Зінаїда Іванівна Шевченко народилася у червні 1936 року. Це привітна та добра жінка, з обличчя якої не сходить усмішка. «Вісті» завітали до ювілярки, щоб вислухати її історію життя.
Шевченківський рід
Зінаїда Шевченко народилася в селі Мартусівка, що поблизу Борисполя. Вона зберегла ще прадідівське прізвище, адже її батько та мати у дівоцтві мали однакові прізвища — Шевченко. І Зінаїда Іванівна зі своїм чоловіком теж мали однакове прізвище — Шевченко.
«Мій батько Шевченко Іван Григорович народився у Борисполі, проживав на Малій Коломичівці, а мати Шевченко Акуліна Костянтинівна була родом із Мартусівки, — розповідає Зінаїда Шевченко. — Я була другою дитиною в родині. Мала старшого на рік брата В’ячеслава та меншу сестру Ніну, яка померла ще в дитинстві».
Заслання батька та повернення до Мартусівки
«Мама молодою заміж вийшла та виховувала дітей. А батько Іван Григорович, хоча і був із бідної родини, проте закінчив робфак — робітничий факультет. Ці спеціалізовані загальноосвітні навчальні заклади, які діяли в СРСР починаючи з 1919 року, готували робітників та селян до вступу у вищі навчальні заклади. Навчалися там переважно молоді робітники та селяни, які мали трудовий стаж. Зазвичай навчання тривало 3–4 роки, залежно від базового рівня підготовки студента.
Батька після навчання направили працювати у Полтавську область, у село Бориси. Там він працював головою радгоспу. Якось вночі за ним приїхала чорна машина, і з того часу його ніхто не бачив. Це був 1938 рік, тільки-но народилася моя менша сестра Ніна», — розповідає Зінаїда Шевченко.
За словами жінки, її дідусь, Шевченко Костянтин Кондратович, мамин батько, проживав у Мартусівці та був головою колгоспу.
«Першим головою колгоспу Мартусівки був Мойсеєв — його куркулі вбили, після чого громада обрала на цю посаду мого діда, адже він був дуже чесною людиною. Коли чоловіка забрали, мама спочатку повернулася з дітьми до брата в Бориспіль, а потім перебралася до свого батька в Мартусівку. Там я прожила все своє дитинство до 1951 року. У дитинстві не голодували, але й не шикували. Дідусь все в кулачку тримав, був хазяйновитим, — розповідає Зінаїда Шевченко. — Село було дуже бідне. Але люди всі добрими були. Їли те, що було в господарстві: овочі, фрукти, тримали власну худобу та птицю: корову, свиней, гусей, курей».
Війна на порозі
«Війну я добре пам'ятаю, і як жили до того теж.
У Вишеньках був великий ліс — там дуже багато було танкових окопів, які зробили ще до війни — у тих окопах танки ховали. Весь ліс був ними переритий — так радянська влада готувалася до сутички з ворогом. Всіх дівчат, хлопців, жінок ганяли свого часу (ще до війни) рити ті окопи. А коли почалася війна, у селі майже всіх чоловіків забрали служити в армію. Залишилися майже одні жінки, діти, баби та діди. Із чоловіків був лише Василь Кисіль, що залицявся до кожної жінки в селі, та поштар дядько Гаврило. От і все, — розповідає Зінаїда Шевченко. — Я була свідком того, як німці заїхали до Мартусівки. Якось ми з братом прийшли до магазину, а там поруч їдуть на мотоциклах німці. Магазин зачинений був. Там колгоспна комора була, зі смаколиками, із олією та іншим крамом. То німці одразу підпалили цю комору з їжею, нам тоді страшно було таке бачити. Селилися німці по людських хатах. У школі був госпіталь у них, там поранені були. А у нашій хаті зробили штаб.
Хтось із односельчан здав дідуся німцям — розповів, що він був головою колгоспу та комуністом. Тому дідуся і ще одну жінку-комуністку забрали до Борисполя і у радгоспі «Промінь», що за вокзалом, розстріляли з іншими комуністами.
Дідуся партизани приходили та попереджали, щоб сховався, але той вважав, що оскільки він старий, то його не чіпатимуть. Залишилася бабуся, моя мама з дітьми та дві її молодші сестри. Згодом маминих сестер Олю (1926 року народження) та Надію (1923 року народження) забрали до Німеччини. Всю молодь, хто був неодружений, вивозили до Німеччини.
Якщо німцям хата була до вподоби, вони виганяли господарів. Але в основному квартирували — господарі жили в одній кімнаті, а німці у всій хаті. У нас хата була велика, то ми всі залишилися в одній кімнаті, а у всій хаті був штаб.
Німці добре залякали людей, змушували здати зброю в комендатуру, інакше — розстріл. Була у нас одна родина з хлопцями-підлітками. Так от вони десь понабирали тротилу (вибухової речовини), принесли додому, а батькам про це не сказали. А німці, як обшуки робили, то й знайшли все це добро. То за це німці повісили перед школою всю родину: і дітей, і батьків.
Оскільки німці не один рік були у Мартусівці, то вирощували у нас на полях тютюн — все село працювало на цих полях. А потім цигарки на фронт відправляли.
Німці у людей забирали всю худобу: курей, свиней, корів. Вони добре їли, любили їсти м’яса багато, розкошували. У нас забрали корову.
Діти намагалися ховатися від німців, не потрапляти їм на очі, оскільки це було небезпечно. Наприклад, як тільки німці бачили мого братика Славу, все його юдою називали — вважали за єврея через його довгий ніс. То було страшно, бо могли вбити його.
Коли німці тікали, то село Ревне майже все спалили, залишилось десь п’ять хатин.
Була у німців бригада СС, каральна група у чорних мундирах ходила та керувала паліями. Всі люди ховалися на городах, коли німці тікали із села, бо було небезпечно потрапляти їм на очі. А у поліцаї багато пішло чоловіків, які насправді працювали на радянську армію, то вони часто попереджали людей про якусь небезпеку.
А от Мартусівці більше пощастило — згоріло кілька хат, клуб, а ще німці все намагалися церкву спалити, кидали на неї пляшки із горючою сумішшю — я все це бачила, бо ховалась тоді у баби Солохи поруч з церквою. Та Бог милував, пляшки із горючою сумішшю котилися та розбивалися, не вибухали, не загорялися. Церква у Мартусівці вистояла. Проте її спалили пізніше при Сталіні комуністи».
Післявоєнні роки
«В 15 років після закінчення 7 класів я пішла працювати у Бортничі. Із сіл виїхати було неможливо, не було паспортів, люди, мов раби, були прив'язані до села і працювали «за палички» — намальовані трудодні. Проте з Божою поміччю переїхала в Бортничі, оселилася там у гуртожитку та працювала на посадці дерев в саду радгоспу. Голова того радгоспу проживав у Мартусівці, тому я й потрапила туди на роботу, — розповідає Зінаїда Шевченко. — Гроші ми заробляли, але їх нам не давали. Адже в кінці місяця вираховували їх за проживання та за їжу, якою нас годували. Ось така була праця і заробіток на шмат хліба та дах над головою.
Працювала я два роки, а потім звільнилася. Бо взутися та одягнутися ні за що було, все за їжу та житло вираховували. Потім я з двома дівчатами влаштувалася на залізницю у Дарниці — працювала у ремонтній бригаді, яка на коліях рейки і шпали міняла та щебінь вкладала. Дуже важка робота була, але працювали одні жінки. Нас як мурах на ту шпалу ставили, то ми ото так і працювали. Одне добре було — гроші платили та гуртожиток давали. Пропрацювала я так три роки. А потім до тітки Ольги на Донбас поїхала жити. Там влаштувалася на харчокомбінат, де виготовляли лимонади. Потім відкрився макаронний цех, туди перейшла працювати.
Невдовзі на Донбасі я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Шевченком Василем Івановичем — він був старшим за мене на шість років, двадцять шість років тоді йому було. Ми ледь змогли одружитися. Багато перепон було через однакове прізвище та по батькові. І мені довелося їздити додому у Мартусівку та брати довідку, що мій майбутній чоловік не є моїм рідним братом. Ось така історія була».
Життя у Борисполі
«Одружилися ми на Донбасі в Єнакієво. У нас народився син Олександр. Ми дружно жили всі разом. А в 1960 році переїхали з чоловіком до Борисполя, — розповідає Зінаїда Шевченко. — Місто у 60-х роках було, як село. Лише центральна вулиця була заасфальтована, а всюди на інших вулицях багнюку місили. І коні, і машини грузли. Багато каналів та болотистої місцевості було. Був автобус №3 з центру до вокзалу. Багатоповерхівки були у Соцмістечку. Базар великий на вул. Європейській був на місці бібліотеки. Клуб у парку був гарний. А так на село схоже було наше місто. Прогулянка була по центральній вулиці, хто дівував, то там прогулювався, так і знайомилася молодь.
Родичі у Борисполі виділили нам 10 соток землі, і ми за літо з чоловіком збудували тимчасову невеличку хатинку з верандою, кімнатою та кухнею.
Чоловік пішов працювати водієм на міжрайбазу. І я там також працювала понад 20 років завскладом. На вул. Головатого біля молокозаводу міжрайбаза була — промислові та продуктові товари були там, асортимент великий. Баришівський район обслуговували спочатку, потім до Броварського району нас приєднали.
Перед пенсією пішла працювати на комбікормовий завод. Я ветеран праці. Все життя промайнуло, мов один день. Чоловіка вже немає. Є син з його дружиною, онуки та вже і правнуків дочекалася. Ось таке воно моє життя довжиною у 90 років».
коментарі