В Україні День медичних працівників у 2026 році відзначається 27 липня. Це офіційне професійне свято всіх фахівців у сфері охорони здоров’я. Саме тому хочеться згадати тих, хто присвятив все своє життя медицині. Для цього «Вісті» завітали до Кучакова, до амбулаторії сімейної медицини, щоб дізнатися про історію життя 83-річної Катерини Щербанюк, колишньої завідувачки амбулаторії, а також поспілкуватися з Олегом Ісаковим, лікарем сімейної медицини, який також очолював цей заклад.
Катерина Щербанюк: понад пів століття в медицині
Катерина Щербанюк народилася у 1943 році на Вінниччині. Свого часу жінка навчалася у Вінницькому інституті імені Миколи Пирогова на лікувальному факультеті.
«Після навчання в інституті я була направлена на роботу у село Новофастів дільничним лікарем. Обслуговували ми 12 населених пунктів, у яких проживало 10 тисяч населення. Було важкувато працювати, оскільки мала тримісячну доньку, яку мені з чоловіком допомагали няньчити бабусі та дідусь. Жили ми на території лікарні — у господарському блоці нам виділили кімнату для проживання. Чоловік Михайло тоді навчався на 4 курсі. Після завершення його навчання через рік за його направленням ми з ним переїхали в село Некрасово на Вінниччині. Там чоловік працював ветеринарним лікарем. Проживали ми на території ветеринарної дільниці.
Далі чоловік працював на станції боротьби з хворобами тварин. У нас народилася друга дитина, друга донечка. Жили без опалення, тому було важко з дітьми. І чоловік вирішив шукати роботу в Молдавії, куди ми з часом і переїхали.
Жили ми там у чудовій новій хаті. Село мало назву Бутори. Чоловік отримував вдвічі більшу заробітну плату. Діти в дитсадок ходили, я теж влаштувалася на роботу за спеціальністю. Мене там називали докторіца буно хурмошіко.
Далі була Естонія — там проживали у місті Вагла. Я працювала в амбулаторії, потім завідуючою терапевтичним відділенням. Спочатку пацієнти навіть не хотіли зі мною розмовляти, оскільки думали, що я росіянка, а потім, коли дізналися, що українка, все змінилося, — розповідає Катерина Щербанюк. — Через п'ять років повернулися до України, проживали в селі Синяк Вишгородського району на Київщині. Працювала я завідуючою в амбулаторії. Далі був Баришівський район, село Морозівка. Чоловіка запросили працювати головним ветеринарним лікарем на птахофабриці. У нас народилася третя дитина. А загалом маємо четверо дітей. Згодом ми переїхали на Бориспільщину, до села Кучаків, де я проживаю і по сьогодні. Це був 1988 рік. Я працювала завідувачем амбулаторії.
Приміщення амбулаторії в Кучакові тоді — це старенька хатина, облізла фарба всюди, старі двері. Кожен рік з персоналом ми самотужки робили ремонт амбулаторії: білили стіни вапном, фарбували вікна, двері, намагалися дати ладу приміщенню. Крім мене, в амбулаторії в Кучакові тоді працювали акушерка, старша медсестра, санітарка — загалом колектив складав близько 10 осіб.
І лише в 2013 році почали поступово робити ремонт приміщення.
Амбулаторія у Кучакові обслуговувала 5 тисяч населення у навколишніх селах.
Хоч в амбулаторії й був автомобіль, в основному я їздила на виклики до пацієнтів на велосипеді. Колектив був чудовий, всі допомагали один одному — всі приємні люди.
Як розповідали старожили, у роки Другої світової війни, 1941 року, поблизу села відбувалися великі бої. Понад 500 поранених воїнів було врятовано жителями села, бо тут діяв підпільний шпиталь. Про це навіть написано книжку «Село милосердя». Тому, я думаю, люди тут завжди добрі були. Як і сьогодні.
У Кучакові я пропрацювала з 1988 року по 2021 рік — 33 роки. До 78 років. Я ветеран праці. Працювала лікарем все життя, починаючи з 1969 року — загалом 52 роки трудового стажу маю.
Наприкінці 90-х років 20 ст. у селі проживало 1713 чоловік. Діяли клуб, бібліотека, школа, дитячий садок, медамбулаторія.
ФАПи в таких селах, як Кучаків та сусідні села, створювалися як базові пункти первинної медико-санітарної допомоги. Основною їхньою функцією було проведення профілактичних оглядів, надання невідкладної долікарської допомоги та патронаж вагітних і новонароджених.
На сьогодні відбувається медична реформа. Акценти дещо змінюються, проте, як раніше, так і сьогодні всі мешканці йдуть за медичною допомогою до амбулаторії.
Насправді приємно бачити, наскільки видозмінилася наша амбулаторія — приміщення хоч і те саме, стареньке, але має набагато кращий вигляд після ремонту. Про те, які маємо виклики сьогодення, розповість мій колега та наступник Олег Ісаков».
Олег Ісаков: важлива підтримка села на рівні держави
Олег Ісаков — лікар сімейної медицини Кучаківської амбулаторії загальної практики сімейної медицини №12. До Кучакова приїхав працювати в 2013 році сімейним лікарем. Потім обіймав посаду завідувача амбулаторії, наразі цієї посади у Кучакові, на жаль, немає взагалі, проте обов’язки, як кажуть, залишилися. Яке було перше враження від переїзду до села з Києва, з чим доводиться стикатися на роботі, Олег Ісаков розповів «Вістям».
«Перше, що мене вразило в закладі, коли я приїхав сюди в 2013 році — це розруха. Підлоги не було, стін також — ремонт тільки-но розпочинався. У закладі було старе обладнання радянських часів. Лише рік за роком, крок за кроком поступово відбувалося відновлення обладнання та ремонт приміщення. Поточний ремонт завершився в 2025 році. Звісно, зроблено не все — залишився старий дах, стіни не утеплені. А в 2026 році ремонтні роботи призупинено взагалі, — розповідає Олег Ісаков. — Амбулаторія обслуговує п’ять сіл громади: Артемівка, Кучаків, Лебедин, Сулимівка, Мала Стариця. Загалом до початку війни населення складало близько 3500 осіб. У громаді проживає багато переселенців, проте багато хто й виїхав через війну. На сьогодні маємо близько 3 тисяч населення. До того ж є багато садових товариств, які теж обслуговуємо. Тому люди звертаються весь час. В амбулаторії працює один лікар сімейної медицини, педіатр на пів ставки, дві медсестри та санітарка.
Люди весь час приходять на прийом: переломи, простуда, гінекологічні захворювання, вагітність — звертаються з усіх питань. Навіть якось пологи вдома були, бо у нас є мешканка, яка четверту дитину народжувала вдома та не збиралася госпіталізуватися з цього приводу. Загалом близько 80% питань пацієнтів вдається вирішити під час їх прийому. Лише близько 20% потребують госпіталізації, екстреної медичної допомоги чи консультації вузького спеціаліста.
Більшість пацієнтів у селах — це пенсіонери. Мешканці віком від 18 до 40 років дуже рідко користуються послугами сільської амбулаторії.
Якщо розповідати про виклики сьогодення, варто зауважити, що підтримки села на рівні країни чи міністерства не існує. Хтось вважає, що робляться якісь кроки. Але все це безрезультатно, адже за останніх 12 років у село не прийшов працювати жоден молодий спеціаліст. Тому варто зрозуміти, що політика держави щодо сільської медицини неефективна. Головне болюче питання: немає житла — ніхто не прийде працювати в село. Анонсовані 200 тис. грн допомоги лікарям, які приїдуть працювати на село, не встигають за інфляцією — вони вже обезцінені як бонус приїхати та працювати у селі. До того ж наразі житло для медичних спеціалістів пропонують не власне, а винаймають. А це не ефективно, не мотивує молодь їхати на село.
На мою думку, щоб зрушити ситуацію з місця, на державному рівні потрібно розробити програму надання ваучерів на придбання житла на 2 млн грн, як для ВПО, тоді матимемо шанс утримати спеціалістів у селі.
Наприклад, у Канаді у селах дають настільки суттєві привілеї лікарям, що всі мріють туди потрапити на роботу. Саме сільський лікар у Канаді самий забезпечений.
А хто буде працювати в українському селі? Питання відкрите, оскільки немає потрібної державної допомоги.
Я з 1983 року в медицині — з того часу у нас не змінився підхід до цієї галузі. До цього часу совдепія вирує у галузі. У країні не цінується ні лікар, ні здоров'я громадян. Тому потрібно змінювати державну політику в галузі медицини. Особливо зараз, коли йде війна.
Нам потрібна турбота про людей в селі не лише в медичній галузі. Скільки було виборів у депутати — всі передвиборчі агітації лунали приблизно однаково: «Оберіть нас в депутати, і ми зробимо тротуар для пішоходів у селі!» І нічого не змінилося. Тротуару як не було, так і немає. А він не примха, а життєва необхідність на селі. Адже люди ходять вздовж дороги, машини літають, людей не помічають та дуже часто збивають людей на смерть. Особливо боляче, коли це трапляється з дітьми, а такі випадки були. Тому тротуар у селах — це не забаганка, а базова потреба сіл, це якась мінімальна безпека для мешканців.
Звісно, можна багато розповідати про те, як живе село, його мешканці, як виживає медицина у сільських громадах, проте наостанок, напередодні Дня медичного працівника, хочеться висловити щирі побажанням всім причетним до медичної галузі.
Бажаю медичним працівникам не відчувати вигорання на роботі, мати наснагу, добробут і щоб кожен працівник медичної галузі не думав про те, чи вистачить коштів до наступної зарплати. Бажаю суспільству та особливо владі поваги до медичних працівників, а всім нам миру в країні».
коментарі