Подружжя Світлана і Володимир Кокіші все своє життя присвятили вирощуванню племінних коней української верхової породи. Це саме той випадок, коли робота стає справжнім захопленням, сенсом буття.
Про конеферму «Світлана», що у селі Вороньків Бориспільського району Київщини, «Вісті» розповідали більше трьох років тому. Ми вирішили поцікавитися, що змінилося за цей час, як нині живуть спортивні красені, чи допомагає держава фермерам?
Вирощувати коней — дороге задоволення
Утримувати коней без державної підтримки, без допомоги меценатів — справа вкрай складна. Ще до 2011 року держава виділяла тисячу гривень на утримання і збереження племінної матки. Нині ж виживають самотужки.
— Найбільш дошкуляє фінансова проблема, — розповідає Світлана Євгеніївна. — Ми змушені постійно брати кредити, шукати додатковий заробіток, аби прогодувати коней. У нашій сім’ї робиться повний комплект забезпечення задоволення (прим. саме так господиня називає свою улюблену працю). Ми самостійно розводимо, лікуємо, навчаємо, доглядаємо коней. Мій чоловік уміє все робити біля коней. Допомагають і двоє дорослих синів. Ми вже півтора року не продавали жодного коня. Тож вся сім’я працює на те, щоб їх прогодувати.
Світлану Євгеніївну, як професійного ветеринарного лікаря, знають по всій Україні. Вона часто консультує проведення пологів, лікування коней навіть по телефону. Лікує жінка і тварин у домашніх господарствах односельців. Володимир Михайлович і син Дмитро — переможці багатьох міжнародних і всеукраїнських змагань із конкуру. Тренує господар і молодих спортсменів.
Особливо складно перезимувати. Лише на один місяць для тварин потрібно 5 тонн зерна! Тож, появі першої трави господарі радіють не менше, ніж коні. Щоранку маточний табун лошат і кобил випасають на пасовищі. А спортивних красенів тренують на смузі перешкод, проганяють по 10-12 кілометрів на день.
Допомагати доглядати за кіньми приходять люди, які тренуються на конях, займаються спортом, люблять верхову їзду. Адже на конефермі багато ручної роботи. Зокрема, й воду коням у денники приносять відрами, оскільки провести поїлки кожному окремо досить дорого.
«Та, попри все, ми дуже щасливі! Я завжди мріяла, щоб вікна мого будинку виходили на табун, — захоплено ділиться Світлана Євгеніївна. — Я виходжу вранці пити чай і милуюся своїми кіньми».
Про щастя говорять і ластівки, які оселилися поруч із кіньми, прямісінько у стайні.
«Нас поєднали коні»
Ще наприкінці 80-х років минулого століття Світлана Євгеніївна приїхала працювати ветлікарем на один із найбільших конезаводів Союзу, що в місті Олександрія Кіровоградської області. Володимир Михайлович працював на підприємстві зоотехніком, ковалем. Окрім того, пан Володимир — майстер спорту з конкуру. Саме там звела доля молодих людей, палко закоханих у коней. «Нас поєднали коні», — з гордістю говорить господиня. Світлана Кокіш пригадує, що то були дуже сутужні часи, коли й хліб доводилося пекти самій…
На початку 90-х Кокіші вирішили створити власну конеферму, викупивши за безцінь тринадцять 20-22-річних кобил і тих, яким встановили діагноз «безпліддя». Вони вилікували тварин, яких планували здати на утилізацію. З цього й почалася власна справа. У 1996 році створили СФГ «Світлана» у Воронькові.
У господарстві вирощують коней — нащадків учасників Олімпіади-80, яка проходила у Москві. Живе тут і чемпіон України, 23-річний кінь української верхової породи. Загалом, у фермерському господарстві понад 30 коней. Сьогодні цієї породи, яку вивели на початку ХХ ст., по всій Україні залишилося лише декілька сотень.
На конефермі є справжній зоопарк
Раніше на сільгосппідприємстві працювали інші люди. Сьогодні ж подружжя не має можливості виплачувати заробітну плату. Тому Кокіші для власних потреб і для матеріальної підтримки коней розводять різноманітних тварин і птахів. У дворі утворився цілий зоопарк. Тут є красиві французькі кролики з блакитними очима, віслюки, кози, чорні свині, дивовижні кури різних порід, індики, гуси. Окремо у вольєрі живе справжнісінький дикий кабан-іклан. Та більшість мешканців домашнього зоопарку мирно вживаються між собою; на диво, індики та півні не б’ються, а гуси не кусаються. Недаремно кажуть, що у добрих господарів і в господарстві лад. Улюбленцями для відвідувачів-дітей є французький поні, на якому малюки із задоволенням катаються верхи.
Пані Світлана з любов’ю показує володаря 2017 року золотого півня — орпінтона. Фермери щиро розповідають про своїх вихованців, діляться секретами утримання різних тварин. «Природа так створила тварин-самців (як і птахів), що вони красивіші, ніж представниці жіночої статі. У більшості тварин, поки самець не наїсться, самка не їсть», — ділиться господиня, заводячи у загін з двома віслюками.
до теми
Цікаве про коней
Як виявляється, кінь — одна з найрозумніших тварин, справжній друг людини.
«Якщо з людиною щось має трапитися, то тварини, які господар плекає, ніби відводять темні сили. Ми вже пересвідчилися у тому. Якщо кінь раптово хворіє і помирає, то він забрав негатив, енергетичний удар, спрямований на людину», — розповідає пані Світлана.
Коні, як і люди, бувають ревнивими, охайними і не дуже. Вони гармонізують простір, заспокоюють.
Насправді коні, як прийнято вважати, не кусаються. Їх змалку вчать слухняності і вихованості. А ось між собою у табуні іноді можуть кусатися, старші кобили навчають, а за провину ще й б’ють лошат. У племінному табуні є своя ієрархія: одна кобила зажди буде головною, її усі слухають.
Коні люблять спати лежачи. Ще й іноді хропуть. Стоячи сплять лише у стайнях, коли прив’язані і їм немає місця, де лягти. Хоча відпочивають вони однаково, як лежачи, так і стоячи, оскільки у них так побудований апарат тазових кісток.
Насправді коні не сплять, не мають глибокого сну, а дрімають, як і собака.
Коні — дуже полохливі тварини, табун дуже легко налякати.
Коню дійсно заглядають у зуби: саме так визначають вік тварини. Живуть коні 25 років і більше.
Лариса ГРОМАДСЬКА,
фото автора
коментарі