Явище дитячої безпритульності та бродяжництва було поширеним на теренах України ще у 19 ст. Але особливо загрозливих форм воно набуло у 20-х роках минулого століття. Внаслідок кризи, голоду та епідемій, спричинених Першою світовою війною, а потім громадянськими заворушеннями, кількість голодуючих дітей та сиріт зростала з кожним роком. Відповіддю держави стало створення численних дитбудинків, колоній, притулків, трудових комун та інших подібних закладів. Але у 1933 році голод загострив проблему безпритульності — у дитячі будинки масово здавали дітей, бо не могли прогодувати їх самостійно. На жаль, шансів вижити в дітей у цих закладах було так само, як і вдома, небагато, і більшість із них помирали від голоду та хвороб.
У 1933 р. у Борисполі безпритульними дітьми опікувався районний відділ народної освіти (РВНО). Станом на 28 травня у місті було організовано два дитбудинки для безпритульних — на 58 та 50 дітей. Відомо, що один із дитбудинків знаходився на вул. Старокиївській, на повороті до вулиць Чайковського та Дачної. Зараз тут багатоповерховий будинок №73.
За свідченням старожилів, спочатку місцева влада закликала брати додому безпритульних дітей, а як заохочення виділяла на них певну кількість продуктів. Доведені до відчаю, люди брали по двоє-троє безпритульних, щоб за рахунок продуктів, виділених на них, прогодувати ще й власних голодних дітей. Та їжі на всіх не вистачало, і більшість узятих із притулку дітей помирало.
У надії врятувати своїх дітей люди почали здавати їх у притулки, вважаючи, що там їх хоч якось годуватимуть.
Але скоро постачання продуктів у притулки зменшилося, ще й здійснювалося нерівномірно, внаслідок чого один дитбудинок ще якось забезпечувався продуктами, тоді як інший майже не отримував їх. На звернення Бориспільського РВНО обласний відділ освіти не реагував, а згодом ще більше скоротив постачання продуктів. Це поставило під загрозу існування обох дитбудинків, кількість дітей в яких постійно збільшувалася, а по вулицях ще бродили десятки дітей, яких теж треба було кудись прилаштовувати. На пропозицію відправляти безпритульних у Київ облвідділ відповів категоричною відмовою. Натомість Борисполю пропонувалося організувати інтернати чи патронати при загальноосвітніх школах. Також, маючи інформацію про те, що багато батьків добровільно віддають дітей у притулки, обласний відділ наголошував, що таких дітей необхідно відправляти назад додому, а їх батьків притягати до судової відповідальності.
Єдине, чим погодився допомогти облвідділ — дозволити витрачати на безпритульних кошти, передбачені загальним бюджетом на «адіміністративні витрати».
Залишились численні свідчення бориспільських старожилів як про безпритульних дітей, так і про місцеві притулки для них.
«На вулицях збирали голодних дітей, безрідних, нещасних. Покликали мою сестру Галину варити їм їсти. Не знаю, що могли готувати в притулку, але до маленьких дітей вселилися хвороби. Хворіли вони дизентерією, малярією, тифом. Принесла дизентерію і сестра у свою хату. Наслідки були трагічні: невдовзі її маленький синок помер, а за ним через два тижні і його мати. Потім злягла вся наша сім’я». (Катерина Букеєва)
«Помирали діти і в приюті. Об’їдали листя з дерев, бо суп, крім лободи, не було з чого варити. Діти були опухлі з голоду. Від таких харчів їх мучила дизентерія і вони помирали. Діток часто привозили на Книшове кладовище цілими гарбами і в кожну яму закопували по 8-10 маленьких трупів». (Катерина Вітряна)
«У мене були старші брат і сестра, а після них у мами довго не було дітей. Мама вже моя була налаштована із дитбудинку взяти когось. Бо вона дуже переболіла малярією і запаленням, і їй сказали, що дітей у неї більше не буде. А в Борисполі тоді був приют. І вони ходили з бабушкою моєю Марією вибирать дитину. Вибрали Галю, сподобалась їм. А тоді мама каже: «Щось мені не той, не можу я», і не взяла її. Хоч і носили їсти, і провідували ту Галю. Сусіди наші хлопця свого здали в приют, бо дома їсти не було чого. А мама ото як ходила дитину собі шукати, побачила його, а в нього живіт уже як бубон. Попросила вона сусідів, щоб забрали вони назад хлопця, і сама потім годувала його та кількох сусідських дітей. Батько мій тоді робив конюхом у райісполкомі, получав пайки, то ми не голодували. А потім вже скоро і я народилася» (Ніна Кошова)
«Батько помер у 1932-му, мати з трьома дітьми осталася. А на осінь уже голодовка почалася. Голодовали страшно, весною бур’янець чи лобода почали вилазити з землі, крапива — усе їли. Сусіди з інтернату брали дітей по двоє, по троє, бо на їх трохи давали продуктов. Пам’ятаю, як Мотрі Дідички дітей прийомних на возку везли на кладбище. Свої троє вижили, а прийомні померли з голоду. І рядом Маруся Шкуриха жила, взяла дітей, то тоже свої двоє вижили, а прийомні померли. Мама казала, що їй говорили тоді, як голод почався: «Ти одного хлопчика остав, а тих двох завези». А вона не схотіла. Мама їздила у Київ торгувать, і так нас спасла. Як ми вже підросли, мати нам розказувала таке: «Я було торгую, гляну — дітки якісь сидять. Я уже й поторгувала, а вони все сидять. Уже вечір, а нікого нема. Покинула їх мама — казала, піде щось купить, і не вернулася. Я їм їсти дала, а тоді міліція приїхала і забрала їх, повезла у дєтдом. Я як подумаю, Боже мій, як же можна було посадить їх отак і не знать, чи їх забрали, чи дав їм хто їсти? Я хоч увечері, а привезу своїм булки кусок і 100 грам повидла. І скільки не казали мені завезти дітей у дєтдом, я не соглашалася — я ж не зможу жити, не знаючи, як вони там ночують, що їдять». (Віра Мариневич)
«Першою померла моя сестричка, за нею заслабла і злягла мати. Увечері помер батько, прийшовши з роботи. Залишилось нас троє сиріт. Старший брат пішов з дому рятуватися від голоду, старша сестра стала нянькою у заможних людей, мене найменшу віддали у приют. Але там діти дуже голодували, їх мучила дизентерія. Ходити вони не могли, тільки лежали у дворі голі та знесилені. Щодня їх вивозили на Книшове кладовище і скидали у яму часом ще живих. Скинули і мене з того воза, бо в мене були опухлі ноги. Я дуже просилася у дядьків, щоб вони не везли мене на кладовище, а вони сказали: «Однак завтра помреш». Наполягли на своєму і привезли на кладовище, а я благаю: «Відпустіть мене, у мене є тітка, на Лану (нині Новопрорізна — ред.) живе. Я була у платтячку, і вони змилувалися, відпустили. Не пригадую, як доповзла до тітки і вона дала мені щось поїсти і я вижила». (Олександра Виноградна)
Створювали дитячі будинки і у навколишніх селах, адже в 1932–33 роках багато дітей в Бориспільському районі залишились круглими сиротами.
У селі Вишеньки у 1933 р. був облаштований дитячий будинок у центрі села, в колишній куркульській хаті. За спогадами місцевих жителів, у цьому сирітському будинку було близько 30–40 дітей.
Намагалися рятувати дітей від голоду в Дударкові — директор місцевої школи Василь Івчук у 1933 році організовував безкоштовні сніданки для голодних школярів. Готували їх із продуктів, зібраних на шкільному полі.
У цей же час продовжувала діяти колонія (комуна) для безпритульних дітей на хуторі біля Великої Олександрівки (зараз — село Чубинське), створена ще в 1923 році (окремий матеріал про неї буде опубліковано в наступних випусках тижневика — ред.). У ній жило більше 200 дітей віком від 8 до 17 років.
Залишилися спогади старожилів і про бориспільську комуну, яка до Другої світової війни знаходилася в кінці Козерівки.
«Де по Козерівці після войни був спочатку воєнкомат, а потім тубдиспансер, раніше була комуна. Її територія тяглася далеко, аж до поля. І жили там сироти, стояли бараки для них. Були там дівчата, що потікали із Любарець, із Глибокого, з інших сіл. Мій дворюрідний брат Іван Шило познакомився там із дівчиною із Черняхівки, Оленою, і женився на ній. Жили вони біля нас на Коломичовці» (Віра Мариневич)
Ще одну хвилю безпритульності у Бориспіль принесла Друга світова війна та окупація 1941-1943 років. На жаль, офіційні дані про дитячі будинки того періоду відсутні, як і спогади старожилів. Але є публікації окупаційної преси, у яких згадується проблема безпритульності.
Так, у листопаді 1941 року газета «Українське життя», що виходила в Борисполі, повідомляє, що в Борисполі діє патронат громадського господарства ім. Шевченка. На утриманні станом на дату публікації перебуває 4 дитини, догляд за ними та забезпечення харчуванням покладено на голову господарства Микиту Назаренка. Контроль за роботою патронату здійснює Бюро допомоги військовополоненим та суспільного забезпечення. Стан приміщення та дітей описано у звіті:
«Вікна й двері будинку, де живуть патроновані діти, забиті, а самих дітей вміщено в маленьких сінцях, двері яких виходять просто на подвір’я. В сінцях брудно, солома, на якій сплять діти, мокра, самі сінці не опалюються. Діти ходять у рваних черевиках. Їсти ніхто дітям не варить, вони їдять сирі городні овочі та самі готують, як уміють. Діти не мають зміни білизни, від чого у них завелись паразити».
У грудні того ж року газета повідомляє про створення ініціативної групи жіноцтва, яка, зокрема, буде допомагати вдовам, сиротам та інвалідам (уточнюється, що всі вони є жертвами «більшовицького режиму», а не країни-агресора). У планах — організація дитсадка, їдальні для бідних, а також опіка над сиротами. У свою чергу Районова Управа, пише газета, радо зустріла цю ініціативу та виділила гроші на організацію дитсадка та їдальні для бідних, які мають бути відкриті вже до кінця грудня. А на різдвяні свята сиротам-жертвам терору пообіцяли свято ялинки з подарунками.
Єврейських дітей окупанти жертвами терору, напевно, не вважали, тому їх ще на початку війни було знищено разом із батьками. Вже після війни стали відомі факти про врятованих єврейських дітей, яких бориспільці, ризикуючи власним життям та життям своїх рідних, переховували на горищах, в підполах або видавали за своїх.
Як бачимо, окупаційна преса всіляко намагалася створити враження про щире піклування німців про українських дітей. На практиці ж вони були робочою силою, що працювала за їжу — так, із 12 років діти мали відвідувати міську управу для отримання направлення на роботу. Вони працювали в полі, саду та теплицях, на будівництві залізниці-вузькоколійки до Старинського цукрового заводу, копали траншеї, розбирали зруйновані після бомбардувань будівлі (зокрема, у військовому містечку), прибирали в громадських місцях, лазареті та в будинках німецьких чиновників, чистили вулиці від снігу та виконували інші роботи, а за це отримували талони на обід у їдальні.
Дитсадок та ясла окупанти дійсно відкрили — але не заради турботи про дітей, а щоб не відволікати їх батьків від трудової повинності. При цьому продуктами харчування ясла мали забезпечити самі батьки та громадські господарства.
Після закінчення Другої світової війни сиротинці відкривалися масово по всій Україні, адже втрати дорослого населення були надзвичайно великими. Крім виховання та навчання, акцент також робився на трудовій адаптації, і старші діти залучалися до роботи в майстернях та на сільськогосподарських роботах.
Інформація про роботу таких закладів у Борисполі відсутня, натомість відомо, що певний час при школах Борисполя і району діяли інтернати для дітей сиріт, перебували вони також і під опікою.
Так, у звіті Бориспільського районного відділу народної освіти за 1945-1946 роки йдеться, що інтернатів для дітей у Борисполі немає — всі сироти перебувають під опікою чи патронатом, на них виділяється щоквартальна грошова допомога у розмірі 150 крб, також вони забезпечуються одягом та взуттям — або силами місцевих артілей, або за рахунок «американських подарків» (одяг, взуття та головні убори). Також діти-сироти отримують гарячі сніданки.
У 1948-1949 рр. діє інтернат для дітей на 20 місць у середній школі №1. Одягом та взуттям сиріт та напівсиріт забезпечують місцеві артілі, зокрема, артіль «Чоботар».
Станом на 1952 рік інтернати для дітей у Борисполі вже відсутні.
Джерела:
• «Світло. Нариси з історії освіти Бориспільщини», Валентина Стрілько-Тютюн;
• «Бориспільщина — край добра і любові», А. Зиль, О.Малишевська;
• газета «Українське життя», 1941 рік;
• спогади бориспільців, записані журналістами «Вістей».
коментарі