди тепер зможуть дізнатися.
— Знаю, що ви на прощаннях з полеглими воїнами читаєте вірші про них…
— Насправді дуже важко це робити в такій атмосфері. Коли перший раз так читала вірш, прийшовши додому, довго не могла заспокоїтися. Ти дивишся на молоду 22-річну згорьовану дівчину в чорній хустці, яка залишилася без чоловіка та з малою дитиною на руках… Але це важливо для рідних. Їм важливо бачити, що люди приходять вшанувати їхнього родича. Так, вони майже не чують та не усвідомлюють тих слів, які кажуть на прощанні, але їм важливо, що не мовчать. Що їхнього сина, чоловіка, батька згадують, йому дякують. Тому як би це не було важко, це треба робити.
— Як люди з різних куточків України реагують на ваші вірші?
— У мене багато знайомих по всій Україні, які вчать мої вірші. Це люди різних вікових категорій. Наприклад, є у мене один хлопчик у друзях, Артем із Львівської області. Йому 8 років. Ще рік тому він почав вивчати мої вірші. Вони з мамою скидали мені відео, як він у вишиванці читає мої вірші. Він взагалі великий патріот, навіть у такому віці вже займається волонтерством, плете маскувальні сітки. Якщо у нас є такі діти, то нашу країну чекає світле майбутнє.
Також мені часто пишуть вчителі, замовляють мої книги. Кажуть, що на них необхідно виховувати молоде покоління. Замовляють і бібліотеки, і будинки культури. Загалом зараз чимало українських письменників пишуть про війну. Вважаю, що такі вірші повинні бути в шкільній програмі.
— Ви часто згадуєте захід України. Вам подобається там?
— Можливо, мої слова прозвучать образливо для багатьох, але я вважаю, що саме західна Україна є культурним та духовним центром країни. Там дуже багато книжкових магазинів, бібліотек, клубів. Ідеш по вулиці — поряд кав’ярня та книжковий магазин. Люди регулярно відвідують церкву, розвиваються духовно. В нас такого, на жаль, немає. В Борисполі, в центрі міста, немає навіть будинку культури. Дуже хочеться сподіватися, що після війни це зміниться. Що суспільство зрозуміє, наскільки важливим є культурний та духовний розвиток.
— Ви казали, що у вас немає літературної освіти. Чи не бентежить вас це?
— Бог дав мені можливість та вміння писати — і це головне. Мені не цікаво бути в Спілці письменників, не цікаві регалії. Головне, що мене читають, мені дякують, моїми віршами люди збирають кошти на ЗСУ. Наприклад, є такий блогер — Віктор Павлюк. Він у соцмережах читає вірші і так збирає кошти на ЗСУ. І дуже приємно, що у нього регулярно звучать мої вірші. За зароблені на цьому кошти він придбав вже близько 20 автівок для військових. Також він закуповує і дрони, і медикаменти для потреб ЗСУ.
— А самі не читаєте вірші в прямому ефірі?
— Звісно, читаю. Нещодавно я робила прямий ефір у Фейсбуці, читала свої вірші для збору допомоги на ЗСУ. Сподівалася допомогти волонтерам зібрати кошти на антидронову рушницю. Розраховувала на 5-10 тисяч гривень, але завдяки людям, які заходили та робили пожертви, зібрала 35 тисяч. Це суттєва сума. Тому можу вважати, що моя творчість недаремна.
коментарі