Василь Петрович Пархоменко — із покоління «байкерів». Йому 59 років, колись він сам займався мотоспортом (мотокросом та мотоболом), потям тренував молодь, створивши для них спортивний клуб. Два роки тому він потрапив в автомобільну аварію та втратив обидві ноги. Чоловік ходить на протезах, часто лікується через травми, але не полишає тренувань із дітьми, займається технікою – усі витрати, каже, за пенсію по інвалідності. Визнає, що на мотоспорт зараз мало звертають уваги, усі питання щодо нього у Борисполі — «непробивні»
Мотоспорт у Борисполі відомий із 80-х років, але забутий зараз.
«Раніше ми займалися в кар’єрі біля школи № 3, — розповідає Василь Петрович. Дуже багато років займалися, і в 80-ті, і в 90-ті, і на початку 2000-х. Тоді був клуб Славутич, його перший тренер був Піць Михайло Павлович, він і мене вчив. Після нього я перейняв естафету. Мікрорайон той не змінився, будинки ті ж самі, але, певно, змінилися люди. Років 5 тому почали писати та жалітися на нас, особливо одна жіночка. Коли б ми з дітьми не виїхали туди на заняття, весь час жаліється, пише скарги, викликає поліцію, дільничного, депутатів... Ми намагалися змінити графік тренувань, але не подіяло. На свята ми завжди проводили мотокрос: це видовищно, привертало увагу і молоді, і школярів. Зверталися до відділу молоді та спорту міськради, вони давали дозволи.
Та якось викликали мене до тодішнього секретаря міськради Пилипчука, той сказав: «Немає спокою через ці скарги, припиняй заняття».Дали мені рішення від мера із забороною тренувань у кар’єрі».
Потім, каже, були ще розмови із Пилипчуком про припинення занять. Розповідаючи про це, Василь Петрович не стримує емоцій: « Я не витримав та кажу: а що ви зробили для спорту? Так, є футбольний стадіон, майданчики, у вас є хокей на траві та волейбол у спортшколі, є танцювальні гуртки. А мотоспорт як же, що ви зробили для розвитку цього виду спорту? Адже це офіційний вид спорту і в Україні, і в світі».
Василь Пархоменко опікується двома мотоклубами у Борисполі, які сам заснував у 2010 році: Обормоти (об’єднання бориспільських мотоциклістів) та Ротор, для різних вікових груп. «Вирішив зібрати всіх підлітків та молодь, щоб не «літали» самі на байках, а займалися разом, серйозно. Ті, що їздять по Борисполю, лякаючи перехожих — то не наші, бо наші так не роблять. У нас є правила, дисципліна, заборонений алкоголь, цигарки, наркотики. На сьогодні займається 20 дітей. Спортсменка Валерія Мішина в 16 років стала майстром спорту, захищає честь Борисполя і Київщини на змаганнях. Я дивлюся трансляції нарад у міського голови, де згадують всіх переможців — співаків, танцюристів, боксерів, а про нас мовчать. Чому таке ігнорування? Ми їздимо на «зліти» байкерів на Тарасову гору, в Яготин, Умань на фестиваль «5 доріг», на Чернігівщину, на різні змагання. Також займаємося мотоболом. Я за свої кошти закупив 16 мотоциклів, форму, але займатися нам ніде».
Для мотоклубу немає місця
Колись у вихованців клубу була можливість займатися біля злітної смуги аеропорту, на так званій «бетонці» — гості приїздили з Києва і області на тренування. Потім там заборонили, повісили знак. Колишній директор вечірньої школи дозволяв тренуватися на території — але коли він перейшов на інше місце роботи, звідти спортсменів вигнали. Каже, пішли в автошколу на автодром — теж не можна. Останні роки тренувалися в кінці вул. Бежівка, де був радгосп — Микола Стариченко порадив, але восени і звідти довелося піти — землю розпаювали.
Чоловік каже, йому рекомендували зареєструвати громадську організацію, щоб простіше допроситися фінансування чи місця для тренувань: «Прикро, всі ж мене знають, що я займаюся дітьми. Організація буде називатися ДЮСШ з мотоболу «Славутич». Тричі подавав папери на реєстрацію, але не реєструють, щоразу знаходять помилки, а в мене на юриста коштів немає».
На запитання, чи допомагає їм хтось коштами, каже, що прохання про допомогу були марними, то вже й не просить. Розповідає, що, коли потрібен був причіп, щоб возити на змагання 16 байків, — не знайшов охочих допомогти.
«Та що причіп, м’яч купити нікому, — ділиться наболілим чоловік. — Для мотоболу треба спеціальний шкіряний м’яч, виробляють їх тільки в Пакистані, тому й коштує недешево — майже 3000 грн, а таких треба 4-5, бо псуються швидко.
Ходив на Фемтек, на нафтобазу — відмовляють, директор «Атас-Бориспіль» Сергій Пасько дав 2000 грн, за що йому велике спасибі». Згадує, що на Полтавщині два роки тому проходили змагання з мотоболу, приїхала білоруська команда, попросив у них м’яча — без вагань дали. «У цьому році знов був на змаганнях, питає мене тренер збірної білорусів Антон Власовєц: ну як, граєте м’ячем? «Грали, — відповідаю, — та лопнув він, нового треба». «Не шукайте, ми вам нового подаруємо». І подарували. Соромно, що доводиться побиратися, та що вдієш».
Місту слід перейняти досвід у хутора Вишняки
Василь Пархоменко розповідає, як розвивають цей вид спорту у інших містах, де він ще й є предметом заробітку: «Бортничі, Яготин, Пирятин, Лубни, Нова Каховка, Вознесенськ, Кам’янець-Подільський, Полтава — скрізь розвивають мотоспорт. Село Вишняки — це хутор на 20 хат у Полтавській області і живе він завдяки мотоспорту. Там старий стадіон заасфальтували і підсипали відсівом, щоб заноси були. Зараз село проводить першість Європи із мотоболу — приїздять із Росії, Казахстану, Білорусі, Німеччини, Данії, з інших країн. А глядачів скільки — не проштовхнутися, всі трибуни забиті, місць не вистачає — і на траві сидять, і стоячи. Під час змагань село має мільйон гривень у день із оренди плюс заробляє на туристах, а чемпіонат продовжується тиждень. А крім першості Європи у них проходять і чемпіонати України, і інші змагання. Чому б Борисполю не перейняти досвід?!»
Невже нікому не цікаво?
Співрозмовник говорить, що пропонував зробити подібний стадіон у Борисполі, щоб і мотокросом, мотоболом, велоспортом можна було займатися, а ще картинг зробити — це цікаво для дітей і дорослих. Бо ті, хто хочуть покататися на картингу чи мотоциклах, у Бровари їдуть, там платять гроші. «У Борисполі і змагання можна проводити — адже Київ поряд, автобуси є, залізниця є, аеропорт, туристи будуть приїздити, місто зароблятиме. І капіталовкладень багато не треба. Але у виконкомі відповідають, що немає ділянки підходящої у місті. Кажуть, гарне місце біля клубу аеропорту на 35-му км, але там мотоциклісти будуть заважати. Кар’єр не підходить — його забудують. Восени говорив вчергове на цю тему з Миколою Корнійчуком, той каже: «Це гарна ідея. У нас реконструкція на Комсомольському озері, облаштовуємо доріжки, місток — усе для відпочинку, а поряд є місце, де можна зробити такий стадіон». Поїхали туди, подивилися, глянули на схемі — начебто все вийде, навіть написали на карті-схемі «мотостадіон». Ну, думаю, закінчаться «митарства». На Масляну бачив Миколу Петровича, питаю: скоро стадіон робитимемо? А він тільки рукою махнув. Каже, про нього забув давно, та й кому він потрібний». Тепер знову чекаю. Мені прикро, що добру ініціативу не підтримують, я ж не для себе прошу, а для дітей».
Чи знайде підтримку і однодумців ентузіаст Василь Пархоменко та чи отримають міські діти ділянку для занять улюбленою справою — запитання без відповіді.
«Нині часто нарікають на спосіб життя підлітків і молоді, адже багато з них ведуть нездоровий спосіб життя, вживають алкоголь, наркотики, а в кращому випадку — проводять вільний час за гаджетами. А причина в тому, що молоді немає де проводити дозвілля, займатися спортом. Бориспільська спортшкола занадто мала, щоб вмістити всіх бажаючих. Альтернативою могли б стати спортивні клуби з різних видів спорту», — розповідає «Вістям» спортсмен-ентузіаст, який багато років оббиває пороги міських чиновників, щоб його вихованці, які займаються мотоспортом, отримали ділянку у межах міста для проведення тренувань і змагань.
Мотоспорт у Борисполі відомий із 80-х років, але забутий зараз.
«Раніше ми займалися в кар’єрі біля школи № 3, — розповідає Василь Петрович. Дуже багато років займалися, і в 80-ті, і в 90-ті, і на початку 2000-х. Тоді був клуб Славутич, його перший тренер був Піць Михайло Павлович, він і мене вчив. Після нього я перейняв естафету. Мікрорайон той не змінився, будинки ті ж самі, але, певно, змінилися люди. Років 5 тому почали писати та жалітися на нас, особливо одна жіночка. Коли б ми з дітьми не виїхали туди на заняття, весь час жаліється, пише скарги, викликає поліцію, дільничного, депутатів... Ми намагалися змінити графік тренувань, але не подіяло. На свята ми завжди проводили мотокрос: це видовищно, привертало увагу і молоді, і школярів. Зверталися до відділу молоді та спорту міськради, вони давали дозволи.
Та якось викликали мене до тодішнього секретаря міськради Пилипчука, той сказав: «Немає спокою через ці скарги, припиняй заняття».Дали мені рішення від мера із забороною тренувань у кар’єрі».
Потім, каже, були ще розмови із Пилипчуком про припинення занять. Розповідаючи про це, Василь Петрович не стримує емоцій: « Я не витримав та кажу: а що ви зробили для спорту? Так, є футбольний стадіон, майданчики, у вас є хокей на траві та волейбол у спортшколі, є танцювальні гуртки. А мотоспорт як же, що ви зробили для розвитку цього виду спорту? Адже це офіційний вид спорту і в Україні, і в світі».
Василь Пархоменко опікується двома мотоклубами у Борисполі, які сам заснував у 2010 році: Обормоти (об’єднання бориспільських мотоциклістів) та Ротор, для різних вікових груп. «Вирішив зібрати всіх підлітків та молодь, щоб не «літали» самі на байках, а займалися разом, серйозно. Ті, що їздять по Борисполю, лякаючи перехожих — то не наші, бо наші так не роблять. У нас є правила, дисципліна, заборонений алкоголь, цигарки, наркотики. На сьогодні займається 20 дітей. Спортсменка Валерія Мішина в 16 років стала майстром спорту, захищає честь Борисполя і Київщини на змаганнях. Я дивлюся трансляції нарад у міського голови, де згадують всіх переможців — співаків, танцюристів, боксерів, а про нас мовчать. Чому таке ігнорування? Ми їздимо на «зліти» байкерів на Тарасову гору, в Яготин, Умань на фестиваль «5 доріг», на Чернігівщину, на різні змагання. Також займаємося мотоболом. Я за свої кошти закупив 16 мотоциклів, форму, але займатися нам ніде».
Для мотоклубу немає місця
Колись у вихованців клубу була можливість займатися біля злітної смуги аеропорту, на так званій «бетонці» — гості приїздили з Києва і області на тренування. Потім там заборонили, повісили знак. Колишній директор вечірньої школи дозволяв тренуватися на території — але коли він перейшов на інше місце роботи, звідти спортсменів вигнали. Каже, пішли в автошколу на автодром — теж не можна. Останні роки тренувалися в кінці вул. Бежівка, де був радгосп — Микола Стариченко порадив, але восени і звідти довелося піти — землю розпаювали.
Чоловік каже, йому рекомендували зареєструвати громадську організацію, щоб простіше допроситися фінансування чи місця для тренувань: «Прикро, всі ж мене знають, що я займаюся дітьми. Організація буде називатися ДЮСШ з мотоболу «Славутич». Тричі подавав папери на реєстрацію, але не реєструють, щоразу знаходять помилки, а в мене на юриста коштів немає».
На запитання, чи допомагає їм хтось коштами, каже, що прохання про допомогу були марними, то вже й не просить. Розповідає, що, коли потрібен був причіп, щоб возити на змагання 16 байків, — не знайшов охочих допомогти.
«Та що причіп, м’яч купити нікому, — ділиться наболілим чоловік. — Для мотоболу треба спеціальний шкіряний м’яч, виробляють їх тільки в Пакистані, тому й коштує недешево — майже 3000 грн, а таких треба 4-5, бо псуються швидко.
Ходив на Фемтек, на нафтобазу — відмовляють, директор «Атас-Бориспіль» Сергій Пасько дав 2000 грн, за що йому велике спасибі». Згадує, що на Полтавщині два роки тому проходили змагання з мотоболу, приїхала білоруська команда, попросив у них м’яча — без вагань дали. «У цьому році знов був на змаганнях, питає мене тренер збірної білорусів Антон Власовєц: ну як, граєте м’ячем? «Грали, — відповідаю, — та лопнув він, нового треба». «Не шукайте, ми вам нового подаруємо». І подарували. Соромно, що доводиться побиратися, та що вдієш».
Місту слід перейняти досвід у хутора Вишняки
Василь Пархоменко розповідає, як розвивають цей вид спорту у інших містах, де він ще й є предметом заробітку: «Бортничі, Яготин, Пирятин, Лубни, Нова Каховка, Вознесенськ, Кам’янець-Подільський, Полтава — скрізь розвивають мотоспорт. Село Вишняки — це хутор на 20 хат у Полтавській області і живе він завдяки мотоспорту. Там старий стадіон заасфальтували і підсипали відсівом, щоб заноси були. Зараз село проводить першість Європи із мотоболу — приїздять із Росії, Казахстану, Білорусі, Німеччини, Данії, з інших країн. А глядачів скільки — не проштовхнутися, всі трибуни забиті, місць не вистачає — і на траві сидять, і стоячи. Під час змагань село має мільйон гривень у день із оренди плюс заробляє на туристах, а чемпіонат продовжується тиждень. А крім першості Європи у них проходять і чемпіонати України, і інші змагання. Чому б Борисполю не перейняти досвід?!»
Невже нікому не цікаво?
Співрозмовник говорить, що пропонував зробити подібний стадіон у Борисполі, щоб і мотокросом, мотоболом, велоспортом можна було займатися, а ще картинг зробити — це цікаво для дітей і дорослих. Бо ті, хто хочуть покататися на картингу чи мотоциклах, у Бровари їдуть, там платять гроші. «У Борисполі і змагання можна проводити — адже Київ поряд, автобуси є, залізниця є, аеропорт, туристи будуть приїздити, місто зароблятиме. І капіталовкладень багато не треба. Але у виконкомі відповідають, що немає ділянки підходящої у місті. Кажуть, гарне місце біля клубу аеропорту на 35-му км, але там мотоциклісти будуть заважати. Кар’єр не підходить — його забудують. Восени говорив вчергове на цю тему з Миколою Корнійчуком, той каже: «Це гарна ідея. У нас реконструкція на Комсомольському озері, облаштовуємо доріжки, місток — усе для відпочинку, а поряд є місце, де можна зробити такий стадіон». Поїхали туди, подивилися, глянули на схемі — начебто все вийде, навіть написали на карті-схемі «мотостадіон». Ну, думаю, закінчаться «митарства». На Масляну бачив Миколу Петровича, питаю: скоро стадіон робитимемо? А він тільки рукою махнув. Каже, про нього забув давно, та й кому він потрібний». Тепер знову чекаю. Мені прикро, що добру ініціативу не підтримують, я ж не для себе прошу, а для дітей».
Чи знайде підтримку і однодумців ентузіаст Василь Пархоменко та чи отримають міські діти ділянку для занять улюбленою справою — запитання без відповіді.
коментарі