Сьогоднішня гостя «Вістей» ніколи не боялася бути нестандартною та висловлювати власну точку зору — навіть непопулярну. Це завжди непросто, а особливо — якщо ти вчитель і твої думки та методи роботи розділяють не всі твої колеги. У 90-х діти, які змогли потрапити в її клас, вважалися щасливчиками. Вони йшли у школу як на свято, не отримували оцінок, самі писали оповідання та казки, дискутували на уроках, не боялися висловити власну думку, «запоєм» читали книжки, брали участь у популярних телепрограмах, взимку ходили босоніж по снігу та вчилися бути вільними. Із найвідомішою вчителькою Борисполя тих часів — Світланою Жуковою — «Вісті» поговорили про її педагогічний досвід та сучасну освіту в Україні, про те, як впливають на навчальний процес гаджети та соцмережі, до чого може призвести захоплення штучним інтелектом і відмова від власного мислення, що таке розвивальне навчання та як воно впроваджувалося в Борисполі.
— Пам’ятаю, що в Борисполі про вас активно заговорили на початку 90-х, коли в новій школі №4 відкрили експериментальний початковий клас. Це було ваше перше місце роботи?
— Ні, першим моїм місцем роботи була школа №7. Моїми настільними книгами на той час були твори видатного грузинського педагога Шалви Амонашвілі. Тому прийшла я в школу із твердою впевненістю в тому, що навчання може бути не сірим і нудним, а сповненим радості й жаги пізнання, а стосунки між учнем і учителем повинні будуватися на співробітництві. І, користуючись тим, що молодих спеціалістів не могли звільнити (сміється), почала впроваджувати експериментальну педагогіку в життя. По-перше, я відмовилася від оцінок — «милиць кульгавої педагогіки» (так їх називав Амонашвілі). По-друге, в мене не було жорсткої дисципліни. Дитина, наприклад, могла встати на уроці, коли стомилася сидіти, і далі працювати стоячи. Єдиною вимогою до учня було не заважати іншим. По-третє, я дала дітям можливість говорити на уроках. І вони почали дискутувати: сперечалися і між собою, і зі мною. Ви, мабуть, думаєте: «І що тут нового?» Так, зараз це нормально, але я в школу прийшла у 1987-му, коли до цієї норми були роки… Тоді на мене дивилися, як на білу ворону.
— І як вам вдалося переконати колег та керівництво школи у доцільності таких методів?
— Спочатку було непросто. Більш досвідчені колеги, які притримувалися традиційної методики, розказували мені, що так не можна, що це неправильно, що воно потім всім нам «вилізе боком». І тоді я починала сумніватися — а раптом праві вони, а я помиляюсь, адже досвіду в мене ніякого. Чи не нашкоджу? Як переконатися, що мій шлях правильний? Саме тоді якраз я дізналася, що в одній зі шкіл Борисполя працює неймовірна вчителька літератури, учні якої читають! А ще вони спілкуються на уроках і пишуть твори — свої, власні. Це була Рибаківська Галина Олександрівна, вчителька ЗОШ №3. І я запросила її на свої уроки. Вона не відмовила, провела на уроках увесь день. А потім сказала, що така заглибленість дітей в процес навчання, їх азарт — це суперважливо і все я роблю правильно. І думка цієї Людини переважила думку більшості. Так що путівку у моє педагогічне життя видала мені саме Галина Олександрівна. Та я і сама вже бачила, як круто змінюються мої учні, як у них горять очі, як вони з радістю щодня приходять до школи. Тоді я зрозуміла, що я на правильному шляху. До мене почали ходити на уроки інші вчителі міста й району. Хтось вважав мої уроки «жахом і хаосом», а хтось навпаки захоплювався й говорив, що це наше майбутнє. Таких було дуже мало, тому цінною була підтримка кожного. Я ніколи не забуду допомоги Дем’янчик Катерини Федорівни, яка в школі №7 була завучем початкових класів і моїм добрим розумним наставником. Низький уклін Вам, Катерино Федорівно, за все, що Ви зробили для мене і моїх учнів!
А потім настали 90-ті, а з ними мода на зміни, і я опинилася «в тренді». Відкрили нову школу №4. Її директор Олександр Черницький хотів створити не просто школу, а школу-мрію, тому зібрав туди найкращих учителів з усього міста та району. Запросив він на роботу і мене. Але я не змогла кинути свій 3-й клас і перевелась туди лише через рік.
— А як сприйняли вас у новому колективі?
— Чудово. Там таких, як я, було багато. Це було зовсім інше середовище, спільнота однодумців, які працювали з фанатичною та фантастичною віддачею. Кожен жив і горів тим, що робив. Роки, коли школу очолював Олександр Черницький, були найкращими роками мого шкільного життя. Він відшукував талановитих учителів, створював усі умови для того, щоб максимально розкрити потенціал кожного. У нас було найкраще обладнання. Ми могли втілювати всі наші ідеї в життя. У нас були найвищі зарплати, бо ми постійно брали участь у якихось конкурсах, описували свій досвід, створювали посібники тощо, а він під все це знаходив фінансування. Але не це головне. Олександр Володимирович був директором від Бога. Ми постійно відчували його шалену підтримку і надійне плече. Він не боявся визнати свою неправоту, коли вчитель аргументовано доводив, що він правий. Можливо, запорука його успіху як директора була саме в тому, що він не боявся, що хтось буде розумнішим за нього і завжди вибирав найсильніших.
— У новій школі ви теж викладали за «експериментальною» методикою?
— Ще працюючи в ЗОШ №7, я прочитала книгу «2х2=Х?» харківського психолога Олександра Дусавицького, яка відгукнулася в мені кожним словом. У Харкові я пройшла курси з розвивального навчання і після того працювала лише за цією системою. Вважаю, це найкрутіша в світі система, яка дозволяє максимально розвинути потенціал дитини. На сьогодні навіть інші країни беруть ідеї та елементи цієї методики та втілюють їх в життя, а ми, маючи досвід розвивального навчання, який впроваджений і відшліфований у нас, у Харкові, поступово від нього відходимо.
— Чим ця методика відрізняється від традиційного навчання?
— Більшість із нас навчалися в традиційній школі. Давайте згадаємо, як ми це робили. Вчитель повідомляв назву й мету уроку, потім докладно розповідав, що до чого, потім виводив правило, теорему, закон тощо. Весь цей час діти сиділи, намагаючись зрозуміти й запам'ятати те, про що говорив учитель. Після цього починався етап відпрацювання. Спочатку діти робили дуже багато помилок, потім поступово їх кількість зменшувалася, нарешті більшість дітей майже не робила помилок. А меншість? Поступово ця меншість (у початкових класах) перетворювалася на більшість (в старших класах). З кожним наступним роком зростала кількість дітей, що не здатні якісно засвоїти матеріал, а кількість відмінників зменшувалася. За статистикою, кількість добре встигаючих учнів у 1-му класі становила приблизно 75-80%, а в 10-11 класах їх залишалося лише 15-20%. А були ще й діти, які починали не встигати вже з 1-го класу. Успішність дітей падала, а це означало, що традиційна методика не спрацьовувала. Так чи був сенс триматись за неї? Ми живемо в часи стрімких змін — тому є потреба не просто у працівниках-виконавцях, а у людях, які можуть постійно вдосконалюватися та пристосовуватися до мінливих умов та потреб сучасності.
— Традиційне навчання не здатне було цього забезпечити?
— Метою традиційного навчання було завантажити в дитину певний багаж знань. Розвивальне навчання ставило перед собою іншу мету — навчити дитину думати й забезпечити її вмінням самостійно здобувати необхідні знання, співпрацюючи з іншими людьми. Іншими словами, це суперечка на тему, що важливіше: дати бідному риби чи дати йому вудочку й навчити ловити рибу самостійно. Ми вчимо ловити рибу. Діти під час уроку стають маленькими вченими, що роблять своє власне відкриття. Учитель не дає готових правил, теорем, він створює такі умови, щоб діти змогли їх винайти самостійно.
— І як це відбувається на практиці? Як проходять уроки за системою розвивального навчання?
— Для початку учням пропонується завдання, з яким кожен учень може впоратись самостійно. У всіх все вдається, діти задоволені власними успіхами і раптом пропонується наступне завдання — начебто дуже схоже на попереднє, але чомусь не розв'язується «старим» відомим способом. Чому? Відповідь на це мають знайти самі діти. Вони об’єднуються у групи, і починається пошук варіантів розв’язання даної проблеми. Версії вислуховуються іншими групами, аналізуються, а потім або відкидаються, якщо не витримують критики, або приймаються. Якщо прийнятих версій декілька, вибирається найбільш проста, раціональніша, зрозуміліша тощо. Інколи буває, що декілька версій доповнюють одна одну, тоді вони об'єднуються. У результаті маємо модель, створену самими учнями — це і є те правило, закон і т.п., з вивчення якого починав урок вчитель традиційної школи. У нас же правило — це вінець роботи. І немає дітей, які не розуміють його, адже це їхнє власне правило, створене ними самостійно. І навряд чи можна передати словами ту особливу атмосферу уроку, коли йде пошук, ті палаючі очі дітей, ту невимовну радість відкриття та захват, коли народжується ДУМКА. Інколи вона не народжується (посміхається). І тоді робота продовжиться завтра. Але тут процес важливіший за результат. Бо діти, йдучи додому, не перестають думати над проблемою, якщо вона дійсно їх захопила.
Звичка дітей здобувати знання самостійно, а не в готовому вигляді від учителя, з часом призводить до того, що вони не відчувають страху перед завданнями, які вони раніше не виконували. Вони не кажуть: «Ми не будемо цього робити, бо ми такого не вчили». Учні не губляться, не впадають у розпач, а починають спокійно шукати спосіб рішення. І це їм зазвичай вдається.
Учні на розвивальному навчанні не бояться висловлювати власні версії. Бувають випадки, коли один з учнів має думку, відмінну від думки усіх інших учнів класу, й відстоює її. Інколи ще і переможцем виходить.
— Але ж у НУШ теж є елементи розвивального навчання?
— НУШ схожа на розвивальне навчання. Але, на превеликий жаль, автори взяли «на озброєння» переважно форму, а зміст залишився «поза бортом». А переваги розвивального навчання саме в змісті підручників. Наприклад, сьогодні НУШ дійшла вже до 8 класу, а підручники, яких зараз сила-силенна, майже не змінилися. Тому що назва «нова українська школа» є, а нового змісту немає.
Є таке дослідження PISA (Program for International Student Assessment) — це програма міжнародного оцінювання учнів, започаткована ще в 1997 році. Оцінювання проходить у формі тестування 15-річних школярів (вік, у якому підлітки закінчують обов’язковий цикл навчання в усьому світі) з трьох компетентностей: математичної, читацької та природничої. Так от. Якщо взяти математичну компетентність, то тут оцінюється вміння учня використовувати знання з математики в життєвих ситуаціях. Іншими словами, учням пропонують задачі, узяті з життя, а учень сам повинен здогадатися, які саме математичні знання допоможуть йому розв’язати цю задачу. Українські діти такі задачі розв’язують погано. Чому? Однією з причин є мінімальна кількість компетентістних задач в підручниках. Їх практично немає.
— Чи оцінювались за цією програмою українські школярі і який результат?
— Не дуже хороший. Якщо взяти таблицю результатів 2018 і 2022 років, то ми побачимо, що не досягли базового рівня з математики у 2018-му році 36% українських школярів, а у 2022-му — вже 42%. І це мова не про відмінників, а про базовий рівень. Ще сумніша історія з читацькою компетентністю (вмінням і старанністю до читання, розумінню та інтерпретації текстів). На очах катастрофічно впало вміння дітей читати. У 2022 році не досягли базового рівня 42% школярів України. У 2018 таких дітей було менше 26%.
— У чому, на вашу думку, полягають причини такого результату?
— Для наших українських дітей основною причиною, зрозуміло, стала війна. У стані небезпеки, у стресовій ситуації розумові здібності страждають: ми гірше обчислюємо, робимо логічні помилки, важче розуміємо прочитане. Тому і вчитися, відповідно, важче. Але в цілому рівень успішності знизився не лише в українських дітей — тут причиною може бути ковід, в результаті якого діти змушені були вчитися дистанційно. А це складно зробити якісно. Дуже невелика кількість учнів може досягти дистанційно такого самого рівня, як в класі.
— А чи не могло вплинути на такі показники й надмірне захоплення школярів гаджетами?
— Майже не сумніваюсь, що так воно і є. Бачу це навіть по собі: чим довше гортаєш стрічку Фейсбук, тим важче потім зосередитися. Б’ють на сполох вже і вчені. Вони стверджують, що надмірне використання цифрових пристроїв, таких як смартфони, комп'ютери та планшети, може призвести до зменшення активності певних ділянок мозку, відповідальних за концентрацію та запам'ятовування. Це, в свою чергу, може призводити до проблем із пам'яттю та увагою. Німецьким нейробіологом Манфредом Шпіцером уже запропонований термін «цифрова деменція». У своїй роботі він описує людей, які зловживають гаджетами та характеризує їх як «цифрових зомбі». Ці люди готові відмовитися від занять спортом, прогулянок, друзів на користь цифрових розваг. У них спостерігаються проблеми із запам'ятовуванням інформації. Їм важко сконцентрувати увагу. У них виникає реальна залежність від цифрових пристроїв та труднощі з відмовою від них. Думаю, ви не раз бачили істерики дітей, коли батьки забирають гаджети.
Вже зараз є багато дітей, яким важко думати, спостерігати, аналізувати. Дехто вже не може з першого разу повторити просте речення із чотирьох-п’яти слів. А найбільша проблема в тому, що діти не спілкуються між собою. Я була свідком того, як учні 6-го класу сиділи поруч за партою і переписувалися між собою. Здавалося б, ви ж поряд сидите, просто поверніться один до одного і поговоріть. Але їм написати другу і поставити якийсь смайлик простіше, ніж подивитися один одному в очі і сказати щось.
Прийдіть у школу і подивіться, що діється на перервах. Усі коридори всіяні дітьми з телефонами. Вони без гаджетів вже не уявляють свого життя. І замість того, щоб бити на сполох — статті в ЗМІ та дописи в соцмережах: «Не забирайте у дітей телефони, вони й так нещасні. У них там друзі, батьки і т.і.».
Не набагато краща ситуація і в дошкіллі. У перший клас приходять діти, які 5 років просиділи в гаджетах. Для того, щоб дитина розвивалася, вона повинна бігати, стрибати, лазити по деревах, у неї таким чином розвивається просторове мислення. Якщо дитина не ліпить руками, не малює, не вирізає ножицями, у неї страждає дрібна моторика, а у малюків розум знаходиться «на кінчиках пальців»… Для того, щоб розвиватися, дитина має не тільки натискати кнопки у телефоні.
Так званим «кліповим» мисленням дехто пишається, але насправді тут нічим пишатися. Дитина може тримати увагу лише кілька секунд. Яке в неї майбутнє? Яку роботу може виконувати людина, яка не може зосередитися?
— Раніше ж вимагали здавати телефони, хіба зараз немає такого?
— Ні, це зараз вважається порушенням прав дитини. У нас навіть ухвалювали це на нараді, але воно все зійшло нанівець, бо дотримувалися того правила пару вчителів. В принципі, жодного нормального рішення фактично неможливо дотримуватися, бо це все порушує чиїсь права. Тому і ширяться оті всі статті та відео у соцмережах про бійки між учителями та дітьми. Провокують вчителя на реакцію, а потім знімають на телефон. Це така сучасна розвага.
— Це ще й неповага до вчителя.
— Так, учителів поступово знецінюють. Учитель ніколи не отримував захмарних зарплат, але була повага, і заради цього багато людей мирилися із низькою зарплатнею і йшли в школу. Зараз учителі мають проблеми і з повагою, і з достойною зарплатнею. Мені, правда, гріх жалітися. У мене з цим проблем майже немає. І з батьками мені переважно щастить, і учні в мене хороші. І в школу нашу потрапити вважається престижним. А от від колег із різних куточків України доводилося чути різне. Я не пам’ятаю, щоб раніше батько міг собі дозволити прийти і накричати на вчителя, а зараз може. А вчитель не може відповісти йому так само. Він повинен стояти і слухати. Скільки витримає на роботі молодий спеціаліст, отримуючи 10 тис. гривень на місяць і купу хейту з боку батьків учнів?
— Але ж якось цю проблему долають за кордоном? Не думаю, що там використання телефонів на уроках та приниження вчителя є допустимими.
— Розвинуті країни вже починають відмовлятися від тих речей, на які нас зараз активно «підсаджують». Тому що вони зрозуміли, що це дуже небезпечно. І в багатьох країнах заборонені телефони під час уроків у школі.
Проблема з поведінкою теж вирішується. Ви думаєте, діти, що вчаться у знаменитих та престижних європейських коледжах, можуть собі дозволити так себе вести? Ні, навіть якщо ти син мільйонера, ти підкорюєшся загальним правилам. Це жорстка дисципліна, це ніяких телефонів на уроках, це ніякого списування чи пропусків навчання без поважних причин, бо вони виховують еліту, яка потім буде керувати тими людьми, що в школі гралися на килимках чи сиділи в телефонах. А ще там учитель не повинен налагоджувати дисципліну та вмовляти якогось Джона себе нормально вести і не зривати урок. Він просто йде до людини, яка відповідає за поведінку, і говорить, що Джон заважає, і порушника видаляють з уроків, залишають вдома, і батьки ще й платять штраф. А якби Джон надумав повторити свою поведінку, батьки б шукали іншу школу, в яку невідомо чи приймуть Джона з поганими рекомендаціями з попередньої школи. А якщо не знайдуть школу, змушені будуть вчити Джона самостійно, вдома. В нас, на жаль, немає таких важелів впливу.
— А як ви ставитеся до штучного інтелекту (ШІ)? Є думка, що за ним майбутнє. Ви погоджуєтеся з нею?
— Штучний інтелект аж ніяк не може замінити власний. Він може бути чудовим помічником, але критично оцінити отриману від нього інформацію може тільки людина. Це як калькулятор у математиці: якщо використовувати розумно, це прискорить роботу. Але копіювання готових рішень без роздумів — це небезпека. ШІ відшукує інформацію із сотень джерел і дає відповідь на її основі. Інколи правильну, а інколи ні. Щоб не «сісти в калюжу», треба вміти правильно сформулювати запитання. І для цього вже потрібен власний інтелект. А щоб усвідомити, чи немає помилки у відповіді, повинно бути критичне мислення і знання з теми, яку ти намагаєшся дослідити. А з цим якраз величезні проблеми. Через інтернет зараз людей можуть переконати в чому завгодно, бо значна частина із них взагалі не здатна аналізувати та перевіряти інформацію. Вони вірять майже усьому, що пишуть чи говорять в соцмережах. Тому так легко поширюються різноманітні фейки. А скільки зараз розсилається фото та відео, створених ШІ, які, зокрема, спекулюють на вразливих темах. І вони набирають тисячі, сотні тисяч переглядів, репостів та схвальних реакцій — бо люди не можуть розрізнити справжнє і штучне. ШІ може бути помічником, але він ніколи не замінить ваш мозок та ваші вміння та навички.
— Я знаю, що в цьому навчальному році ви набираєте перший клас. Що ви можете сказати батькам ваших майбутніх учнів?
— Що я трохи їм заздрю. Адже роки, коли мої діти ходили в школу, коли я бачила, як вони змінюються, як дорослішають, були найщасливішими роками мого життя. У вас, шановні батьки, зараз є чудова можливість відкласти смартфони і приділити своїй дитині якомога більше часу, адже у вас з’явиться стільки спільних цікавих справ. Вам потрібно буде уважно слухати дитину, яка обов’язково захоче розповісти вам про надзвичайно важливі події, що відбуватимуться в школі. І дивитися потрібно при цьому в її очі. Можливо, хтось вперше побачить, які розумні очі у вашої дитини (жартую). Ви зможете разом читати, обговорювати прочитане, розплутувати складні завдання. І все це можна і потрібно робити із задоволенням. Не тому, що треба, а тому що це шанс стати набагато ближчим до своєї дитини. Підтримати, коли важко. І ще… Ніколи не кажіть своїй дитині щось на кшталт цього: «У мене не було здібностей до математики, й ти вдався у мене». Кожна дитина здатна опанувати шкільну програму, і для цього не потрібні якісь особливі можливості чи таланти, потрібна лише систематична робота. Я не чарівниця, але в мене в руках є прекрасний інструмент, який називається розвивальне навчання, щоб максимально розкрити здібності вашої дитини. Вірте у своїх дітей, любіть їх, будьте поруч, і все у нас буде добре.
До теми: історія розвивального навчання
Розповідаючи про зародження ідеї розвивального навчання, не можна не згадати про Жана Піаже, французького психолога 20 ст., який вважав, що на інтелект дитини неможливо вплинути, поки вона не досягне певного віку. Щоб довести це, він провів велику кількість дослідів, результати яких назвали «феноменами Піаже». Науковець стверджував, що кожна дитина, незалежно від країни, проходить певні стадії розумового розвитку. І перескочити через «сходинку» не може ніхто, бо змінити закони розвитку мислення дитини навчання не може. Іншими словами, вчимо ми дитину чи ні, якість розуму не змінюється — бо деякі розумові операції дитина зможе здійснити, лише досягнувши певного віку, і не раніше. Ця заява була сенсаційною. В десятках розвинених країн світу психологи повторили досліди Піаже і змушені були погодитись з ними.
Але не всі. Так, у 50-х роках 20 ст. відомий психолог Лев Виготський висунув припущення, що феномени Піаже можна подолати — якщо змінити систему навчання. Ідею психолога підхопили Данило Ельконін та Василь Давидов. Ними була створена система розвивального навчання — система, яка вчить, не просто спираючись на наявні в дитини здібності, а розвиває ці здібності й дає дитині можливість стати успішною з будь-якого предмету.
У 70-80-х роках група психологів і методистів на базі кількох експериментальних шкіл у Харкові розробила перші підручники й методичні посібники з розвивального навчання. Вже в 90-ті роки система розвивального навчання вийшла за межі лабораторних експериментальних умов і почала використовуватися в загальноосвітніх школах України.
Головна мета РН — становлення в дитини уміння вчитися. Система РН дозволяє сформувати в дитини потяг до нових знань, ініціативність, позитивне ставлення до навчання. Вона створює оптимальні умови для розвитку особистості дитини, формує в дитини здатність бачити й ставити перед собою мету, знаходити способи розв’язання, оцінювати результати своєї роботи, спілкуватися з однолітками й дорослими.
Ці результати досягаються не шляхом збільшення навантаження, а зміною традиційної схеми роботи вчителя й учнів.
коментарі