Йому без п’яти років 100, він досі самостійно обробляє город, водить авто, їздить на закупи. Не вживає «фабричну» їжу, лише натуральні продукти. Багато читає, розмірковує про історію та велику політику, дає власну оцінку подіям, що відбуваються в Україні, бо має критичний розум і гарну пам’ять. Про людину складної й цікавої долі — у матеріалі «Вістей» із нагоди поважного ювілею ветерана.
Має гострий розум і гарну пам'ять.
Війна — страшна
Микола Сидоренко виріс у багатодітній сім’ї в селі на Яготинщині. У 1941 році в його село приїхали військові й оголосили про необхідність допомогти копати траншеї, протитанкові рови. Зголосилися їхати 160 добровольців і 16-річний Микола.
«У серпні налетіли німецькі літаки, поле було вкрито трупами, — згадує чоловік. — Нам наказали повертатися додому, але попередили, що німці молодих забирають у Німеччину. Я тоді закінчив 8 класів і вважався освіченим. Коли вийшли з оточення, мене направили до військового командного училища в Іваново Володимирської області. На підготовку командирів давали рік, але нас навчали в прискореному режимі». У 1942-му він потрапив у діючі війська. Воювати довелося на різних фронтах: Перший, Другий і Третій Українські, потім — Другий Білоруський, у танкових, піхотних, артилерійський військах. Брав участь у визволенні Кенігсберга й Берліна, а перемогу зустрів неподалік Праги.
Про війну говорить неохоче. «Війна страшна, бачив усяке. Звірства ті забувати і пробачати не можна. На фронті було страшно, смерть бачили кожен день. Казали: або груди в орденах, або голова в кущах, інакше не вижити. Без жорсткості та вимогливості командування війну ми б не виграли. Жінки тяжко працювали в тилу, діти з 13 років до станка ставали. Високою ціною отримана перемога, та ми своїх людей не поважаємо. Як могло вийти так, що німці живуть краще нас, а їхні ветерани забезпечені соціально?» — говорить ветеран.
Велике кохання
Після війни Микола Сидоренко працював у складі бригад будівельних організацій Міністерства нафтової і газової промисловості, вів газ на об’єкти в Салехарді, Уренгої, Надимі, інших містах. Трудився у лісовій промисловості, був і електриком, і інженером-ремонтником, обіймав посади виконроба, начальника дільниці, — всього не перерахуєш. Але одна робота стала доленосною.
Чоловік згадує: «Влаштовувався я на роботу в Київміськбуд, приїхав у Бориспіль по довідку в поліклініку й у черзі побачив дівчину. Думав познайомитися, а коли вийшов від лікаря, її вже не було. Прийшов додому і кажу товаришу і його дружині, з якими разом житло винаймав: «Побачив я дівчину і втратив спокій, де і як її шукати?». Товариш пішов у реєстратуру, попросив по записах подивитися відвідувачів». Виявилося, що дівчину звати Ольга, вона вчителька в школі № 2 і живе з родиною на вул. Панфілова. Разом із товаришами і свататися пішли. Мати дівчини була проти, бо не вірила у порядність хлопця, казала, що такий красень десь дітей позалишав. Запитала, звідки він родом і поїхала «у розвідку». Як побувала в його селі, поговорила з людьми, дала згоду на шлюб. Майбутня дружина, не знаючи хлопця, запитала: «Не підведеш?». «Я пообіцяв, що ніколи її не зраджу, ні на кого не проміняю, і слова дотримав, — згадує чоловік. — У РАГСі працювала знайома, вона забрала у нас паспорти і через три дні віддала вже зі штампами. Отак ми стали чоловіком і дружиною».
Подружжя прожило «душа в душу» все життя. Мешкали у тещі, а потім вирішили будуватися. Були сумніви, бо народилася перша дитина, грошей обмаль, матеріалів теж не дістати. Та батько з братом, які приїздили на гостину в Бориспіль, порадили: головне — почати, побудуєш фундамент — то й хата буде. Так і вийшло, через рік будинок стояв.
Доля не завжди була милосердною до родини. Із меншим сином трапилося нещастя: після автоаварії, в яку потрапила родина, маленький Олег залишився на все життя інвалідом. Хлопчика лікували в Києві, возили у Москву до професорів, але там чесно сказали: нічого зробити неможливо, не вірте шарлатанам. Через порушення вестибулярного апарату хлопець не міг ходити самостійно, тому в дворі зробили для нього щось на зразок манежу з опорами. Обділений фізично, хлопець виявляв неабиякі розумові здібності, був обдарованим та мав феноменальну енциклопедичну пам’ять, яка дозволяла йому запам’ятовувати великі обсяги інформації з різних галузей.
Старший син воював у Афганістані, отримав травми, помер рано, у 42 роки. У 2013 році померла дружина Ольга Денисівна. Вона була старшою чоловіка на 5 років, останні роки життя Микола Данилович доглядав і за нею, і за тяжкохворим сином. Син пережив матір на кілька місяців, залишивши чоловіка одного у великому пустому будинку.
«Ніщо мене не бере. Мав десять поранень, повернувся з фронту інвалідом першої групи. Після війни два рази падав із висоти, горів, але, видно, «в сорочці народився». Копаю, полю, саджаю город. Машину сам воджу. Ноги болять, без палиці важко ходити — радикуліт. Встаю о п’ятій ранку, а лягаю після 12-ї, перед сном читаю, люблю історію», — розповідає довгожитель.
Родичі у чоловіка є, але далеко. Два рази на тиждень приходить помічниця із соцслужби — куховарить, пере, допомагає на городі. Раз на тиждень приїздить онук двоюрідної сестри з Києва.
Пішов на війну в 16 років.
На згадку про кохану дружину Ольгу Данилівну на фасаді будинку її портрет.
Є також надпис «Олег» — вічна пам’ять про улюбленого сина.
Ольга Сидоренко досконало володіла французькою мовою, мала дві вищі освіти, досвід викладання в кращих вишах Києва та академії ім. Ломоносова у Москві, але повернулася до рідного Борисполя викладати в школі № 2.
«Владою не задоволений»
Із висоти прожитих літ чоловіку є що сказати про минуле і сучасне. Він не церемониться у оцінках політичних подій, адже має на це право — все життя пропрацював на благо держави.
«У війну люди ділилися одне з одним шматком хліба, потім у злиднях відбудовували країну. Була щирість між людьми. Зараз усі поховалися за парканами, ніхто нікому не потрібен. Скрізь підлість, ницість, злочинність. Це моральне виродження суспільства. Виховання немає ні дома, ні в школі, — нарікає співрозмовник. — Ціни які шалені! Пенсіонери живуть на мізерні пенсії. Українська влада усі радянські надбання перекреслила, пам’ятники позносила, вулиці перейменувала... Історію треба поважати, якою б вона не була, й робити висновки».
Старого не захистили
Ветеран не може забути і про шокуючий досвід спілкування з поліцією. Розповідає, як перед Днем перемоги у 2014 році пішов до центру Борисполя у справах. Був чисто вдягнений, на лацкані піджака — ордени та медалі. Біля Фори на вул. Київський Шлях серед білого дня на нього напали троє молодиків: повалили, вихопили з кишені гроші, позривали ордени. «Навколо були люди, а я лежав і кликав про допомогу й ніхто не озирнувся. Ледь піднявся, пішов до дороги, проїжджала патрульна, вони зупинилися. Пояснив їм, а вони кажуть: це не до нас, йдіть у відділок заявляйте. Кажу: злодії далеко не відійшли, наздоженіть. Ні, кажуть, це не наша справа, і поїхали. Зловмисників не знайшли, так і втратив я частину нагород і віру в те, що в нашій країні буде толк і працюватиме закон», — розповідає чоловік.
Має ветеран думки і щодо мовної проблеми. «Я вчився у школі українською, дружина викладала українську, російську та французьку мови. Але розмовляю я російською, мені так зручніше. Нині українську мову навмисно «коверкають» новими словами. Не мова робить людину патріотом, патріотизм — це вчинки на благо держави», — вважає ветеран.
Дід — гарний господар, у хаті чистота і порядок.
коментарі