Жк Мрия
Бориспiль
C

Головні новини

Живий свідок війни: у кожного своя трагедія


Живий свідок війни: у кожного своя трагедія

За сприяння міської організації ветеранів, до Дня Пам’яті і Примирення, а також до світлого свята Дня Перемоги, «Вісті» поспілкувалися з місцевою мешканкою Борисполя, малолітнім в'язнем нацизму, аби всім своїм читачам з перших вуст розказати чи нагадати, як у ті страшні роки радянсько-німецької війни все відбувалося насправді.

Ранній час. На одній з вуличок Борисполя, де мешкає Ольга Андріївна Рихлик (дівоче прізвище — Загорська), надзвичайно тихо і спокійно — місцеві діти саме у школі, дорослі на роботі. У променях ласкавого сонця на квітучих вишнях, яблунях і тюльпанах медитативно дзижчать бджоли. От воно, думаю, справжнє раювання. Поки вчудовано дослухаюсь, тягнучись до кнопки дзвінка на воротах біля потрібного дому, з-за спини неочікувано розливається грубий і гучний собачий гавкіт. Одразу ж за ним — іще один, проте тоненький, вже з потрібного мені обійстя. Клацає фіртка, і за якусь частку секунди мені прямо під ноги викочується клубком з гавкотом малий вертлявий окатий песик. Завмираю. Та вигулькує господиня, махає у бік обох кудлатих припасеною шваброю, і ті стихають розбігаючись.

— Не бійтеся, — всміхається вона мені, — просто хочуть показати себе дуже грізними, а насправді ж не кусаються.
Ми проходимо в дім, моя співрозмовниця приносить записи своїх спогадів, і ми, розмістившись за столиком, починаємо розмовляти.

«Пробачте, якщо я раптом заплачу…»

— Найперше пам’ятаю таке: я дуже маленька. Ми з мамою у своєму рідному селі у сусідки. Зайшло троє чужих людей. Звичайно, я тоді не знала, що то були німці. І от вони почали щось там белькотіти по-своєму. Раптом, дуже обережно, мама бере мене за руку, торкає за плече Толіка, сусідського синочка, і каже: «Ходімо, діти, додому». Через годину чи дві ту жінку Дуню, а вона була дружиною голови колгоспу, розстріляли. З тих пір, ще мало що розуміючи, але я вже добре запам’ятала, що йде війна.

Літня жінка розказує, що її батьки, Загорський Андрій Якович та Загорська Лукенія Іванівна, селяни-хлібороби, мали п’ятеро дітей. Їхня сім’я і родичі всіляко допомагали партизанам, які організували свої загони в лісі, що за 7 кілометрів від рідного села.

— Натхненні перешкоджання і супротив місцевого населення збурили агресію німців, і ті одного дня вирішили спалити село вщент, — заглиблюється в далекі спогади моя співрозмовниця. — Тоді відловлювали комуністів, бригадирів, всіх тих, хто був нібито винен у чомусь там. Їх кидали у ями, які ці бідні люди під дулами автоматів та пістолетів самі ж для себе і викопували.

На мить моя співрозмовниця замовкає, а потім якось трошечки винувато каже: «Пробачте, якщо я раптом заплачу», — а очі, як бачу, вже потроху наповнюються слізьми. І от її маленька і суха стареча рука — у моїй, на мить переді мною зринає обличчя рідної бабуні 1921 року народження, яка пережила подібне і чимало жахіть у свій час нам, ще геть малим, теж розказувала. Тож, добре розуміючи стареньку, просто схиляю голову. Мовчимо...

— З людей німці всіляко знущались тоді, — продовжує далі Ольга Андріївна, — жіноцтво ґвалтували, людей вбивали не те що за кривий погляд, а й просто так, живцем закопуючи в ями. І от зігнали людей зі всього села, голих і босих, на страту. Тут, на вигоні, наставили зброю, і, як зараз пам’ятаю, люди все голосили та обнімались, цілувались, уже назавжди прощаючись одне з одним. Багато навіть втрачали свідомість. Аж раптом трапилося диво і, як мені тоді здалося, наче розвиднілося — на мотоциклі у зеленому плащі приїхав... Як тоді, так і зараз, навіть не знаю, хто він був, але завжди, згадуючи цей випадок, кажу, що то був Штірліц.

За словами Ольги Рихлик, цей чоловік довго розмовляв з німцями, а потім там же, на лузі, з’явився стіл і купа паперів, після чого людей почали розподіляти на дві групи: пристарілих і хворих — у Вінницьку область, а здорових, в тому числі і малих дітей, відправляли до Німеччини на примусові роботи. Тоді трирічну Ольгу, її маму та на той час інших трьох дітей сімейства (батько уже був на війні) направили до Німеччини. Всіх полонених того ж дня погнали під конвоєм пішки у напрямку Дарницького залізницного вокзалу, аби, повантаживши в ешелони, в яких возили скот, силоміць відправити з батьківщини.
Живий свідок війни: у кожного своя трагедія

Брат Коля, 1-й ліворуч, з армійськими товаришами.


Дорогою до Німеччини
— Нас тоді ішло півсела людей, — згадує старенька. —Дорога була прокладена з кругляка, тому ноги в багатьох, оббиваючись при ходьбі, порепались і кровили. Ішов дощ, і люди, витираючи ніс, мастили тими соплями свої рани, аби хоч трохи їх пригоїти. Мене того дня дядьки по черзі несли на спині. А малого брата, хлопчика Колю, 1941 року народження, несли у ковдрочці.

Згідно з документами Державного архіву Чернігівської області, мешканців їхнього села (тоді це була Ядлівка Ново-Басанського району Чернігівської області, а нині — село Перемога Баришівського району Київської області) пригнали у Броварський концтабір 27 серпня 1943 року. Там, біля села Гоголів, на обнесеному колючим дротом пустирі колишньої трудової колонії, вони і провели ніч з 27 на 28 серпня перед своїм відправленням у місто Франкфурт-на-Одері...

— Всіх наших поселили у загальний барак не поділений на кімнати, — згадує Ольга Рихлик. — Там було 9 сімей, а це 31 людина, імена і прізвища яких я пам’ятаю досі. Всі працездатні дорослі виконували різні сільськогосподарські роботи, але мені найбільше чомусь запам’яталися саме садіння і збір картоплі. Нам жилося дуже важко: одягнені ми були гірше за всяких в’язнів, а годували нас вівсянкою і ріпою. Хоча, як пригадую, на свята вилаштовувались довжелезні черги за бутербродами. Узагалі, дорослі тоді говорили, що пан барон не дуже багатий, тому ми так і бідували. А були і такі українці, які тоді розказували, що їм на засланні було добре і що їх навіть дуже шанували.
«Головне було — дуже добре працювати, на зніс…»

— Якщо пам’ятаєте, — запитую, — то розкажіть, наскільки непосильною була робота, яка була норма для дорослих і що робили дрібні діти?

— На роботу чи з роботи всі ходили гуртом. Завжди у супроводі якогось начальника. Звичайно, німця. Тоді була жорстка політика: глянув праворуч чи ліворуч — покарали, погано працюєш чи сказав щось не те — знов отримуєш по заслузі. Головне було — дуже добре працювати, на зніс, як кажуть. Одного разу наш далекий родич дід Гордій матюкнувся, то його за це дуже сильно побили. Спочатку просто батогом, а тоді, ще там якось додали. Я бачила, того дня ніхто з наших дорослих не вечеряв, всі плакали. А от що робили ми, малі діти, навіть не пригадую. Та чомусь добре запам’яталося, як нас били німецькі діти. Ну, може, була причина, точно не знаю. Узагалі, сестер і маму ніхто не бив жодного разу, мабуть, слухались і добре працювали, бо розказували, старанних ніхто не чіпав.
Пані Оля розповіла, що її старша сестра Таня тішила їх там, тобто, була за няньку. А якось пробила ногу, і німкеня її виходжувала, часто передавала нею щось і для інших діток, які, наче горобці, вилаштовувались на нарах в очікуванні. З того часу, за словами Ольги Андріївни, її Тетяна часто повторювала, що, попри все, і серед німців є хороші люди.

— Ми, як часом і показують у фільмах, там завжди були в таких обносках, наче їх і не було зовсім на тілі. Щось інше отримували хіба тоді, як помирав хтось з інших дітей. І от, пригадую, зима. Таня нас відвела кудись, і там нам з Колею перейшло по пальтечку. Йдемо назад до бараку. Я повертаю голову, бо чую, що братик, якому тоді було всього два роки, сміється сам до себе. Бачу, він дивиться на ґудзики під колір золота і, прицмокуючи язиком, каже: «От убравсь, так убравсь!» Ми часто серед рідні згадуємо ці його слова.

«Ми шукали по полях гнилу картоплю, збирали трави…»

— Як відбувалося ваше звільнення? Є чимало історій, в яких розповідається, що чимало в цей період було знущань з боку своїх же солдатів.

— Справді, всіляке траплялось. Через 2,5 роки нас звільнила радянська армія. Пригадую, ми тоді були в таборі для переміщених. Була майже ніч. Всі ми і якесь інше звільнене жіноцтво в одній великій кімнаті вмощуюємося на нічліг. Пам’ятаю таку картину: всі навколо просто покотом чи під якимсь благеньким дрантям, а на одну з перин повкладались геть дрібні чужі діти, середні лягли під перину з іншого боку. Поруч у коридорі було якесь гучне вовтузіння, то, як з'ясується, котрусь із молодих жінок і одну зі старших звільнених дівчат ґвалтували. Ті, повернувшись, потім довго жалілися, пооббльовувавши всю кімнату. Я ще надто мала була і не знала, що це було ґвалтування, просто почула і запам'ятала, що старші говорили.
— А до Вашої матері і сестер чіплялися?

— Так, бувало. Пам’ятаю про випадок із мамою. Одного разу ми всі спали в потязі. Вже тато, який на той час був інвалідом, до нас приєднався, розшукавши. І от вночі приходить один наш солдат і, причепившись до мами, смикає її за руку, аби вивести. Ми з братиком були з нею на нижній полиці, а батько з двома старшими доньками на горішніх. І от мама як залементує: «Ой, Андрі-і-й...» А він, визирнувши і зрозумівши, у чому річ, спеціально, вдавано дуже спокійно, відповідає: «Та нічого з тобою не станеться, нехай». Після цього, зрозуміло, її відпустили. Ще якось були схожі випадки, і тоді батько погрожував звернутися до вищого керівництва. Таке стишувало натиск.
Я цікавлюся, як людей зустріла рідна земля. Літня жінка, згадує, що було дуже сутужно. Каже, що їм після звільнення, а це вже була друга половина літа 1945-го, відкрилося величезне згарище, бо в селі не залишилось жодної уцілілої хатини і не було нічого живого. Так, хоча війна і закінчилася, проте людська біда була в повному розпалі: односельці, здебільшого жінки і діти, копали собі землянки і якось намагалися обживатися. Сім'я Загородських і собі зробила хатку. Сплели з лози. А на початку осені обмазали її глиною, утеплюючись. Проте глина відразу ж почала відпадати, і прямо на них, коли вони розтопили в маленькій пічці, зігріваючись від пронизливих холодів.

— Ми шукали по полях гнилу картоплю, збирали трави. Спати не було де і як, то, знявши одяг із себе, простеляли, а переночувавши, вранці знову натягували на себе. Виживали, як могли... Узагалі, я не встигла навіть сім класів закінчити, бо була змушена піти на ферму дояркою, аби більше допомагати родині. Я була дуже голосиста, то, пригадую, все співаю під коровою, а голова колгоспу якось почув і питає, чи це Загорська? Завфермою відповідає, що так. Голова як схопиться: «Ти що, не бачив, що вона менша дійки?» А далі все матюками на нього... Я взагалі невелика, а ще й молоденька була, то мене тоді прогнали, і я зі сльозами побігла додому. А наш зять, чоловік старшої сестри, був секретарем сільської ради, то написав заяву на правління, і мене потім взяли назад. Там пропрацювала 7 років, а тоді мене взяли заміж. Той юнак був з дитбудинка, його батько загинув під час війни. Взагалі, йому дуже важка доля випала, моя, у порівнянні з його, була ще відносно легкою. Набідувалися ми з ним, багато горя спільно переживши. Його вже немає.

«…Зварили звичайнісінький суп, він аж синій був…»

— Наближається 9 травня, велике свято Перемоги, що Ви відчуваєте?
— Цей час для мене справжня погибель — за три-чотири дні я дуже горюю, а потім ще десь стільки відходжу. А це от два роки поспіль у лікарню потрапляла, бо ще ж і хворію (цукровий діабет). І от, пам’ятаю, нашим хворим на 9-те зварили звичайнісінький суп, він аж синій був, мабуть, з вчорашньої каші. Я ложку встромила, а тоді як зарюмсаю у тій лікарняній їдальні, сказавши, невже це ми за цей от суп воювали? Його, здається, так ніхто і не їв потім. Ну, ви, люди сьогоднішні, невже у вас совість не прозріла, аби в день, коли всюди в країні парад, учасникам бойових дій та і просто хворим людям, дати до обіду щось хоч трохи святкове?

— Коли Німеччина виплачувала грошову компенсацію, чи отримали Ви тоді ці кошти і чи, на Вашу думку, зняли вони з країни-агресора в якомусь моральному плані хоч трохи відповідальність за її давні дії?

— Так, я отримала марки, хоча багатьом, як чула, не додали або не виплатили з різних причин. Узагалі, ці гроші всі, з ким я тоді спілкувалася, зазвичай, ділили між дітьми. Ті ставали хорошою підмогою, хоча, водночас, і таким гірким, зболеним відгомоном вкраденого дитинства, а в кого — юності. А взагалі, здається, немає жодної родини, яку б не торкнулася війна. І у кожного — своя трагедія. Наприклад, після закінчення війни ми дуже довго чекали повернення моєї сестри Загорської Марії Андріївни 1922 року народження. Але вона так і не повернулася. Лише через багато років нам дали довідку, що вона загинула при завданні десь під Москвою. Після цього про неї написали в районці, батькові нарахували 33 рублі пенсії, а у сільській раді повісили її великий портрет, через що ми всі, звичайно, були досить горді... Утім жодної іншої додаткової інформації про сестру з'ясувати тоді не вдалося, бо не залишилося документів. Куди б батько, а потім і я, не зверталися, все було марно. Я давно пенсіонерка і, маючи багато вільного часу, могла б поїхати на її могилу, але не знаю більше, до кого і звернутися, аби хоч що-небудь дізнатися про загиблу сестру.

— Ви пережили одну війну, будучи ще зовсім юною, яке у Вас ставлення до того, що рідна Україна знову у вогні?

— Мовчіть! У мене серце болить через все те, що зараз відбувається. Узагалі, сьогодні молоді люди майже не усвідомлюють серйозності цих дій. А я і такі, як я, усе це розуміємо в рази глибше, бо вже переживали подібне, хоча навіть не припускали, що щось таке іще може колись повторитися, в тому числі ще і на нашому віку.

Живий свідок війни: у кожного своя трагедія

Перші українці опинилися на примусовій роботі у Німеччині ще влітку 1939. Це були мешканці окупованого угорськими військами Закарпаття.

За 1941-44 роки загальна кількість остарбайтерів у Німеччині становила 2,8 млн чол., у тому числі 2,2 млн українців.
У Німеччині остарбайтери жили в спеціальних таборах під суворим наглядом адміністративно-поліцейських спецслужб.

За спробу втечі остарбайтери каралися смертю або ув'язненням у концтаборі.
Заробітна плата становила 30 % від платні німецького робітника, з чого більша частина йшла на оплату харчування і житла.

Основні положення стосовно використання праці східних робітників були викладені в так званих Указах про остарбайтерів. Вони передбачали контроль над їхньою працею, пересуванням, дозвіллям і навіть статевим життям.
Норми харчування вихідців із Радянського Союзу були найнижчими серед решти категорій іноземних робітників у Німеччині і лише наприкінці 1944-го були прирівняні до норм інших іноземців.
Штрафні санкції за трудові та політичні провини включали широкий спектр заходів від тілесних покарань до відправлення на кілька тижнів до штрафного чи концентраційного табору.

Упродовж війни законодавство щодо східних робітників змінювалося. Наприкінці 1942-го їм дозволили листуватися з рідними (надсилати дві листівки на місяць), з листопада 1943 — виходити за межі табору з відома керівництва.
Остарбайтери носили обо­в'язко­ву дискримінаційну відзнаку «OST», яку у 1944 році було замінено на національні відзнаки: для українців — тризуб.

Після завершення бойових дій у Європі 1945 більшість примусових робітників зі Сходу деякий час перебували в таборах переміщених осіб у Західній Німеччині. Потім, згідно з міжнародними угодами між союзниками по антигітлерівській коаліції, репатріація (повернення) була оголошена обов'язковою для всіх громадян. Однак багато репатріантів були репресовані за звинуваченнями в колабораціонізмі та зраді Батьківщині.
У 1994 році німецький уряд виділив значні матеріальні кошти для компенсації колишнім остарбайтерам. Суми виплат українцям при цьому були в 5 разів менші ніж, наприклад, полякам.


Валентина ОЛІЙНИК, фото автора, історичні — з особистого архіву Ольги Андріївни

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter

Шановний відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач. Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім'ям.

коментарі

Ваше ім'я: *
Ваш e-mail: *
Питання: 156+2
Відповідь:
Код: оновити, якщо не видно коду
Введіть код:
Читають Обговорюють
Купити квартиру в Києві
Календар публікацій
«    Березень 2024    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031