• Сусіди вважають, що огорожу території Волкових варто продовжити до кінця городу.
Два тижні тому у щотижневику «Вісті» був опублікований матеріал «Кому заважають вороньківські коти?», присвячений родині Волкових, яка опікується кількома десятками котів та собак — власними та підкинутими. Розповідь Тетяни та Олександра Волкових не залишила читачів байдужими та отримала чимало відгуків. Втім, не всі схвалюють волонтерську зоозахисну діяльність героїв публікації. До редакції звернулися сусіди родини, які вважають, що благодійність Волкових утискає їх права. Вони запросили журналіста у Вороньків, щоб той подивився на ситуацію під іншим кутом зору та висвітлив їх думку.
Хутір Романків
Вулиця Шевченка знаходиться на окраїні Воронькова. Колись тут був хутір Романків, який пізніше приєднали до села. Якщо сам Вороньків справляє враження приватного сектора десь у місті — з асфальтованими дорогами, тротуарами та магазинами — колишній хутір відкриває красу мальовничого українського села з безкраїми полями та річкою Іквою (вже обмілілою, але ще живою), що в’ється в гущавині дерев. Саме до лісосмуги, що тягнеться вздовж русла річки, виходять довгі смуги городів приватних садиб на лівому боці вулиці Шевченка. Майже в кінці вулиці — садиба Олександра та Тетяни Волкових, чотирилапі мешканці якої не дають спокою сусідам та їх городам.
Журналіста зустрічають три родини, які підписали колективну скаргу до Вороньківської сільради з вимогою втрутитися в ситуацію та знайшли адвоката, що захищатиме їх права в суді, куди вони мають намір звернутися.
Думки вголос
Після кількох збуджених монологів та обурення з приводу попередньої статті, в якій родиною Волкових було надано неправдиві та викривлені, на думку співрозмовників, факти, розмова все ж перейшла у спокійне русло. Історію конфлікту розповіла представниця ініціативної групи пані Олена* (ім’я змінене на прохання співрозмовниці):
«Волкови переїхали в наше село 9 років тому. Було в них тоді біля десятка котиків і кілька собак. Спочатку ми особливо не реагували на тварин. Але згодом їх кількість стала рости. Я живу навпроти Волкових, через дорогу. У мене в дворі живуть сусідські коти, сплять у дитячих візочках та садових диванчиках, з квітників та з дитячої пісочниці зробили котячий туалет. Лавку тільки-но застелиш — вже на ній кіт лежить, покладеш дитину спати у візочок — поряд котик моститься. У розарії постійно гребуться. Щось скажеш сусідам, а вже увечері читаєш про себе в соцмережах. Волкови кажуть, що ми хочемо їх вижити та об’єдналися проти них. Думаю, вони перебільшують. Ми поважаємо їх вибір — рятувати та опікуватися тваринами. Але їх вибір не має заважати нам жити в нормальних умовах. Моя земельна ділянка — моя приватна власність. І я не хочу, щоб там були антисанітарні умови. Бо коти є найбільшими розносниками бруду та інфекцій. В мене лиш одна вимога: тримайте своїх тварин у себе вдома. Ну не є нормальним, коли сусід виростив траву для кроликів та кіз, викосив, сушив та перевертав сіно, а потім туди пішли вигулювати собак, і вся праця пропала. Не є нормальним, коли навіть смородина та виноград мають виражений аміачний запах. На моєму городі, що виходить до дороги, постійно накладені купи, бо це найближче місце, куди собаки встигають добігти, коли їх виводять на вигул. Поряд зі мною чужі городи, і там теж постійно накладені купи. А ще собаки, які вигулюються без намордників, часто зриваються з повідків та тікають, забігають до нас у двір. А тут маленькі діти. Достатньо того, що вони ростуть під постійний собачий гавкіт та нецензурну лайку пані Волкової, якою вона регулярно виражає свою «безмежну любов до тваринок»** (тут і надалі по тексту вся пряма мова подана в оригіналі зі збереженою стилістикою на вимогу співрозмовників), — говорить жінка.
Пані Ірина* мешкає зліва від Волкових. «Я не один рік просила їх вирішити питання із тваринами. Навесні мені доводиться по кілька разів пересівати городину. Як тільки прополю та спушу землю — зразу табун котів справляє свої фізіологічні потреби. На мої зауваження про зіпсовані грядки власниця котів пропонувала: «ти мнє гаварі, я буду тєбє пєрєсєвать»*** або ж «не трогай мєня, я нєрвная, у мєня справка єсть»*** (стилістику збережено на вимогу співрозмовниці), але з таким успіхом можна пересівати ціле літо, так і не дочекавшись врожаю. На грядці з полуницею, в яку вкладаєш стільки зусиль, під кожним кущиком, замість ягід, знаходиш «сюрприз» від котиків. Така ж ситуація на грядці із зеленню, їсти її неможливо, апетит втрачаєш лише від самого «аромату». І так з року в рік вже дев’ять років. Квіти перекладаю гілками, щоб землю не гребли і щоб хоч щось вціліло. Полоти неможливо — стоїть нестерпний сморід сечі. Шкода праці. Цей рік я вже не стрималася і влаштувала скандал, а сусіди мене підтримали. Це я саме та сусідка, яка, за словами Волкових, поставила вулики на межу. Це неправда, вулики в мене вже чотири роки, вони в кількох метрах від паркану. А про алергію на бджіл я взагалі вперше почула із газети», — запевняє жінка.
Двір пані Віри* — з правого боку від двору Волкових, чия літня кухня межує з верандою жінки. За її словами, якраз через літню кухню коти потрапляють до неї на територію. «Просила натягнути плівку, щоб коти не перелазили до мене. Спочатку це допомогло, але з часом у плівці утворилася дірка. Вони як ті гранати сиплються на веранду, а тоді біжать далі. Двері та поріг доводиться мити хлоркою, постійно мітять. Посіяне накриваю сіткою, інакше ніяк. На будь-яке зауваження чую: «Ну що ж поробиш, це ж тварини». Розумію, що тварини не винні, винні їх господарі. Кажуть, що село без котів — не село. Я й сама тримаю тварин, але ж не сорок котів», — скаржиться жінка, демонструючи свій двір та веранду, що слугує «котячим порталом».
Донька однієї із сусідок пояснює: «Ми з мамою пропонувала сусідам 1000 грн на сітку, щоб допомогти обгородити їх город, але вони відмовилися, сказавши, що їхні коти будуть гуляти де їм хочеться. Зараз розумію, що не взяли кошти, бо сусіди вимагатимуть результату. Натомість Тетяна Волкова заявила, що за гроші, дані готівкою, звітувати вона не збирається. Тому я перерахувала ці кошти на збір для односельця, що служить в ЗСУ — йому вони потрібніші. Вважаю, що сусіди ще можуть працювати й заробляти. У нас багато працюючих пенсіонерів, чому не можуть вони? У мене батько пенсіонер, але працює на двох роботах, поки діти в ЗСУ.
Нас звинувачують у негуманності. Але повірте, якби це було дійсно так, ми б уже вирішили цю проблему іншими методами, а не ходили б зі скаргами у сільраду. Якраз через жаль до тварин ми намагаємося вирішити питання у правовому полі. Щодо підкинутих кошенят теж не можу погодитися, що їх дійсно підкидають. Не так багато людей знають, що тут, на хуторі, живуть волонтери. Це окраїна села, ніхто сюди чужий не їде».
Кожен сам за себе
Сусіди вважають — вихід із ситуації знайти можна. І перше, що потрібно зробити, на їх думку — обмежити пересування котів за межі подвір’я Волкових, обнісши парканом всю ділянку Волкових, а не лише 5 соток, як це зроблено зараз. «Ділянка коло будинку — біля 30 соток. Город за хатою тягнеться аж до лісопосадки, як і в інших сусідів. Зараз у Волкових огороджена лише малесенька територія біля хати, а город відкритий. Звісно, що кільком десяткам котів тісно на п’яти-шести сотках. Після встановлення огорожі по її периметру можна натягти сітку, якою притінюють зелені насадження або подумати над іншим варіантом. Але поки наші сусіди не хочуть навіть думати про це. В цьому й проблема», — говорить пані Ірина*.
Дві інші сусідки налаштовані категорично. «Нам однаково, поставлять вони огорожу чи сітку. Нас влаштує лише один результат — щоб коти жили у себе вдома і не шкодили сусідам, не влаштовували на подвір’ях туалети. Оскільки спільної мови з іх власниками так і не вдалося знайти, ми вимушені були звернутися за допомогою до адвоката. Тепер кожне порушення буде фіксуватися. Ми прожили в Романкові не один десяток років і ніколи ні з ким не лаялися. У нас була дружна вулиця, мирне і спокійне життя. Ми проти того, щоб сусіди збирали кошти на паркан і ставили його спільними силами. Кожен має відповідати за приручених тварин, а не творити добро за рахунок інших. Не віримо ми, що в них немає грошей, бо вони заробляють на котах і навіть живуть за їх рахунок», — кажуть жінки.
Особисте враження
Журналіст побувала в обох сусідських дворах, що межують із обійстям Волкових. У дворі справа охайно, квітнуть троянди, коло хати біля буди — невеличкий пес на цепку, який гавкотом зустрів гостей. За хатою — курник та город. Так само зелено та чисто у садибі зліва. В саду два вулики, за хатою теж курник. Інших домашніх тварин я не помітила. У дворі Волкових — тиша, не чутно жодної собаки, а через сітку за людьми уважно спостерігає біло-сірий кіт. Ще три котики з боку городу Волкових попрямували навпростець та зникли в високих рядах кукурудзи. Як людина, що в дитинстві жила у приватному секторі, де тримали свійських тварин, а всі літні місяці проводила в селі, маю зізнатися, що жодних сторонніх ароматів, крім запаху курячого посліду, я не відчула. Втім, це не означає, що їх не відчувають інші люди. Крім того, я знаю, що таке запах котячих міток і розумію, що для людини із чутливим нюхом жити в таких умовах може бути нестерпно.
Прикро, але конфлікт уже знаходиться в тій фазі, коли ані обговорювати ситуацію, ані домовлятися ніхто і ні з ким не збирається. А постраждалою стороною в ньому будуть не люди, а тварини.
Важливо:
*всі імена співрозмовників змінено на їх прохання;
**пряма мова подана в оригіналі на вимогу співрозмовників і відповідальність за її зміст несуть вони;
***стилістику та суржик збережено на вимогу співрозмовників.
Редакція щотижневика «Вісті» не є стороною конфлікту, а лише надала можливість висловитись його учасниками.
коментарі