Всі ми бажаємо один одному довголіття, адже життя — це найбільший подарунок. Як саме складаються долі довгожителів? Чи буває легкою доля людини? Про що хочеться згадати у 70, 80, 90 років? «Вісті» завітали до Клавдії Байбузи, мешканки Борисполя, яка 3 квітня відсвяткувала свій 90-річний ювілей.
Роки голодомору
Клавдія Омелянівна Байбуза народилася 3 квітня 1933 року в сім'ї священика в селі Нова Гребля Турбівського району Вінницької області. Батько Омелян Федорович Буряк був інтелігентною людиною, знав 7 мов, був доктором богослов'я. Був порядною людиною, любив людей. Його перша дружина захворіла та померла від тифу, залишивши четверо дітей. Пізніше Омелян одружився на Марії Іванівні Бузовській. У них народилася донька Клавдія.
«Я була одна дитина у матері, — пригадує Клавдія Байбуза. — Моя мама була полячкою, була на 14 років молодша за батька. Вона була панська жінка — не любила працювати на землі, проте гарно шила, цьому навчила й мене. А тато любив землю, вирощував багато квітів, особливо троянд. Я дуже любила батька — він для мене був усе. В три рочки я вже знала всі букви. А в 4 роки вже читала книжки.
Я народилась в страшний 1933 рік. Тоді усюди був голод. У мого батька був щоденник, куди він записував все, що відбувалося в той страшний час. Цей щоденник я майже вивчила напам'ять, щоб не забувати історію — і родини, і всієї країни.
Розповідали, що народилася я недоношеною та ледь вижила, а до трьох років взагалі не ходила та весь час хворіла. Моя бабуся була циганського роду, а в них був такий звичай — якою б бідною не була циганка, вона завжди в поясі носила 100 карбованців. Ці гроші передавалися з роду в рід на випадок якогось страшного дня. Коли цей страшний день настав, бабусині кошти нас врятували — ми їли буряки, посипані висівками, тому й змогли вижили.
Тато розповідав, як під час голоду зерно з елеватору відправляли в інші міста, а люди падали від голоду. Їли все, що лише знаходили — горобців, голубів, гнилу картоплю. Тих, хто падав з голоду, вантажили на підводи і відвозили на кладовище ще живими. Напівживих знесилених людей, які вже просто лежали під парканом, на дорозі, на станції, будь-де — всіх везли на кладовище та кидали в яму і зверху посипали гашеним вапном. Про це я прочитала у батьковому щоденнику.
Мій батько 18 років прослужив в одному церковному приході. Якось він вінчав молоде подружжя. І от під час голоду вони вже чекали дитину. Але не дочекалися. Коли тато їх провідував, знайшов уже мертвими вдома. Вони померли в обіймах один одного — вагітна жінка та її молодий чоловік».
В 1937 році батька Клавдії з усіма іншими священниками вислали в місто Хмільник Вінницької області. А в 1941 році вдалося переїхати на Хмельниччину.
Страшні роки війни
Під час війни Клавдія з батьками проживала на Хмельниччині у місті Летичів, а потім у селищі поруч. То були дуже страшні роки. Жінка згадує, як на її очах німці спалили ціле село, зігнавши людей у церкву.
«Якось впала бомба коло танку, а ми з татом під ним ховалися під час бомбардувань, — пригадує Клавдія. — Я бачила, як розстрілювали євреїв, вилізла була тоді на сосну. І так це мене збентежило, що я впала й три місяця з людьми не розмовляла. Мені тоді було 9 років. Тато був змушений йти до німецького лікаря, щоб той мене оглянув. Гарно володів німецькою мовою, тому детально розповів, що сталося. Німець прийшов до нас, лікував мене. А ще він розповідав татові, що у нього вдома у Німеччині також залишилися діти мого віку, а він змушений був йти на війну, оскільки тоді всіх мобілізували, у тому числі й медиків.
Було й таке, що поруч палили село з людьми. Поліцаї були страшними людьми — вони перейшли на бік фашистів та прислужували їм».
Під час німецької окупації батько-священик навчав дітей у школі, навіть був якийсь час директором школи. У німців була умова — навчання повинно було проводитися по німецьких брошурах, які агітували їхати працювати до Німеччини. А радянські книжки потрібно було спалити. Звісно, Омелян Федорович цього не зробив, а сховав книжки якнайдалі. Про це стало відомо через деякий час, тому чоловіка забрали до в’язниці через цей інцидент.
Жінка згадує, що після закінчення війни були дуже великі податки. Так, в сусідки, у якої чоловік загинув на війні, а вона залишилася без допомоги сама з дітьми, за податки забрали корову. Коли вона почала обурюватися з цього приводу, її взагалі вислали, а дітей віддали у дитячий будинок.
Бути дочкою священика непросто
«Бути дочкою священика в повоєнні часи було страшно. Це було тавро, що закривало дорогу в майбутнє. Тому я пішла навчатись на зооветтехніка. Навчатись потрібно було самотужки, за власні кошти, бо тато хворів й нічим не міг мені допомогти, — розповідає Клавдія. — Я закінчила Зоологічний ветеринарний технікум за спеціальністю зоотехнік. Але дуже мало працювала зоотехніком. Коли була студенткою, на навчання я заробляла кошти самостійно: ходила в колгосп і працювала на кукурудзі.
Мама мріяла, щоб я, як і вона, також вийшла заміж за священика. Але мені хотілося жити, співати, танцювати. Я мала дуже гарний голос. Я навіть вивчила бальні танці, мені це було дуже до вподоби».
Подружнє життя
Жінка була двічі одружена. Перший раз невдало. Мала трьох синів. Зараз лише один із них живий. Йому 63 роки, проживає в окупованому Криму. Має родину, двох доньок. Наразі зв'язку між сином та матір’ю немає.
«Я люблю свою Україну. Ми з другим чоловіком Іваном Байбузою щасливо прожили у шлюбі майже 50 років. Він був добрим та щедрим. Ми познайомились у 1963 році. Півтора роки жили в Києві. Тоді він був студентом. Навчався чоловік в Київській сільськогосподарській академії. Чоловік був родом із Херсонщини. Після закінчення навчання його послали на цілину, куди ми разом і поїхали. Чотири роки ми прожили на цілині. На мою думку, цілина була безглуздою ідеєю. Звісно, перший врожай був гарний, але ж потім все було зовсім не так, як планувалося. Трактори поламані валялись всюди на полях. Ніхто їх не хотів ремонтувати. Проте всіх нагороджували орденами. Я на цілині працювала диспетчером на автобазі, де шоферами працювали в основному колишні в'язні, їх сюди відправили на виселення проживати. Ось таких 40 шоферів і я серед них диспетчером, — розповідає жінка. — Після цілини ми з чоловіком повернулися жити на Київщину, поселилися в Чорнобилі. Чоловік працював головним економістом. А я спочатку працювала диспетчером, а потім пішла поваром у їдальню.
Коли почали будувати Чорнобильську електростанцію, чоловік сказав, що нам потрібно звідси переїжджати, ми вже тут більше не будемо жити, адже це небезпечно. Так і вирішили.
З Чорнобиля ми з чоловіком переїхали жити до Борисполя. Тут я проживаю вже 50 років. Працювала в їдальнях на «Промені» та в колгоспі «Бориспільський». Було дуже важко — за один раз потрібно було приготувати 200-300 порцій. Великі були обсяги роботи. Навіть свого часу організувала дієтичну столову для доярок. Куховарство — це моє покликання. Я дуже люблю і вмію куховарити. Маю два покликання — пісня та куховарство.
Найкраще я готувала м'ясні страви. Гарно вмію виготовляти ковбаси, буженину, кров’янку. Я дуже люблю, коли до мене заходять гості, люблю їх пригощати. Наразі мене руки трішки вже не слухаються, але я все одно собі і ковбасу до сих пір готую, й іншу їжу. Я вмію вишивати та шити. Завжди собі шила сукні, які лише бажала. Цьому навчилась у своєї мами.
Мій чоловік помер в 2012 році від хвороби серця. Того вечора наш пес весь час дивився на чоловіка та плакав, хоча до цього такого ніколи не було. Івану було 74 роки, а мені 80. Вже тоді я ледь ходила. Залишилась сама, без підтримки.
Ми з чоловіком прожили душа в душу, але сильно ревнували один одного. Бувало так, що і стеля піднімалася від голосних наших розмов про кохання та ревнощі. Але згадується наостанок лише все найкраще».
З вірою в серці
«У свої 90 років я беззаперечно вірю в те, що наша Україна переможе. Коли почалася війна, я відчувала страх, боялася, бо вже пережила одну війну та знаю, що це таке, адже тоді ледь вижила. Шкодую, що сьогодні на війні гинуть кращі люди. Після війни мрію про єдине — щоб людям стало хоч трішки легше жити, — підсумовує розмову жінка. — А ще хочу подарувати читачам свого вірша. Маю надію, він надихне їх жити, вірити, любити та не втрачати надію».
В житті не пізно починати
Із зошита, із чистого листа.
В житті важливо лише знати:
Життя — це мить, хмаринка золота.
Завжди важливо цінувати
Цей день прийдешній, що прийшов.
Нікого не образити, не осміяти.
Щоб кожен з задоволенням від тебе йшов.
Свій кожен день почни молитвою до Бога.
Молитвою ти душу одягай.
Проси здоров'ячка краплиночку,
Щоб в день оцей прийдешній Бог тобі послав.
Не ображай, не нарікай
Та не картай нікого,
Будь лагідна, всіх радо зустрічай.
Хто навіть з каменем в руці прийде до тебе,
Тому ти хліба в руку дай.
Май своє бачення життя свойого.
Хай чужий осуд тебе геть не дістає.
Якщо зробила щось не так,
Проси прощення в Бога:
Від цього на душі спокійніше стає.
коментарі