Олександр Печериця — актор театру та кіно, заслужений артист України, народний артист України, лауреат «Київської Пекторалі-2018» в номінації «За краще виконання чоловічої ролі». Близько 20 років працює у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Задіяний у таких спектаклях як «Украдене щастя», «Річард ІІІ», «Коріолан»... Знімався у серіалах «Кріпосна», «Сага», «Століття Якова», а також у першому англомовному художньому фільмі про Голодомор «Гіркі жнива». На кінофестивалі Сinema.for.victory (фільми для перемоги) актор театру ім. Франка Олександр Печериця отримав спеціальну відзнаку за участь у документальному фільмі «Позивний Артист». З презентацією цього фільму актор разом з режисером Максимом Тузовим завітав до Борисполя до ветеранського та молодіжного центрів, де його чекала зустріч з глядачами. Завітали на захід і «Вісті».
Історія актора
Прем’єра фільму «Позивний Артист» відбулась у листопаді 2024 року в рамках кінофестивалю «Молодість». Цей документальний фільм розповідає історію актора театру імені Івана Франка Олександра Печериці. Стрічка показує його шлях від театральної сцени до військової служби. Особливе місце тут відведено вшануванню пам’яті побратима Олександра, Владислава Мельниченка (Папая), який загинув у 2023 році, захищаючи нашу країну.
Український актор Олександр Печериця на початку повномасштабного російського вторгнення поповнив лави ЗСУ. Майже два роки він захищав Україну на фронті і разом із побратимами боровся за незалежність нашої країни. Актор на другий день війни поповнив лави ТрО, а пізніше — ЗСУ. У складі Збройних Сил служив півтора роки, наразі він ветеран війни.
«Кожен має відповісти собі на питання: хто ти? Я чоловік, який має гідність, я батько і патріот. Таким я себе бачу, — розповів Олександр Печериця журналісту «Вістей». — Я учасник бойових дій. Мій підрозділ у перші дні повномасштабного вторгнення забезпечував заходи з оборони Києва, а пізніше брав участь у бойових діях на Харківщині. Я вирішив захищати країну, тому що іншого вибору не бачив».
Розповідаючи про візит до Борисполя, актор зазначив, що приїхав на дві зустрічі — з ветеранами та молоддю, щоб презентувати разом із режисером Максимом Тузовим документальний фільм «Позивний Артист».
«Фільм розкриває певні мої думки щодо оборони своєї держави. Це фільм про вибір, який роблять українці. На сьогодні важливо в суспільстві нагадувати про захист країни різними способами. Цей фільм — один із них, — розповів Олександр Печериця «Вістям». — Хіба тобі немає заради чого жити? Це один із основних лейтмотивів кінофільму. Глядачі в Борисполі фактично першими побачать цю стрічку в Україні.
Я працюю в театрі. Після звільнення з лав Збройних сил я повернувся та займаюся мистецьким фронтом. Вважаю, що наразі найголовніша наша задача — це робота з молоддю. Ми маємо виховати справжніх чоловіків. Тому я зараз підтримую будь-які зустрічі з ветеранами або молоддю, в якому б форматі вони не відбувалися.
Для молоді потрібно показувати приклад, розповідати про цінності, про гідність. Цінності сімейні, патріотичні.
Молоді побажаю навчатися, цікавитися своїм корінням, бо там багато відповідей на важливі питання. Не можна забувати, хто ми є.
А ветеранам бажаю витримки, терпіння, навчитися наново радіти життю та продовжувати любити.
Ми маємо право захищатися і бути тими, ким ми є. Потрібно вистояти у цій боротьбі».
Позивний Артист
Український актор Олександр Печериця, який 24-го лютого мав поїхати на гастролі у Львів з виставою «Украдене щастя», натомість узяв до рук зброю, захищав Україну на Харківщині. Про військовослужбовця 112 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ знято документальний фільм, який мали змогу побачити й бориспільські глядачі.
Стрічка має назву «Позивний Артист» та розповідає про життя актора Олександра Печериці під час війни. Під час ротацій і відпусток Олександр іноді мав можливість повертатись до гри у театрі, проводити концерти, мав бажання вчитися на військового психолога.
«Цей фільм про мого друга Олександра Печерицю, знайомство з яким почалося з мого дипломного фільму «Праведник», — розповів Максим Тузов — український режисер, сценарист і військовий журналіст, який завітав на презентацію свого документального фільму до Борисполя. — Коли почалося повномасштабне вторгнення і Олександр Печериця вступив до війська, я в цей час почав знімати документалістику. З’явилася ідея поговорити з Олександром як військовослужбовцем, який до війни був актором, та висвітлити його думки, емоції, переживання у документальній стрічці, яку, власне, сьогодні ми і презентуємо. Тому сьогодні ми всі разом подивимося, як змінюється життя людини в умовах служби в армії».
Важко передати ту атмосферу, яка панувала під час перегляду фільму «Позивний Артист». Важко передати ті емоції, які відчуваєш під час перегляду такого фільму. Це і смуток, і надія, і напруга, і роздуми про майбутнє. Ти бачиш стіни зруйнованого театру у Бучі, бачиш військового, який у мирному житті був артистом, бачиш його маленьку дитину, яка вимушена жити без батька через війну. І все це переплітається з уривками п’єси «Украдене щастя» та думками: хіба тобі немає заради чого жити? Фільм до останнього тримає глядача у фокусі, ти не хочеш відволікатися, але водночас поринаєш у роздуми про життя твоєї країни під час війни та у думки: коли ж закінчиться ця біда...
Пропонуємо долучитися до роздумів актора про сьогодення та майбутнє, які лунали з його вуст у цьому документальному фільмі.
«Можна було чекати їх удома, коли вони по мене прийдуть, або не допустити того, що вони матимуть стільки свободи, що ходитимуть вільно по квартирах та вичислятимуть, хто тут за Україну. Коли я пішов, записався, отримав зброю, мене це надихнуло… Одразу піднявся настрій, адже я став при ділі. Тобто я вже щось роблю. Хоча я ще нічого не робив. Просто мене того та мене іншого розділяло 15-20 хвилин. Але це вже був інший я…»
«Я актор, театр — це прекрасна школа, ти можеш опанувати будь-яку професію швидше за багатьох інших… Але для мене служити — це не якась нова роль, я чомусь новому навчився. Там нічого немає романтичного, чогось такого, що б хотілося повторювати. Я вважаю, що те, що я роблю паралельно із військовою службою як актор, це теж частина боротьби. Сьогодні маємо можливість грати виставу лише тому, що там хлопці зараз відбивають ще якусь атаку».
«Була робота, кар’єра, плани, але війна…»
«Кожна людина бере відповідальність за своє життя…»
«Нещодавно, тиждень тому одного із своїх побратимів поховав… Позивний Папай. Він був поваром в цивільному житті на річкових круїзах, на лайнерах закордонних працював коком. І нас завжди балував смаколиками. Страшенно любили його. Ми з ним спілкувалися англійською та німецькою… Ми з ним на тижні влаштовували цілі дні, коли говорили лише англійською або німецькою…»
«Раніше я дофантазовував. А тепер знаю, що таке розлука, що таке не бачити, як росте твоя дитина… Ось це страшно, по-справжньому страшно… Мій син — моя гордість. Він моє дзеркало, в ньому я себе відкриваю по-іншому… Через нього я можу побачити, хто я...»
«Страшно, якщо ти не переможеш, у тебе не буде можливості займатися тим, що так любиш. Це страшно…»
«Ось це місце твоєї сили, ось це твій рід. Ось це твоя земля…»
«Я пішов захищати свій дім, свій театр, свою столицю, свою країну, своє право бути тим, ким я є. Бути вільним. Моє право вибирати, що казати, що робити. Моє право мати свою думку, мати гідність. І цьому я буду вчити свого сина — ти вільний. Ми не маємо передавати цю війну нашим дітям…»
«Візьми моє серце, коханням зігріте. Нехай моє серце зігріє твоє...»
коментарі