Дмитро — підприємець, а Світлана за освітою медик. Родина Стариченко-Плескач з перших днів війни почала волонтерити. Вони мешканці Борисполя, одні з багатьох українців, що не залишилися байдужими з початком повномасштабного вторгнення та вирішили діяти та допомагати, як можуть. «Вісті» поспілкувалися з подружжям та готові розповісти, як кожен може внести свою краплину в нашу спільну перемогу.
Шиття плитоносок
«Наша волонтерська діяльність почалась з перших днів повномасштабного вторгнення, — розповідає Світлана Стариченко-Плескач. — Адже ми з чоловіком вважаємо, що волонтерство — це обов’язок тих, хто знаходиться в тилу. Кожен повинен допомагати всім, чим може. Спочатку ми допомагали військовим, коли була велика потреба в амуніції. Тому ми починали саме з цього. За освітою я лікар і ніколи професійно не шила. Але моя мама була швачкою, тому в мене є деяке професійне обладнання, а чого не вистачало, ми збирали по людях. Довелося за декілька днів навчитися бути швачкою і разом налагодити невеличке виробництво. Так ми з чоловіком почали виготовляти розгрузки, плащ накидки, спальники, шапки, бафи та ін.
Взагалі-то мій чоловік ніколи не шив на швейній машинці, але він гарно та швидко цьому навчився, він розкроював деталі на тканині, прасував шви.
Було дуже важко, тому що не розуміли тоді, якою повинна бути, наприклад, розгрузка, адже лекал готових не було, тому довелося розробляти все самотужки».
Подружжя розповідає, що вдалося удосконалювати свої вироби завдяки тому, що надавали їх знайомим військовим, хлопцям з тероборони, які одягали їх на чергування, таким чином тестували вироби, а потім казали, що зручно, що ні, а Дмитро та Світлана вносили їх корективи у вироби.
З часом постало питання — де придбати тканину. Адже склади були або зачинені, або тканини не було в продажу. Тому Стариченко-Плескач замовили тканину, яка не горить, із Польщі, та придбали її за власні кошти, адже потреба в розгрузках збільшувалась, тому потрібно було діяти.
«Поки чекали тканину, вирішили, що можна поки що шити плитоноси з джинсової тканини. Дали оголошення про збір джинсів, і люди почали їх нам зносити. Приносили різних кольорів, текстури. Далі потрібно було їх пофасувати, розпороти, відпарити, викроїти, а вже потім пошити. Були тоді такі тижні, що відпочивати могли лише кілька годин на добу, тому що дуже багато хлопців виїжджали на фронт і потрібно було встигнути їм пошити та віддати ось ці такі необхідні речі. А коли приїхала тканина, ми вже мали досвід, лекала та професійно вміли шити. Ось так продовжувалось більше ніж пів року. Друзі приходили, і кожному знаходилася задача із пошиття для військових», — розповідає Дмитро Стариченко-Плескач.
Волонтерське об’єднання
На початку 2023 року Дмитро та Світлана познайомилися з громадською організацією «Золото нації», де волонтерили їхні знайомі Дмитро та Юлія Пополітови. Вони познайомили родину з керівниками. Поспілкувалися і виникло бажання долучитись до цієї команди волонтерів.
«Я наразі працюю в територіальному центрі соціальної ветеранської допомоги. А за фахом лікар анестезіолог, реаніматолог. Працювала свого часу 15 років в Київській обласній лікарні. Тому у команді волонтерів могла бути корисною, тому що було багато запитів по медичній частині, і потрібен був координатор. В організації був один медик, Тетяна Юр, і ми вдвох почали координувати цей напрямок: шукали, де знайти ліки, турнікети, бандажі, гемостатики, — розповідає Світлана Стариченко-Плескач. — Дякую колегам з Чехії, які передали нам штучну шкіру, яку ми відправили в шпиталь, а там вже лікарі за допомогою неї врятували не одне життя хлопцям, оскільки вона використовувалась при опіках».
«Взагалі в нашому об’єднанні волонтерів робота поставлена так, що ми гуртом робимо все, що потрібно. Потрібно прибирати склад — ми прибираємо, потрібно сортувати, вантажити, фасувати — ми це робимо. Була потреба в готовій їжі на деокупованій території та військовим — ми почали готувати з дружиною паштети, — розповідає Дмитро Стариченко-Плескач. — Благодійники надавали нам м’ясо, а ми з нього готували, додавали сало, овочі, щоб було смачніше. Це важка праця, але разом з дружиною ми робили це, адже удвох веселіше. Банки, які приносили люди, потрібно було перемити, овочі почистити, нарізати. Поки дружина займалась приготуванням м’яса, яке потрібно було довести до напівготовності, я чистив овочі, мив банки.
Далі закатував кришки і ставив все в автоклав. Спочатку ми робили в одному автоклаві, а це 27 банок. Потім нам дали волонтери колеги ще один автоклав, і ми почали робити 54 банки. Всього ми закрили з дружиною 900 банок паштету».
В громадській організації «Золото нації» у обов’язки Світлани разом з Тетяною Юр, крім всього іншого, входить інструктаж команди перед поїздкою на деокуповані території. Це міні-навчання з першої домедичної допомоги. Адже дорога далека, поїздка триває одну-дві доби, територія небезпечна — можливі прильоти, команда волонтерів, яка здійснює поїздку, кожного разу змінюється, хоча, звісно, є й такі, хто вже побував на деокупованій території з гуманітарним вантажем десятки разів за ці два роки. Проте про безпеку волонтери не забувають та не наражають нікого на небезпеку.
«Ми їздимо на прифронтові території, де живе цивільне населення і де ми можемо допомогти безпосередньо і військовим, які знаходяться на передових позиціях. І коли їдуть наші волонтери, ми їх готуємо, бо були випадки, коли неодноразово потрапляли під обстріли, проїжджали до та після обстрілів, — розповідає Світлана Стариченко-Плескач. — Тому кожного разу ми ретельно готуємо людей, проводимо інструктаж, перевіряємо аптечки, ще раз нагадуємо правила використання. Оскільки гуманітарні поїздки відбуваються двічі на місяць, то роботи вистачає всім».
Поїздки на деокуповані території
«Не так давно ми з дружиною також почали їздити на деокуповані території. Це дуже важливо. Адже там люди сильно потребують допомоги, живуть в нелюдських умовах, під обстрілами, у зруйнованих будівлях. І при цьому не втрачають віри, — розповідає Дмитро Стариченко-Плескач. — Постійно під обстрілами, але вони посміхаються і радіють життю, саджають городину, наводять порядки в будинках, ремонтують зруйновані дахи та чекають перемоги. Тому я вважаю, що допомагати таким людям — це обов’язок всіх, хто знаходиться в тилу».
Якось у волонтерському об’єднанні підрахували — в середньому 40-50 людей задіяні, щоб підготувати одну машину гуманітарної допомоги. Це приблизно 2,5-2,7 тонн вантажу. Хтось надає гроші на паливо, хтось власне авто для поїздки, інші на своїх легковиках, як мурахи, збирають з усього Борисполя та прилеглих сіл допомогу від небайдужих людей. Це можуть бути овочі, засоби гігієни, м'ясо, сало, солодощі, консервація, медикаменти, одяг, постіль, дитячі речі, навіть дитячі ліжка та велосипеди з батутом возили на деокуповану Херсонщину, а ще електрообладнання та все, що знадобиться для ремонту будинків. Хтось надає у користування свої склади, хтось вантажить, сортує і безпосередньо доставляє гуманітарну допомогу, ризикуючи при цьому життям.
І попри всі труднощі волонтери продовжують свою працю. Таких як Дмитро та Світлана Стариченко-Плескач багато. Але про них не варто мовчати. Громаді потрібно нагадувати, що війна не закінчилася і кожен з нас в тилу має що робити задля спільної перемоги.
коментарі