• Жебраки біля Почаївської лаври в Києві, 1907 р.
Жебрацтво є однією із сумних реалій сучасного українського сьогодення. Скільки б не намагалися його подолати, воно продовжує жити, адже завжди були і є чинники, які підштовхують людей ступити на цю — найчастіше вже незворотну — дорогу: стихійні лиха та пожежі, каліцтво та бідність, сирітство та одинока старість, громадянські конфлікти та війни.
«Від тюрми та суми не зарікайся». Це давнє прислів’я свідчить про те, що люди розуміли, що життя мінливе і від бідності не застрахований ніхто, незалежно від поточного соціального та матеріального статусу. Тому тим, хто опинився у скруті, допомагали та не осуджували їх.
У різні часи державні інститути намагалися запобігти поширенню цього явища — інколи шляхом заборон, інколи — шляхом упорядкування та утримання безпритульних осіб в окремих місцях, так званих «богоугодних» закладах.
Був такий заклад і в Борисполі. Вперше він згадується як шпиталь для безхатніх жебраків у дослідженні історика Сергія Шамрая «До історії Баришполя у 18 ст.». Описуючи Бориспіль у 1766 році, Шамрай зазначає, що в місті кілька шпиталів. Два з них розміщені на Київській вулиці, а один — на Глибоцькій. Причому в цьому останньому живуть жебраки, що годуються з того, що випрошують милостиню. На той період їх 5 осіб. Також Шамрай згадує про церкву Миколи Чудотворця на цій же вулиці Глибоцькій, тому можливо, що шпиталь для безхатніх знаходився якраз поряд із нею. Варто уточнити, що вулиця Глибоцька тоді знаходилася в інших межах, адже і сам Шамрай уточнює, що на момент написання його роботи (1927 рік) вона має назву Переяславський тракт. В цей час Миколаївська церква знаходилася на повороті з сучасної вул. Київський Шлях на вул. Яцютівку (Чапаєва).
Передумовою для створення шпиталю, вірогідно, послужив сенатський указ 1763 року про створення спеціальних будинків-шпиталів для убогих матерів-породіль та немовлят. У тому ж році, кількома місяцями раніше, вийшов указ із рекомендацією розподіляти по богадільнях та монастирях жебраків — колишніх військових (хворих, калік та похилого віку). Малолітніх безпритульних направляли у сирітські будинки або в ремісничі школи. Спеціальних рекомендацій щодо інших категорій жебраків не було, тому вони цілком могли перебувати у будинках-шпиталях.
Ще один вид «богоугодного закладу» (а, можливо, й той самий, але вже дещо видозмінений) згадується у роботі учасника етнографічної експедиції до Борисполя у 1924 році М. Тарасенка.
Розповідаючи етнографу про бориспільські цехи, місцевий старожил Захар Борець — колишній цехмайстер віком близько 80-років — згадав так званий старечий цех, свідком існування якого він був.
«Старечого цеху тепер немає. І був він ще за «окружних прав», являючи собою, очевидно, той стародавній «шпиталь», що утримувався громадським коштом, — зауважує дослідник. — На нього видавався хліб із сільських гамазей (комора для зберігання зерна, борошна — ред.) та інші припаси. І за це наша братія не повинна була ходити і просити по хатах».
• «Жебраки-співаки (Богомольці)», Віктор Васнецов, 1873 р.
Старожил детально розповів про організаційні моменти, яких дотримувався старечий цех у Борисполі:
«Потреби старечого цеху задовольнялися головою, він давав розпорядження одвезти їм дров, видати шкіру на чоботи тощо. На перший день Великодня цехмайстер старечого цеху, він і старший братчик, виряджав частину своїх братчиків до всіх бориспільських церков за дзвонарів, а останнім дозволялося тоді просити милостиню. На другий день і на третій до дзвіниць приставлялися інші і кожен, за чергою справляючи свій громадський обов’язок, мав змогу скористуватися громадою наданим правом живитися в ці дні випрошеним. Окрім Великодня, право жебракувать надавалося старечому цехові на різдвяні і зелені свята.
(…) Окрім нищих, у хаті старечого цеху жили їхні молоді поводирі, обов’язки яких полягали в обслуговуванні нищої братії — води принести, дров порубать. І у виконуванні поводарських функцій на Різдво, Великдень, Трійцю».
Цікаво, що в Борисполі «богоугодний» заклад набув рис цехів — у той час так називалися об’єднання ремісників (кравців, шевців, ковалів та інших). Щоб займатися відповідним промислом, майстер мав бути приписаний до цеху чи отримати від нього спеціальний дозвіл. Такі професійні об’єднання не лише захищали права майстрів та сприяли їх добробуту, а й були для них, по суті, другою родиною. Недарма члени об’єднання називали один одного «братчиками». Разом вони вирішували проблемні питання, разом святкували свята та готували колективні обіди, справляли похорони, підтримували родини померлих колег тощо.
Саме за цеховий характер організації шпиталя в нашому місті його назвали старечим цехом. Він так само був гарно організованим, мав суворий цеховий лад та підкорювався загальним правилам. Тут була така ж ієрархія, як і в інших цехах — голова, старший цехмайстер та братчики. Про визнання цього закладу іншими, ремісничими цехами, свідчить і той факт, що старечий цех обов’язково брав почесну участь у братських обідах інших цехів, на похоронах тощо.
Дослідник порівнює старечий цех із органами соціального забезпечення та зауважує, що він тримався на міцних засадах доброзичливості й жалю до «немогущих та покалічених життям».
Про бориспільські ремісничі цехи у 18-19 ст. читайте у наступних матеріалах тижневика.
коментарі