Бориспiль
C

Головні новини

Сучасні реалії власників українських веломайстерень


Сучасні реалії власників  українських веломайстерень

Максим Алексейчук — сьогодні власник невеликої веломайстерні у Борисполі, каже, що це зараз він професіонал і може блискавично відремонтувати будь-який велик. А от у роки дитинства, юності і вже навіть старшого віку всі негаразди з його двоколісним конем усував батько…

На німе запитання кореспондента «Вістей» щодо цього факту Максим, який з весни планує започаткувати вже і оренду велосипедів, зізнається, що тоді, в дитинстві, любив просто кататись.
— І все ж, — кажу я, роззираючись довкола у маленькій майстерні мого співрозмовника, — Ви взяли ключі у руки. Як так трапилося, що, ніколи не проявляючи особливої цікавості до «нутрощів» великів, тепер Ваша власна справа побудована саме на цьому?
— Все почалося зі студентських років у 2005-му, — згадує Максим. — Я тоді навчався у Новоград-Волинському технікумі на Житомирщині. Влітку треба було десь працювати. Поблизу був велосипедний магазин. І от я просто пішов і запитав, чи можна буде у них працювати після навчання. Мені відповіли, що можна. Я настільки втягнувся, що до сьогодні працюю у цій сфері. Скажу навіть більше, сам не сподівався, але моя робота приносить мені величезне задоволення!
Весь час, поки ми розмовляємо, Максим не відволікається від своєї справи. Ось зайшов молодий тато — саме привіз на ремонт підлітковий байк. Оскільки роботи порівняно небагато, молодий чоловік чекає всередині. Він контролююче позирає на майстра, а я — на них обох і, звісно, на велик та інструменти, якими послуговується Максим. Хоча, поклавши руку на серце, хіба я там насправді розуміюся на тому всьому залізяччі? Тим часом мій співрозмовник, відповідаючи на моє питання щодо першої поломки у своїй практиці, яку йому довелося усувати, дивує неабиякою відвертістю:
— Все було інтуїтивно. Більше того, у мене тоді навіть ключів не було. Пригадую, якійсь людині треба було поміняти підшипники на передньому колесі... Але нічого, поміняв.

«Радянських майже не беремо....»
Веломайстерня функціонує півтора року. Це сьогодні, за словами власника, клієнтів не бракує. Буває, особливо влітку, з самого ранку і до пізнього вечора двері не зачиняються. А от перші кілька тижнів навесні були дуже важкими — хіба хтось один зайде вряди-годи. Це була неабияка новація для міста.

— Ваша дружина, мабуть, — жартую я, — тоді всю голову «прогризла»? Певно, дорікала, що можна було б на затрачені кошти вже й авто купити?
— Зовсім ні, — спокійно відповідає той. — Ми розуміли, що повинно минути достатньо часу, аби клієнти потяглися. Крім того, ідея відкрити майстерню належить саме дружині. Узагалі, у нас з нею повне порозуміння в усьому.
Прямої і однозначної відповіді щодо затрачених фінансів на власну справу Максим уникає. Водночас толерантно пояснює, що заощаджували-відкладали сімейні кошти далеко не один рік, адже станки і всілякі необхідні матеріали коштують не так уже й дешево. Чоловік зауважив, що додаткові деталі він систематично підкуповує на «Ардісі», одному з кращих велосипедних заводів України, або вже по дрібних фірмах у Інтернеті. Паралельно зацікавлено роздивляюся контингент тимчасових сталевих жильців Максимової майстерні і враз ностальгійно розпливаюся в посмішці — це ж агрегати! І вже за мить вказую серед багатьох сучасних саме на тих два коня, які галопом мчали верткими вуличками зірвиголів 80-х, до яких належу і сама.

— Ми спеціалізуємося на сучасних велосипедах. Радянських майже не беремо, — повертає мене у реальність голос співрозмовника. — По-перше, немає деталей. А по-друге, ці велосипеди вже настільки проіржавіли, що з однією поломкою раптом проявляється ще декілька...
— «Десна», майже такий, як один з цих, був моїм першим велосипедом, — долучається до розмови колега Максима Віктор Мироненко. — Правда, його мені купили тоді, коли мене з мамою ще й з пологового не виписали. Але нічого, він все ж дочекався на горищі у вощеному папері. Узагалі, велосипед — це моя «болячка». Мабуть, саме тому я зараз тут, а не десь інде.
Майстер Максим пояснює, що Віктор спочатку був його клієнтом. Після того він кілька разів заходив поговорити чи у чомусь допомогти. Та коли власник побачив, що руки у Віктора з потрібного місця ростуть, запропонував йому постійну роботу.

Максим каже, що оказіональних ситуацій у їхній роботі вистачає. Наприклад, часом за великом власники можуть більше місяця не приходити. Хоч бери та на металолом те все здавай... Хтось, коли всі необхідні і узгоджені роботи виконані, намагається «збити» ціну, бо чомусь раптом вирішує, що виходить дорого. Але приємностей, звісно, у справі більше — чи не кожен десятий залишає чайові за добре виконану роботу. До того ж, ціни тут і справді демократичні. Наприклад, заклеїти камеру коштує якихось 15 гривень. Тому, якщо хтось вважає, що веломайстри, зважаючи на велосипедне засилля в країні, гребуть гроші лопатою, то це зовсім не так.

Найбільша проблема — відсутність велодоріжок
Коли ми заговорили про нюанси навколо велосправи, Максим розказав, що для нього було неочікуваним, що в Борисполі люди найчастіше звертаються у веломайстерню щодо пробитого колеса, тоді як, наприклад, у Новограді-Волинському це була рідкість.

Також Максим звернув увагу, що більшість місцевих велосипедистів (в т.ч. і клієнтів) у Борисполі це чоловіки. Але вони, швидше, їздять заради відпочинку. Тоді як представниці жіночої статі, переважно, економлять.

— На Вашу думку, — запитую я, — які проблеми велосипедистів у Борисполі існують?
— Звісно, відсутність велодоріжок, — зауважують в один голос чоловіки-майстри. — Але шансів, що вони все ж з’являться, майже немає...
— Узагалі єдине, що наразі убезпечить велосипедистів, — додає Максим, — то це хіба більш жорсткі правила і чітке їхнє дотримування. Але, що обов’язково, з боку всіх учасників дорожнього руху!
Насамкінець, аби трохи розрядити атмосферу, запитую про найменших клієнтів, згадавши, що напередодні, проїжджаючи в авто, бачила, як хлопчик років трьох, ідучи з мамою за руку в напрямку веломайстерні, вів і свій дрібненький велик.

— Діти, попри те, що приходять з батьками, самостійно пояснюють поломку. Але часто і самі по 5 разів на день прибігають, щоб підкачати пробите колесо. Сказати, що треба заклеїти, не кажуть. Чи то бояться, чи не розуміють ще. Ну, вони мовчать і я мовчу, адже бажання клієнта, хай навіть він і розплачується звичайним «дякую», — закон всміхаючись каже Максим.

Валентина ОЛІЙНИК,
фото автора

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter

Шановний відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач. Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім'ям.

коментарі

Ваше ім'я: *
Ваш e-mail: *
Питання: 156+2
Відповідь:
Код: оновити, якщо не видно коду
Введіть код: