Бажаючи довголіття, ми мріємо, що людина проживе цей час легко та щасливою. Як складаються долі довгожителів, що більше всього згадується з життєвого шляху, дізнавалися «Вісті», спілкуючись з 92-річною мешканкою Борисполя Ганною Прудкою.
Ганна Прудка народилася у родині Юхима Мирзи 23 лютого 1931 року на Кіровоградщині в Хмелівському районі. У батьків було шестеро дітей, а Ганна була наймолодшою з них. Домініка 1914 року народження померла ще маленькою, Іван народився в 1918 році, Олена — в 1921 році, Василь — в 1923-му, Галина — в 1925-му. І в 1931 році народилася наймолодша Ганна.
Заможні, працьовиті та розкуркулені
З 1914 по 1918 рік батько Юхим Мирза воював, повернувся пораненим, проте весь час був дуже працьовитим. Батьки дівчинки були заможними. Мали поля, близько 10 га землі, коней, волів, молотарку, велике господарство. «Тато та мама були добрі та трудолюбиві люди. Ніколи не били та не лаяли дітей», — пригадує Ганна Прудка.
Ганна народилася в 1931-му, а рік до цього, в 1930-му році, в Україні вже почалося розкуркулення. «Тато мав 4 класи освіти та з 1914 по 1918 рік воював. Він знав закони, тому зрозумів — якщо почалося розкуркулення, потрібно якось діяти, щоб вберегти родину від біди. Тому, коли прийшли описувати господарство, він добровільно віддав майже всі землі, домовився лише про проживання в хаті та щоб родині залишилися маленькі господарські споруди поруч і дві корови — батькова та бабина. Написав заяву на передачу майна та на вступ до колгоспу. Так вдалося зберегти хату, кілька десятків соток землі та уникнути виселення. Все передане владі майно не залишилося на хуторі, а було відправлено за 35 км на залізничну станцію, звідки все було вивезено з України. Завантажили на потяг Одеса — Москва і волів, і плуги — все поїхало на Росію. А родина залишилася працювати у колгоспі», — розповідає Ганна Прудка.
Як переживали голодомор
Голодомор починався поступово. Спочатку не чіпали людей і ті могли виживати з городництва. А в 1933 році, коли Ганні було два роки, вже почалися дуже скрутні часи. Буксир з комсомольцями їздив по всіх дворах та забирав все, що знайдуть.
«Корова дідуся та бабуньки у нас стояла. Надоїть, бувало, мама молока і вночі біжить сім кілометрів до базару, щоб продати та три стакани мишачого гороху купити. З достиглих зерен мололи борошно, що йшло домішкою до хліба та готували крупи для каш, юшок. Ось таку їжу з мишачого гороху готували. Принесла додому, брат тільки тифом перехворів, то геть не мав сил, потрібно було його годувати, щоб вижив, і я була маленькою. Мама висипала в глечик той горох, сховала та побігла на роботу, де з татом, старшою сестрою, старшим братом повинні були копати колгоспні поля. Мама на роботі, а до хати — комсомольці з обшуком. Знайшли той горох та конфіскували. Хворий брат плаче, просить їх залишити їжу, а вони його штовхнули, то я маленька стала, спиною захищаючи глечика, та й кажу: «Не чіпайте, то наше». Звісно, й мене відштовхнули, як те мале жабеня. Забрали все та й пішли», — пригадує жінка своє дитинство. Від голоду рятувала корова. А ще мама Ганни була з багатого роду, то тато їздив та продавав її одяг у Росію.
«Тато таємно піде пішки на залізничну станцію за 35 км, поїде до Росії, щоб продати мамин одяг, бо там голоду не було, та купити їжі додому для родини. І хліба накупить, і оселедця якогось. І все це лише для найменших дітей, щоб вижили. Одного разу не догледіли, то брат з голоду цілу сільодину сам з’їв, то тато переживав, щоб вижив син. Слава богу, все обійшлося».
У родини було 80 соток городу після розкуркулення. То там сіяли всього потроху. В 1931-32-му роках жили з цього городу. А в 1933-му вже не дозволяли навіть колосок вирізати. Тому ховалися, щоб потай хоч пучок зібрати. Людям жорна побили. Біда була.
«У бабуньки Ярини були маленькі жорна, то їх під подушку ховали на печі. Бабусі більше 80-ти років вже було, коли був голод, — розповідає Ганна. — Бабунька крутить жорнова, а я їй маленька допомагаю, по жменьці кидаю, щоб змололося. Ось так і нажорнуємо трішечки потай. А дідусь в цей час на вулиці ходить та стереже нас, щоб ніхто не почув та не побачив. Так родина й виживала».
Дружні хутори виживали, а де були зрадники, там більше помирало
Хутір, де жила родина Ганни, був дуже дружній, там лише 60 дворів було. Не видавали один одного. Звісно, мерли, але порівняно з іншими мало. А от сусідні села були іншими. Там один одного зраджували, і мерли при цьому, мов мухи. Чому? Були нехазяйновиті, в тих селах проживали колишні наймити, які не любили працювати. «У нас всі хазяйські були, — розповідає жінка. — Тут люди на своїх землях були, як мій тато. А в сусідніх селах мешкали колишні кріпаки, які служили у панів, а потім їм землю наділили, так от вони недружні були та ледь виживали».
На кінець березня в колгосп Воровського, де проживала Ганна з батьками, направили головою колгоспу комісара Дороша Кузьменко. Він був без ноги, пересувався на дерев’яній паличці замість протеза. Був військовий. Саме він врятував весь хутір, тому що все робив для людей.
«У кінці березня 1933 року Кузьменко організував для всіх працівників свого колгоспу харчування. Він брав ссуду — соняшникове насіння та кукурудзу. І куліш в котлі варили та всім працівникам в колгоспі роздавали. А ввечері ще й по стакану насіння кожному або по качану кукурудзи. Ось так всі сім’ю могли прокормити, — розповідає Ганна. — В колгоспі працювали і тато, і мама, і брат, і старша сестра. Всім їм наділялася їжа. Брат був слабим після тифу, то всі разом його норму землі розкопували, дружно жили родиною, всі допомагали один одному. А ввечері після роботи вже хоч щось-небудь готували з пайка. Так і виживали в колгоспі Воровського».
Першокласники всі працювали в колгоспі
У 1938 році помирає тато. Ганні виповнилося 7 років. В цьому році дівчинка пішла до школи. Вже, вважай, сирітка була. Але її ніхто не ображав. До того ж мама навчила ні з ким не сперечатися: «Дочко, ти сирота, без батька. Ти нічого не доведеш, тому не сперечайся з людьми. Сказали щось зробити — іди мовчки та роби. Ніколи не можна скандалити».
Закінчила перший клас, і одразу працювати в колгоспі на полях. Адже школярі вже восени повинні всі принести до школи не менше 60 виходів роботи у колгоспі. То Ганна принесла 65. В колгоспі робили все, що скажуть: пололи і гречку, і просо, і пшеницю готували для сівби. Так працювали всі першокласники. Ніякого відпочинку.
«Годинника тоді не було, тому у 8:30 ранку у рейку стукали і вона дзвеніла. Всі чули й розуміли, що «бамкнуло» — отже, через півгодини ми повинні бути на току, на роботі, — пригадує Ганна. — Попрацювали чотири години, потім мали дві години обідньої перерви. І знову працювали до вечора чотири години. За день виходило вісім годин на полі».
Війна, окупація та звільнення
Війна почалася, а через два тижні хутір вже був в окупації. Вже на хуторі дислокувалися німці. Звісно, колгоспу не було, а всі працювали на Німеччину. Окупанти призначили управляючого, старосту, які наглядали за порядком, за роботою людей. Всі діти нарівні з дорослими весь час працювали. «Усім наділяли норму, яку потрібно було виконати. І сапали, і тютюн саджали, і пшеницю сіяли, і буряки та кукурудзу. І все обробляли та доглядали, а потім збирали врожай, — розповідає Ганна. — Якщо людина не дотрималась правил, заведених окупантами, отримувала різками 25 ударів. Ніхто нікого не судив, не розбирався. Тому люди боялися та працювали. Але якщо зробили норму, відпускали відпочивати додому. При німцях три роки ми працювали на рівні з дорослими.
Крім того, щоранку я повинна була видоїти німцям молока з корови. У них була механізована бригада у нас в хуторі. Стояла велика машина на вигоні і вони ремонтували техніку. Було десь 8 німців у нас в хуторі».
Хутір був партизанським. Навіть діти знали про партизанів, але ніхто не зрадив їх та не видав загарбникам. Третього березня 1944 року хутір звільнили від окупації. Закінчилася війна, але стало ще гірше. Раніше норми були, техніка була для оброблення землі, для збору врожаю. А після війни всього цього не стало. Залишилося лише 8 корів на все село та хати. Селу пощастило з розміщенням. Залишилися з неушкодженими хатами, бо коли німці відступали, то не встигли знищити хутір, не було в них на це часу. Тим паче були на видноті, боялися, що й самі загинуть.
«3-го березня нас звільнили, а 4-го березня всі чоловіки повинні були з’явитися за 12 км в районний центр у військкомат, і одразу тих, хто небоєздатний — у трудову армію, на Урал на заводи працювати відправляли, а всіх інших — воювати», — розповідає Ганна.
15 березня 1944 року вже наново організували колгосп. Працювали в ньому жінки та діти. Ганні на той час вже було 13 років. «Мене та мою однолітку поставили ланковими. По 14 жінок було у кожній ланці. Ми були і в правлінні, і в ревізійній комісії. В школу я вже не ходила, не було такої можливості, адже далеко школа знаходилася. Ось так все життя вже і працювала», — пригадує жінка ті часи.
Непереборні обставини
Селяни навіть не знали, що в колгоспі були трудові книжки. І паспортів також у людей не було — були гірше рабів та виживали, як могли. В 1950 році у грудні, коли вантажили буряки, Ганна впала та травмувала хребет. До лікарні було 12 км. Дівчину везли туди вже без свідомості. Отямилась вона на другий день, тоді й зрозуміла, що знаходиться в лікарні. Як виявилося, Ганні діточок вже не можна було мати, тому дівчина тоді вирішила ніколи не одружуватися. Проте доля вирішила інакше.
В 1951 році Іван, майбутній чоловік Ганни, демобілізувався з армії. Він працював у сусідньому колгоспі. «Його товариш одружився на дівчині з нашого села. І на весіллі всі зібрались обома громадами. Іван був старшим боярином. На весіллі зібралося 60 та 150 дворів з обох хуторів. Там і познайомилися». Приглянулася Ганна Іванові, почав розпитувати про неї свого товариша Андрія, який був сином хрещеного дівчини та її найкращим другом. Рік приглядався до Ганни. Пізніше Андрій йому розповів, що Ганна не планує одружуватися взагалі, оскільки не можна їй мати дітей. Незважаючи на таку звістку, Іван вирішив, що й без дітей можна жити у шлюбі, тому зробив Ганні пропозицію.
У серпні 1952 року молодята одружилися. Івану було 26 років, а Ганні 21. В злагоді та мирі вони прожили 43 роки у шлюбі.
Спочатку було дуже нелегко — не мали можливості жити разом, працювали в різних колгоспах, житла власного ні в жінки, ні в чоловіка не було. Майже рік жили по окремих селах та лише зустрічалися, хоча й були одруженими. Чоловік пішов до голови колгоспу, де працював скотарем, просити за землю, щоб збудувати дім. Не судилося, адже лише рік як пропрацював в колгоспі після армії. А от Ганна вже 8 років працювала ланковою, тому вирішили, що вона попросить землі в своєму колгоспі. Голова дав згоду. Ось так в 1953 році подружжя отримало землю. Згодом почали працювати в одному колгоспі, побудували гарний дім. Але прожили там недовго. В цій місцевості вирішили будувати шахту, тому всіх мешканців розселяли. Так у 1971 році Ганна та Іван приїхали працювати у совхоз «Бориспільський». Чоловік теслярем, а Ганна прибиральницею та кур’єром. Отримали невеличку кімнатку. З часом Ганна почала працювати в газовому господарстві, в котельні. В 1972 році отримали в Борисполі під будівництво ділянку, де побудували хату, в якій жінка мешкає по сьогоднішній день.
«Ми з чоловіком 43 роки прожили. Ніколи не сварилися, хоча чоловік був гарячкуватий. Я ніколи з ним не прирікалася. Мовчала, коли був невдоволений чимось. А потім завжди сідали та домовлялися, тому жили дружно. Любили один одного», — пригадує Ганна. Також у жінки 40 років трудового стажу. Вона ветеран праці України. На своє 85-річчя отримала медаль «До 70-річчя визволення України від німецько-фашистських загарбників». Наразі проживає сама. Проте про жінку піклуються родичі, двоюрідна онука. А ще має дуже гарних сусідів та знайомих, які підтримують Ганну. Допомагають всі.
Сьогодні жінка щодня молиться Богу за солдат, щоб Бог уберіг їх, та мріє дочекатися миру в Україні.
коментарі