Бориспiль
C

Головні новини

Чорнобиль: спогади очевидців


26 квітня Україна вчергове згадуватиме героїв-рятувальників та жертв аварії на Чорнобильській атомній електростанції. У переддень річниці «Вісті» зустрілися з родиною Ковальових, які працювали на ЧАЕС та змушені були покинути Прип’ять після аварії, ставши одними з багатьох тисяч переселенців. Спогади родини про життя біля реактора до та після вибуху — у матеріалі щотижневика. 

Чорнобиль: спогади очевидців

Тамара та Микола Ковальови переїхали в Прип’ять у 1982 році, за чотири роки до аварії, разом із 4-річним сином. До цього родина мешкала в Росії, де теж працювала на атомній станції. Спочатку молоді фахівці оселилися в селищі Копачах, за 4 км від станції, потім отримали кімнату в гуртожитку в Прип’яті, на вул. Ентузіастів. Чекали переселення в нову квартиру, яку мали отримати вже у травні 1986 року. Та не судилося — весняна ніч 26 квітня перекреслила всі плани та розділила життя на «до» та «після».

Чорнобиль: спогади очевидців

Чорнобиль: спогади очевидців

Страшна ніч

«Жили ми у гуртожитку біля річки Прип’ять. Чудове було місце — з одного боку річка, з іншого — ліс, а недалеко й станція, її було видно з вікон. Будинок, в якому ми ось-ось мали отримати житло, був неподалік, син повз нього щодня ходив у школу. Лічили дні до переселення, та хто ж знав, що переселитися доведеться зовсім в інше місце, — згадує Тамара. — У гуртожитку жила молодь, багато мам із маленькими дітьми. Їхні чоловіки, як і мій, працювали на ЧАЕС. Вранці 26 квітня я зайшла на кухню готувати сніданок сину перед школою, а сусідка питає: «В тебе вікна відкриті? Іди зачини й повертайся, дещо скажу». Потім розповіла, що на станції сталось щось серйозне, бо її чоловіка терміново забрали вночі, але причину не сказали.
Я була у відпустці, але працювала якраз моя зміна, 5-та, тому я відразу побігла телефонувати подружці-вахтерці на станцію. Питаю у неї: «У вас щось сталось, це правда?». Вона відповіла «Так» і почала плакати, і нас відразу роз’єднали. Після цього зв’язок зі станцією взагалі відключили», — розповідає Тамара Ковальова.
Згадує, що відразу після цього розбудила чоловіка порадитись, чи відправляти малого в школу. Родина вирішила — раз нічого не повідомляють, то небезпеки немає, можна йти. Син пішов у школу, а жінка з чоловіком на базар, якраз була субота. Дорога проходила повз автостанцію, а звідти видно 4-й енергоблок. «Ми були шоковані — видно було, що він зруйнований і звідти йде дим. Чоловік відразу сказав: «Біжи забирай дитину зі школи і сидіть удома, а я йду на станцію».
У школі було все спокійно, але син розповів, що їм давали якісь таблетки. Навчання не припиняли, та Сашка я забрала. Пішли спочатку в музичну школу, там мали бути екзамени, а потім — солодкий стіл для дітей. Ішли й дивувалися — на вулиці купа людей, малеча гуляє, тепло й сонячно, наче й не сталось нічого. Єдине, що машини миють вулиці — але їх у Прип’яті часто мили, тому на це ніхто уваги не звертав.
У музичній школі одна з мам (її чоловік працював у нічну зміну) повідомила, що на станції аварія, порадила всім іти додому і, якщо в домі є алкоголь, налити собі по 50 г горілки, а дітям дати по столовій ложці вина. Так ми і зробили разом із сусідками, вони вже всі сиділи вдома з дітьми.
Десь о 5-й годині вечора хтось почав кричати: «Станція горить!». Ми всі висипали на балкон, було видно полум’я та чути, як вибухає шифер. Стояли дивилися усі, разом із дітьми, аж поки один чоловік не прибіг та не вигнав нас. А потім ще й вхід на балкон забив дошками, щоб точно ніхто вже не вийшов.
Трохи згодом повернувся чоловік, сказав, що на станцію нікого не пропускають, стоїть кордон. Відповідно, не випускають звідти теж нікого. Залишається тільки чекати.
Вночі нас підняли по сигналу тривоги, сказали збиратися, всіх будуть вивозити. Інформації ніякої — чому, куди, чи надовго, що брати з собою. Поки в поспіху збиралися, навіть посварилися з чоловіком, — він виймав із валізи речі, які я зібрала, і казав, що вони вже мені не знадобляться. Потім дали сигнал «відбій», сказали, виїзд відміняється. Але спати вже не міг ніхто», — згадує події 26 квітня Тамара Ковальова.

Чорнобиль: спогади очевидців

Чорнобиль: спогади очевидців

Тамара Ковальова з колегами-дозиметристами ЧАЕС.

Велике переселення

Ще вдосвіта одна з родин, що мала немовля, вирішила виїздити самостійно, на власному авто. А вже вранці 27-го квітня з гуртожитку нікого не випускали, навіть у магазин.
Згодом по радіо передали повідомлення: виїжджаємо лише на 3 дні, взяти найнеобхідніше, документи та продукти.
«Після полудня під’їхали автобуси, ми сіли. Їхали чомусь дуже довго, вже затемно приїхали в село неподалік Тетерева. Там нас почали «роздавати» по дворах. Просто підходили до хати, стукали і запитували, скількох можете взяти до себе. Нас узяли бабуся з дідусем, хоч самі вони жили в тісноті. Побули там лише три дні, навіть допомагали саджати картоплю. За цей час ніхто нічого не повідомляв про подальші дії. Через три дні повідомили: у Прип’ять повертатися не будемо, в кого є рідні чи знайомі в інших містах, їдьте до них, але залиште інформацію, де вас потім шукати. До стареньких, у яких ми жили, приїхали їх діти та онуки, теж виселені з 10-кілометрової зони, тому довелось думати, до кого можна поїхати, бо близькі родичі жили далеко, аж у Сибіру. Грошей у нас було небагато, добрались до Вологди, там жила тітка чоловіка. А трохи згодом змогли додзвонитися до родичів у Сибіру», — розповідає жінка.
Микола Ковальов відправив дружину з сином до дідуся з бабусею в Сибір, у Красноярський край, а сам повернувся у Прип’ять на роботу. Через кілька тижнів закінчилась відпустка Тамари, тому і їй довелося повертатися на ЧАЕС, тим більше працівників там не вистачало. «Ніякої інформації не було, що там відбувається. Але відпустка закінчилася, отже я маю бути на роботі, тому й повернулась. Працювали вахтовим методом по 15 днів, жили в піонерському таборі «Сказочный». Після кожної вахти можна було їхати в будь-яке місце, в тому числі на відпочинок. Після першої вахти в червні нам з сином дали путівку на море, в санаторій. А вже в інші вахти їздили в Красноярський край, до сина. Потім нам дали квартиру в Києві, на Харківському масиві, і ми нарешті змогли воз’єднатися», — згадує Тамара Ковальова. Тоді ж родина отримала допомогу від держави, щоб почати життя на новому місці. Переселенцям виплачували 4000 на першого члена сім’ї, 3000 на другого, і по півтори на кожного наступного. У спецмагазині після новосілля можна було купити меблі, побутові товари та вдягти родину. Допомагав виплатами і Міжнародний Червоний Хрест.
На ЧАЕС на роботу жінка, якій на той час було 28 років, їздила ще півтора роки, працювала дозиметристом. Чоловік відпрацював після аварії ще шість років.

Чорнобиль: спогади очевидців

Вкрадене дитинство

Олександру Ковальову на момент аварії було 8 років, та спогади дитинства закарбувалися в пам’яті. Каже, Прип’ять була та залишиться його улюбленим містом. Тут було все для дитячого дозвілля та розвитку — сучасні дитячі садки та школи, спортивні заклади, стадіон та басейн, великий будинок культури, де в 4 роки, відразу після переїзду, малий Сашко почав займатися музикою в хоровій студії та у класі фортепіано.
Останній день у Прип’яті чоловік пам’ятає в подробицях. «Я добре пам’ятаю, як горів реактор. Це було таке враження для нас, хлопчаків. Як заворожені дивилися з балконів, друзі й на вулицю вибігали, в інших будинках з дахів спостерігали. Тоді не розуміли всієї серйозності того, що сталося. Ми часто згадуємо того чоловіка, що вигнав нас із балкону та забив вікна. Тоді ображалися, бо в інших будинках люди спостерігали за пожежею мало не до ранку. Зараз розумію, що вони через недбалість «ухопили» велику дозу радіації.
На ранок нам забороняли на вулицю виходити, але ми все одно втікли, бігали з друзями, аж поки не настав час у автобуси сідати. Звичайно, не думали, що вже не побачимося. Поїздка сприймалася лише як велика пригода», — розповідає Олександр Ковальов.
У Прип’яті він більше не бував. Не тому, що нецікаво і не тому, що не сумує за містом. Скоріше, навпаки. «Я знаю, що мені буде важко дивитися на те, що сталося з Прип’яттю, з тими місцями, де я любив гратися з друзями. В мене було щасливе, безтурботне дитинство до 1986 року. Місто зелене, чисте, тихе, спокійне. Я в 7 років ходив щодня до школи пішки 2 кілометри, і батьки могли не переживати, що зі мною щось станеться. Ніякої злочинності, навіть слова такого ми не чули і не знали. Ніхто нічого не зачиняв, злодіїв не боялися, бо їх і не було. Завжди є чим зайнятися — рибалка, гриби, ягоди. Щоранку з татом займалися спортом — бігали вздовж річки по «стежці здоров’я». Нехай ці місця залишаться в моїх спогадах такими, як я їх бачив востаннє, у дитинстві», — каже Олександр.

Чорнобиль: спогади очевидців

Разом із сином Олександром.

Чорнобиль: спогади очевидців

Чорнобиль: спогади очевидців

Подружжя Ковальових у Прип’яті в квітні 2021 р.

Чорнобиль: спогади очевидців

Додому — лише на екскурсію

Через деякий час після аварії переселенцям дозволили повернутися у місто, щоб забрати необхідні речі. Родині Ковальових не пощастило — коли проводилася дезінфекція, струмінь води із брандспойта розбив шибку вікна і всю кімнату залило водою. «Вся наша пам’ять залишилась там, у Прип’яті, ми не змогли взяти нічого, лише декілька фото, вцілілих від води», — Тамара Ковальова показує старі знімки: чоловік із сином у маленькій кімнаті в гуртожитку, старий будинок у Копачах, Сашко біля фортепіано.
Наступного разу у Прип’ять потрапили лише у 2003 році. «Звичайно, були шоковані спочатку, плакали. Все заросло чагарниками, деревами. Квартири розграбовані. Це зараз вже більш-менш спокійно можемо згадувати все, звикли, а тоді було боляче дивитися.
Адже місто було молоде, гарне. Забезпечення було на найвищому рівні, в магазинах усе було. Продукти високої якості, меблі, одяг. Жили люди добре. Для дітей теж було все, запрошували в школи найкращих учителів, для хорової студії керівника «виписали» аж із Удмуртії. Всі можливості для заняття спортом, для розвитку. Наче комунізм у окремому місті», — згадує Тамара.
19 квітня цього року трапилась нагода знову потрапити в Прип’ять, з групою компанії «Чорнобиль Тур». Щоправда, поїздка трохи розчарувала. Адже мріяли побачити свій дім, інші пам’ятні місця. Натомість атомну станцію Тамара та Микола Ковальови змогли побачити лише з вікна автобуса. Ходити по місту теж не дозволили, як і піти до своїх будинків.
На запитання, чи дивилася фільми про Чорнобиль та як їх оцінює, Тамара відповідає: фільми про Чорнобиль не дивиться. Спочатку не могла, було важко психологічно. В минулому році всі говорили про новий американський серіал «Чорнобиль», але наслухавшись негативних відгуків, подружжя відмовилось від перегляду: «Кажуть, що люди наші там показані негативно, тому не хочемо дивитися. Може, пізніше».

Чорнобиль: спогади очевидців

Чорнобиль: спогади очевидців

Невидимий ворог

Радіація підступна тим, що «не кусається» — людина не відчуває її впливу. Єдине, що може відчуватися відразу — легке першіння чи пощипування в горлі. Коли доза відразу велика — запаморочення і блювота, які згодом проходять. А тим часом починається руйнуватися імунна система, а за нею слідом під удар потрапляють всі інші органи.
Навіть працівники ЧАЕС, що повернулися до роботи в зону ураження, не до кінця усвідомлювали небезпеку та наслідки свого перебування там, що вже казати про інших.
«Ми навіть жалітися на погіршення самопочуття боялися, бо могли втратити все. Якось в мене сильно боліла голова, треба було просити таблетку. Мені сказали: «Підеш жалітися, тебе виведуть із Зони, залишишся ні з чим». У нас же нічого не залишилось — ні житла, ні речей, квартири почали давати пізніше. Тому ми займалися самолікуванням, нікому нічого не повідомляли про погіршення стану. Взимку 1987-го року почалися запаморочення, але не дуже на це зважала, думала від довгих переїздів у автобусі на роботу. Вже влітку, коли нам проводили медичну комісію у Пущі-Водиці, виявили певні проблеми зі здоров’ям. Призначили лікування. Але після нього знову — то одне, то інше, весь час щось «вилазило». А от чоловік перші роки взагалі не хворів, дуже сильним та кріпким був, зате згодом отримав «по повній».
Крім того, він був пильним та строгим — і сам постійно носив захисні засоби, і інших примушував. Бо бувало, як зараз із масками: «Ой, літо, ой, жарко, незручно, зніму я респіратор, що я буду в ньому сидіти весь час». Спецодяг не всі хотіли носити. Улітку солдати працювали, їх попереджали: з доріжок не сходити, в ліс не заходити, тварин не чіпати, фрукти з дерев не їсти. Та хто ті рекомендації виконував, не могли втриматись. Фрукти гарні на вигляд, чому ж не з’їсти влітку в селі яблуко чи грушку. Котики, собачки лащаться — їх гладять, на руки беруть. Пам’ятаю, кішка кошенят народила — вони підросли, а на дерево залізти не можуть, бо кігтів у них немає. Всі приходили на них дивитись, це був перший випадок, коли побачили аномалії серед тварин після аварії», — згадує жінка.
Зараз Тамара на пенсії по інвалідності, опромінення далося взнаки, перенесла кілька операцій, але тримається жваво. Чоловік постраждав більше, адже відпрацював дозиметристом після аварії 6 років. Спочатку онкологія щитовидної залози та дві операції. Потім серце, три шунтування. Онкологія нирки та сечового міхура, знову шість операцій. Після останньої операції зміг встати з інвалідного візка та почати знову рухатись.
«Він оптиміст по життю, ніколи не здається. Та й уся наша родина, тому й змогли боротися з численними хворобами після опромінення. І це мені ще, вважайте, пощастило. Якби не відпустка, в якій я перебувала, в ніч аварії я була б в епіцентрі вибуху, разом із моїми колегами по зміні.
Моя подружка, що працювала в нічну зміну, коли вибухнув реактор, потім розповідала, як тягала на собі пожежників, що втрачали свідомість, потім блювала, і знову бігла витягувати людей. Отримала величезну дозу опромінення, знищене здоров’я — а інвалідність в Києві не хотіли давати, відмовили, хоча інститут у Москві, куди її доправили для обстеження, дав рекомендацію на присвоєння групи.
А зараз взагалі чорнобильські пенсії по інвалідності скоротили. Причому тим, хто пережив найгірше та працював у зоні місяці й роки. Високі пенсії отримують ті «чорнобильці», що були відряджені туди на роботу, а ми вважаємося добровольцями, бо залишились там працювати добровільно. Знаю людей, які приїздили у відрядження в зону на два-три дні і вважаються ліквідаторами, відповідно отримують втричі більшу пенсію, ніж я. Кажуть, що переглядатимуть це питання, але чи виконають обіцянку, невідомо», — розмірковує Тамара Ковальова.

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter

Шановний відвідувач, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач. Ми рекомендуємо Вам зареєструватися або зайти на сайт під своїм ім'ям.

коментарі

  1. Ан 27 квітня 2021 13:25
    • Не подобається
    • +1
    • Подобається
    Спасибо. Побольше бы таких статей про пережитое.
Ваше ім'я: *
Ваш e-mail: *
Питання: 156+2
Відповідь:
Код: оновити, якщо не видно коду
Введіть код: