У цьому році мешканці Борисполя Галині Григорівні Зуй (дівоче прізвище Бистра) виповнюється 99 років. Вона з покоління тих, на чию долю випало багато випробувань: голод та політичні репресії, війна, важкі часи відбудови країни, і тепер знову війна … І діди, і прадіди Галини Зуй мешкали тут, у Борисполі. Все її життя пройшло на Гульківці — так називали не лише водойму, а й місцевість поряд. Тут вона народилася, тут живе зараз, поряд із рідними. Яким вона пам’ятає Бориспіль минулого, як пройшли її дитинство та юність, про що мріє зараз, жінка розповіла журналісту «Вістей». Як і раніше, спогади старожилів ми передаємо мовою оригіналу — бориспільською говіркою.
• Галина Зуй із сестрою Манею, середина 1940-х років.
«Моя Гульківка»
«Гульківка — це моя Батьківщина. Як весна почнеться, скільки тут було гусок, уток, скільки всякої птиці на болотах! Болото доходило майже до нашої хати, особливо як вода розливається. А тоді як підсохне, виростали лілії. Білі, красиві. А скільки було жовтих півників та інших квітів! Тієї краси, що була, вже давно нема…
Озером водойму не називали, не було там озера. Казали: сажалка Гульківка. Там були викопані дві сажалки — одна нова, друга старіша, а між ними була гребля з тополями. А навкруги сажалок верби росли. Канава була така ще з водою, а вздовж канави ожина росла. Малими ми ходили ожину ту збирати. Я як у школу ходила, то уроки ніколи вдома не робила — сядемо на Гульківці між вербами і робимо там із дівчатами уроки.
А риби скільки було, а в’юнів, боже-боже. Сестра із сусідкою верейкою було в’юнів наловлять у сажалках, а тоді жарять. А вони добрі такі були, тільки страшні як гадюки.
На Гульківці раніше і купалися. У стару сажалку ходили ми з дівчатами купатися, а в нову, глибшу, тільки хлопці, а ми не ходили. А чого не ходили, бо нам сказали: як підете у нову сажалку купатися з хлопцями, то у вас діти будуть. І ми боялися.
Красиво було. А тоді запустилося та й пропало…. Оце озеро, що зараз, викопане вже пізніше, зовсім на другому місці — там, де було болото колись. А там, де були сажалки нова й стара, там уже нема нічого, там вже будинки стоять. Старі сажалки вже хтозна коли замулилися, води не стало. А тут, де викопали озеро, тут джерело било. Але вже й нове озеро, бачу, замулюється…
А далі як пройти було по вулиці, там вигон. А у неділю базар був скотський: свині, корови, коні продавали … А по ту сторону де совхоз, млини стояли…»
• Родина Зуїв у 1972 році. Під час служби старшого сина Валерія в армії в м. Рівне.
Голод та війна
«У 1933-му я зовсім мала була, але трохи пам’ятаю. Мій батько Григорій Бистрий головою колгоспу «Серп і молот» тоді був — недовго, із пів року. І мати там працювала. Мати було приходить з роботи та приносить пайок, хліба трошки. А ми малими були з сестрою Манею. То я все батька з роботи ждала і все у вікно дивилася та прислухалася, чи батько ніде не кричить. Бо тоді так було, що то одного вбили, то другого. Терор був, страшно: то Чепілка в пшениці вбили, то другого сусіда в житі, а ще одного сусіда по дорозі, отаке страховище було… Так і ми було ждем, чи батько прийде додому, чи вб’ють. Батька в голод не вбили, так нємці вбили, отак…
Ходила я до войни у першу школу. Кончила 7 класів у 1941-му році і началася война. Під час войни в школу не ходили. Якийсь час наче школу були й одкрили, та ніхто туди не ходив, і її знов закрили. Як почалась окупація, старостат гонив усіх на роботу, і дітей теж. То сніг чистити, то до Револі (комендант Борисполя у часи окупації — ред.), то у Гебітскомісаріат — помідори да гурки полоти. Старостат був де райсоюз колись, на Бежівці, на углу, трохи далі за пожаркою.
Гебітскомісаріат знаходився, де дитяча поліклініка зараз (нині амбулаторія — ред.), на вул. Гоголя, у великому красивому будинку. А Револя — де зараз садок № 3 (вул. Гришинська — ред.). Там був красивий яблуневий сад, зелене подвір’я з доріжками і над вулицею здоровий красивий дім, де Баталін жив раніше, а на присадибній ділянці німці зробили город — вирощували там огірки, помідори, інші овочі. Ми там робили — пололи, збирали, але Боже сохрани, щоб щось з’їсти. А додому як ішли, нам із собою давали, в торбинці. І у столову водили їсти, і хліб нам давали… У Револі нічого не пропадало. Як яблука-падалка сиплються, то все збиралося і переводилося або на вареню, або на сушку. Дуже по-хазяйськи все було. Гебітскомісар був гарний чорнявий дядько, було вийде та стоїть на крильці. Він був не скандаліст, не проклятий, нікого не наказував. А Револя був низенький білявенький чоловік.
А потім райсоюз одкрився, і там була швейна майстерня, то я туди на роботу устроїлася да й робила там. Там було краще: нам пайки давали, одіться-обуться, і кормили, і столова теж була.
• Із однокласниками, ЗОШ № 1, 1938 рік.
А батько посліднє врем’я перед войною робив у сільраді, а тоді пішов у райсоюз. І нємці його тоді вбили, бо він був раніше головою колгоспу. А похований він був на Бежівці, в окопі в баби Гапончихи. Там і зараз пам’ятник, напевно, стоїть. Там 24 душі у 1941-му році розстріляли: усіх голів колгоспів, голів фінвідділів, інших начальників, із Воронькова голову колгоспу — жінку, з дитиною малою на руках...
Убивали людей не німці, а поліцаї наші, по-нашому вони говорили. На кутку в нас, за Гульківкою, були посаджені тополі, старі, годів по 100 їм було. То як заїхали туди поліцаї, то таке робили, що ужас один, та й вигнали нас із хати. Я мамі тоді кажу: «Мамо, хіба ж це нємці? Вони ж балакають по-нашому…» А мама каже: «Мовчи вже, нічого не кажи». Ми тоді втікли в Мартусівку до родичів. А нємці як одступали, то тут все поліцаї попалили. Попалили тоді весь Бориспіль. На вулиці нашій одна хата зосталась, на Лихоносовці (пізніше вул. Красіна, зараз вул. Криворученка — ред.) дві хати тільки цілих були. Як вигнали німців, ми вже прийшли додому, на третій день. Прийшли, хата спалена, нема ніде нічого, ні одіться, ні обуться. Що було, все забрали. Мама трохи була позакопувала в дворі, то вони шомполами землю попробивали, все познаходили і забрали. У погребі що було, теж забрали, бандіти. Ото таке…»
Після війни
«Як кончилась война, на наступний рік послали мене з райсоюза на курси в Київ. Училась я на бухгалтера. На навчання на попутках їздили, на грузових. Автобуса тоді ніхто й не бачив, а до поїзда далеко.
Повернулась я додому з курсів 17 квітня, здала курси на «отлічно», і отправили мене у сільпо робить. Тоді Яцюта Петро Іванович був головою сільпо. І так робила я там, пока заміж не вийшла.
Мій чоловік Григорій Зуй під час войни в Курську був. Він у воєнгородку був майстер по ремонту самольотів, їх туди евакуювали. Ще він тоді хлопцем був, ми не жонаті були. Але розказував мені багато. Каже, приїхали туди, полякалися — стежка до хати, що тільки кіт чи собака пробігти може. Нема ні заборчика, нічого. Хата не обмазана, а бур’яни вище людини. А на вулиці лавочка поганенька, сидять п’ють бражку з каструлі і насіння лущать. Це був город Кирсаново.
• Працівники райпотребсоюзу, 1950-ті роки.
А вийшла заміж я у 1951 годі і тоді пішла жить у Нестерівку, чоловік звідти. Свадьби в мене не було — батька нема, мати одна, бідність страшна та хата шевченкова (так тоді старі хати називали). Плаття голубеньке у цвіточках, ні фати, нічого. Я так ішла замуж, як летів та крила звісив. Навіть фотографій нема. Розписуваться ішли 15 травня 1951 року — він з одного боку вулиці, я з іншого. Вийшли із ЗАГСу — чоловік пішов на Нестерівку, а я додому. Він головою сільради тоді був, а там якраз підписка на зайом, на облігації, то його ледве Сошников (голова колгоспу ім. Сталіна в 50-ті роки — ред.) відпустив з роботи, тільки щоб розписаться.
Це зараз у кафе та ресторанах гуляють. А тоді хто багатший, у балаганах свадьби робив. Було, тиждень балаган строять да водку п’ють, а потім тиждень розвалюють і знов водку п’ють…
А як стали ми жить у Нестерівці, то я спочатку ще ходила в Бориспіль на роботу, але важко було. Автобусів ще не було. Грязюка скрізь, а ходить треба рано вранці і вечором пізно. Тоді устроїлась в раймолоко, бухгалтером, а далі на райсоюзівську базу, теж у бухгалтерію. А як із відділу тканин із сільпо продавщиця пішла в декрет, то за мною прислали. Я вже з малим сином тоді була, місяць йому був. Приїхав до мене ізвозчик Михайло Шипило і каже: «Сказав Огняник, щоб ти йшла на роботу. Кажуть, кидай на матір дитину, і йди робить, мєсто є».
Переїхали ми в Бориспіль і чоловік знов устроївся в городок на роботу. В 1965-му построїли нову хату, а до цього жили з мамою в старій — три окна, ні кухні, ні спальні. А більш-менш добре почали жили лише в 1970-х, до цього ще трудно було.
Я як пішла тоді на роботу, то вже до самої пенсії в райунівермазі — і в мануфактурному, і в обувному відділах, потім бухгалтером, головним бухгалтером, аж поки на пенсію не вийшла. Відробила в універмазі 28 год, а пенсію заробила копієчну. 40 год стажу, а пенсія 4 тисячі гривень. Але нічого, мені хватить, аби тільки война кончилась».
Ще трохи про Бориспіль
«Чоловік мій перед пенсією ще якийсь час у тирі працював — у центрі, отам де зараз трест «Бориспільсільбуд».
І в автошколі завхозом трохи поробив, автошкола якраз он за нашим городом (вул. Польова, 39 — ред.).
Автошколу в Борисполі зробили на городах у людей. Придатко був тоді директором і захотілося йому під хатою построїть автошколу. Відрізали тоді в людей городи, і у Придатка теж, і зробили автошколу, між хатами — з плацом, здоровим гаражем, столовою… Тут училися водить великі машини, перед армією курсантів від воєнкомату привозили. З усього району в нашу школу приїжджали. Курсанти вчилися по 2-3 місяці і тут же й жили, знімали кімнати у людей. Тепер автошкол повно: як кажуть, на собаку кинь — на їх попадеш. А тоді була одна.
А за Гульківкою, туди далі, в бік Глибокого, у совхозі був великий сад, дуже гарний. Отакі золоті були яблука, великі. А скільки там було слив, груш, усього. Сливи були сахарні отакенні, здорові. Усе викорчували… Якби ж посадили потім нові, але ж ні. А зараз уже построїлись там люди, немає нічого.
Я дитиною ще застала час, коли в центрі були церкви. Там, де школа, ззаду була Михайлівська церква — здорова, красіва. Де вход у раймаг — Пречистенська, з огорожею. А де старий базарчик (як іти на вулицю Гришинську) Борисоглібська на горбочку. А ближче до центру, де зараз базар і почта, були єврейські хати.
• Випускний 7 клас, ЗОШ №1, 1941 рік.
Парк теж пам’ятаю. Я ще дитиною зовсім була, а там вже великі дерева росли.
А після війни, у 1950-му році, туди переносили всі поховання часів війни, з усього Борисполя — викопали одну спільну здоровенну могилу. І батька мого теж туди перенесли з Бежівки. На Гульківці була могила невідомого солдата, там три солдати були поховані — їх теж перенесли, а пам’ятник ще довго залишався на тому ж місці, не знаю, чи зараз стоїть… Із воєнного городка із погреба людей спалених переносили — поліцаї ж на території 5-ї школи у 1943-му загнали в погреб людей, із Старокиївської та інших вулиць, і спалили (всього 240 осіб, із них двом вдалося втекти — ред.)… Де маленькі могили були по Борисполю — по одному, по два похованих, по городах людських скрізь хрестики стояли — усіх поодкопували і перенесли в парк. Не перенесли тільки тих, що в совхозі поховані коло верби, там їх багато, а всі інші могилки перенесли. Там вони й лежать зараз, під меморіалом…
Сестра моя Маня зараз живе в Києві, їй 96 років. В неї двоє дівчат, а в мене два хлопці було. Зараз живе одна, бо й діти, і внуки, і правнуки — всі за кордоном.
Вже чоловіка мого нема. І 12 років як нема мого Валєри, старшого сина. Живу я з молодшим сином і невісткою Танею.
Пережила я багато, і оце на старості доводиться знов переживать таке… Тільки б кончилась война. У нас же у народа все є — ми не лодирі, ми народ труженик. Наші люди все роблять, не пропивають, не прогулюють. Не голодні, не голі, не босі, аби тільки ніхто нас не трогав».
• Ярмарка райунівермагу, 1950-ті рр.
• Відпочинок працівників райунівермагу у Кийлові, 1955 р.
• Григорій Зуй із сином Миколою, лісок на Гульківці, 1960-ті рр.
• Діти на Гульківці, 1960-ті рр.
• Маня Зуй з чоловіком Іваном на Гульківці.
• Молодший син Микола з друзями на лижах у Сосонках.
• Григорій Панасович Зуй, 1942 рік.
• На весіллі у подруги, кінець 1940-х рр.
коментарі