Бориспiль
C

Головні новини

Леся Деркач із Борисполя у 43 вперше стала мамою двох дівчат

«Я звичайна відповідальна мама — балансую між формуванням у дітей виконання обов’язків, але враховую і не порушую їхні права, інтереси та даю можливість вибору. І своїх доньок нікому образити не дозволю, для мене вони – найкращі!»

Ми зустрілися з Лесею та її доньками листопадового вечора у піцерії, коли вона забрала дівчаток зі школи. Приємна, усміхнена, спокійна, Леся за кавою розповідала про свою непросту жіночу долю, про глибоко особисте. Її приклад доводить, що чужих дітей не буває, а серце матері, нехай і не рідної, призначене для великої безумовної любові.

Ніби про неї хіт групи «KAZKA»: «Поплакала і стоп!, засяяв день таємними знаками і менше слів – більше діла і віри».

23 роки із своїх 45-и вона наполегливо йшла до материнства. Те священне право, яке жінці дароване природою, Лесі Деркач довелося виборювати, спотикаючись через внутрішні конфлікти, терплячі нерозуміння рідних, руйнуючи стереотипи, переживаючи зраду чоловіка, з яким прожила душа в душу 10 років. Але вона мріяла, молилася і діяла. І це звершилося: півтора року тому – у 43 роки — вона нарешті стала мамою двох чудових дівчаток Каті і Даші. І зараз сім’я Деркачів втрьох будує дівочі романтичні плани на майбутнє та ділиться досвідом, як бути щасливими не завдяки, а всупереч.

Жити по-новому

Леся народилася, виросла і працює в Борисполі. Каже, любить своє місто, бо воно їй таке рідне. Уже понад 20 років вона — перукар. Професію вважає хобі, яке приносить і заробіток, і задоволення. Підприємець орендує кімнату в ПАТ «АТАСС-Бориспіль», де працює разом із кількома колегами. Хвалиться, що майстриня у своїй сфері, бо серед її клієнтів відомі в місті особи – усе керівництв АТАСС і навіть міський голова.

Леся Миколаївна мешкає у тісній кімнатці батьківської хати, куди повернулася після важкого розлучення. Там, на вулиці Лютневій, пройшло її дитинство, неподалік школи №6, яку сама колись закінчила, де навчався її батько і куди влаштувала своїх доньок. У вільний від материнських обов’язків час молода мама-одиначка бігає на шкільному стадіоні або катається на велосипеді, щоб підтримувати гарну фізичну форму, чим мотивує до спорту своїх дівчаток. Каже, у такі хвилини релаксує від світанку та відчуття вітру, який обвіває обличчя – і робить селфі, бо приємно бачити себе щасливою.

Леся після 12 років самотності нарешті відчуває себе внутрішньо гармонійною, живе на повну потужність і готова до серйозних стосунків, навіть заміжжя, а ще, зізнається — до поповнення в родині, бо дуже хоче маленького хлопчика. Але не завжди у неї все було гладко.

Спільне захоплення сім'ї — велопрогулянки.

Стала сильнішою

«Із колишнім чоловіком у нас були гарні відносини, ми кохали один одного, одружилися молодими, усе було добре. Але роки йшли, а із дітьми не виходило. Були обстеження. Я пропонувала «штучне запліднення» чи усиновлення, але чоловік був категорично проти. А мені хотілося реалізуватися як жінці. Це переросло у конфлікт і чоловік пішов із сім’ї та відразу одружився з іншою. Але і в новій родині він так і не став батьком», — розповідає Леся Миколаївна. Зараз колись рідні люди стали чужими, не спілкуються, бо він сильно ранив її душу, і на відновлення знадобилися роки. Пригадує, що вийти зі стресу допомогли церква, молитва і віра. Від тієї зради вона стала сильнішою.

Батьківське благословення

Повернувшись до батьків, їй довелося доглядати за хворою матір’ю, здоров’я якої підкосили інсульти. «Мама підтримувала наміри на усиновлення, а папа і чути не хотів про це. Але я не зрадила мрії і звернула до спеціалістів міської служби у справах дітей як можливий усиновлювач. Те, що я незаміжня, не стало перешкодою», — ділиться співрозмовниця.

Розповідає, що ніколи не забуде момент, як підійшла до батька просити благословення перед відповідальним кроком. «Пересилюючи клубок у горлі, я сказала, що бути матір’ю для мене надважливо і єдиний шанс – це усиновлення і... розплакалася. Тато таки благословив і у мене ніби крила виросли», — ділиться Леся і її очі наповнюються сльозами.

Муки вибору

Згодом пройшла медкомісію і школу майбутніх батьків, де отримала психологічну підготовку та познайомилася з різними парами, серед яких були й такі, які згодом відмовилися від ідеї усиновлення чи взагалі розлучилися на фоні непорозуміння та труднощів.

«Я думала, що мені дадуть каталог і я вибиратиму діток, але ні! Їх довелося шукати самій, бо дітей зі статусом на усиновлення молодшого віку дуже мало, а я мріяла про хлопчика до п’яти років. Проглядала різні сайти, фонди, фото, телефонувала, але не складалося: то дитина із 10-ма діагнозами, то вже взяли під опікунство… До дорослих дітей була не готова», — згадує Леся. І наголошує, що вона не звикла здаватися, бо має життєве правило: стукати не в одні, а в 100 дверей.

І достукалася. Звернулася до Київської обласної служби у справах дітей та сім’ї, де є пропозиції на усиновлення і велика черга, а також можливість отримати направлення у дитбудинки. Паралельно їздила з бориспільськими волонтерами до дитячого будинку, що у Переяславі.

Якось під час поїздки до неї підійшов підліток і запитав: «Тьотю, а чому ви така сумна?». Ця фраза перевернула свідомість Лесі. Вона почала роздумувати: а чим старша дитина гірша за малу – вони однаково потребують батьківського тепла. Після таких висновків у обласній службі Лесі запропонували дві анкети: двох сестричок, яким 11 і 5 років, та однієї 12-річної дівчинки.

«Я відразу обрала направлення до дівчаток. Поїхали до них із подружкою та сестрою, накупили подарунків. Це було перед Паскою, я написала заяву і забрала малих на вихідні. Боялася реакції батька, що я привезу замість однієї дитини двох. Але він сприйняв онуків нормально. Я вклала їх спати, а сама ніч очей не зімкнула — це такі емоції! Це вау! Звершилося! Вранці втрьох ми пішли на роботу», — розповідає Леся. Відтоді дівчата до дитбудинку уже не поверталися.

Дім-2

Малі відразу назвали Лесю мамою – таким бажаним і солодким для неї словом. Спочатку була спільна ейфорія, радість, що вони разом, а потім прийшли будні і почалася адаптація. 11-річна Катя не вміла читати і писати, була педагогічно занедбаною, а 5-річна Даша майже не говорила і важила 15 кг, були проблеми зі здоров’ям. Дівчатка не привчені до порядку і поняття «можна-не можна». Але Леся не здавалася, працювала: задушевні розмови, активне дозвілля, посиденьки у друзів, репетитори, логопеди, психологи та велика любов… І вуаля – контакт встановлено.

Нині підліток Катя розважлива, без зайвого гонору, дослухається до слів мами, а мала Даша — їхня спільна «мазунка» і «шустрячок», любить «цьомки» і «обнімашки», на місці не всидить, наче вихор. Старшій 16 листопада виповнилося 13, але замість 7-го класу вона навчається у 5-му і робить успіхи у математиці, гарно малює і завела друзів. Катя зізнається, що їй подобається нова родина і нова мама, але Бориспіль – не дуже, тому мріє жити в Києві.

Першокласниця навчилася гарно говорити, спокійно засинати.

Доньки-матері.

Геть стереотипи!

Леся удочерила дівчаток, батьки яких живі-здорові, але неблагонадійні, позбавлені батьківських прав. У дитбудинку, що у Київській області, сестрички пробули лише півтора року. Про минулу родину вони вже не згадують. Рідні батьки ними теж не цікавляться. Леся каже, що дівчаток у Борисполі відвідували їхні бабуся та хрещений батько, а вона не заперечувала.

Леся зізнається, що її знайомі застерігали, що діти з дитбудинків травмовані, із «дурною» генетикою, але вона не зважає. Бо переконана, що в атмосфері любові й турботи її доньки виростуть достойними людьми.

Є благодійники

Шкода, каже, що держава ніяк не підтримує усиновлювачів. І їй, матері-одиначці, у соцзахисті відмовили у мізерній щомісячній допомозі в розмірі 500 грн — мовляв, підприємцю грошей вистачає. Тому за підтримкою Леся звернулася до депутата округу Володимира Шалімова. «Ілліч вислухав мене, не лишив поза увагою мою ситуацію, за що я щиро вдячна. Також пообіцяв благодійну матеріальну допомогу та підтримку дівчаткам. Хочу, щоб вони відвідували гуртки, розвивали свої таланти, щоб у них було щасливе дитинство», — розповідає наша героїня.

Материнський інстинкт

Незважаючи на тернистий шлях до мрії і труднощі мамських буднів, Леся випромінює радість і каже, що такою щасливою не була ніколи.

Материнський інстинкт її не підвів. «Це мої діти! Я їх відразу прийняла. Здається, що вони завжди були зі мною. Це рішення «зверху», воно інтуїтивне. Мене не дратує, що доньки перевертають кімнату догори дригом, будують халабуди і гірки з матраців, стрибають на ліжках, як на батутах... До цього я любила порядок, щоб усе на поличках, але зрозуміла, що не це головне. Ми завели папугу. Нам підкинули кота. Цей дитячий хаос приносить таке задоволення! Нам весело разом. Це для мене можливість дарувати безмежну любов», — усміхається Леся, милуючись своїми незвичайними дівчатами, зайнятими піцою і конструктором.

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter

Шановний відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач. Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім'ям.

коментарі

Ваше ім'я: *
Ваш e-mail: *
Питання: 156+2
Відповідь:
Код: оновити, якщо не видно коду
Введіть код: