Під час пошуку у місцевій бібліотеці одного з архівних матеріалів 1984-го року серед підшивок єдиного на той час засобу масової інформації Борисполя — газети «Трудова Слава», на очі журналіста постійно потрапляли статті про благоустрій міста та листи в редакцію, що стосуються цієї ж теми. Як виявляється, 40 років небагато змінили у свідомості людей — як і тоді, хтось вболіває за рідне місто, хоче бачити його зеленим та доглянутим, а хтось вирубує дерева, зливає нечистоти в озера та підкидає своє сміття у громадські місця. Пропонуємо разом із нами порівняти Бориспіль минулого та Бориспіль сьогоднішній. Локації, які згадуються в матеріалі, і зараз відомі всім бориспільцям. Яким із них десятиліття пішли на користь, а які й досі переживають ті самі проблеми, досліджували «Вісті».
Мікрорайон «Дубечанський»: комусь парк, комусь городи
«Коли зашумлять дерева?» Таке питання навесні 1984 року задавали мешканці тоді ще виселку «Дубечанський»: громадяни Семенюк, Бондаренко, Сніжко та інші.
«Ми, мешканці виселку «Дубечанський», що на околиці Борисполя, хочемо, аби відповів нам архітектор міста, коли ж зашумить обіцяний парк? Місце в центрі виселка, біля магазину, залишено, але його самовільно використовують під городи. Займають землю, кому скільки заманеться. А наші діти ганяють м’яча під вікнами та парканами», — пишуть люди та додають, що гектари вільної землі чекають парку вже десятиліттями, тому вони разом із дітьми та учнями школи всі як один вийдуть на суботник висаджувати дерева — чекають лише рішення міської влади.
«Рішенням міськвиконкому парк повинен закласти лісгосп. Але ще раніше повинні потурбуватися працівники архітектури. Обгородити ділянку і, врешті-решт, навести порядок із самовільним захопленням землі під городи. Це вже їхній найбезпосередній обов’язок. Час квапить, права в свої руки взяла весна. І якщо й нинішньої пори парку не дочекаються, а землю знову захватять самовільно під городи, то це буде переконливим доказом ставлення до виконання своїх обов’язків працівників архітектури з їхнім керівником», — підводить підсумок редакція «Трудової Слави».
Сьогодні мікрорайон «Дубечанський» демонструє: городи перемогли. Причому перемогли настільки, що зайняли не лише вільні гектари, а й територію колишнього яблуневого саду. Зараз «Дубечанський» — це ряди вулиць і приватні обійстя різного штибу: від скромних дворів до пафосних маєтків у циганському стилі. Про парк навіть мова не йде, та й не просять його більше. Зате є вулиця Паркова.
Хтось будує, а хтось руйнує: дорога на Глибоке
«Одні будують, а інші руйнують». Під такою назвою розміщена стаття у рубриці «За села зразкові».
20 км доріг села Глибоке почали асфальтували після травневого Пленуму ЦК КПРС 1982-го року, що визначив будівництво доріг із твердим покриттям одним із головних завдань п’ятирічки. Станом на 1984-й рік майже половина сільських доріг Бориспільського району вже була з асфальтом. Але була й ложка дьогтю — важка техніка часто зводила нанівець зусилля дорожників.
«Дуже прикро стає, коли бачиш як одні будують дороги, а інші руйнують. На превеликий жаль, не вміємо ми берегти свої дороги в селах. Сучасна важка техніка згубно впливає на грунтові і асфальтові дороги. Та коли ця техніка їздить вулицею по ділу, то ще півбіди. Але дуже часто і без діла вулицями може розгулювати в будь-яку погоду автомобіль чи трактор, руйнуючи дорогу і витрачаючи пальне.
Але, крім радгоспної техніки, по вулицях Глибокого роз’їжджає скільки завгодно машин з Бориспільських і Київських організацій. Їх водіям ніщо не дороге: ні сільська вулиця, ні бензин, ні та ж сама машина», — писав у редакцію голова виконкому сільської ради Глибокого В. Погребняк.
У відповідь редакція «Трудової Слави» погоджувалась, що питання справді наболіле і дуже складне і пропонувала знайти вихід із ситуації наступним чином: «Тож треба порадитись, як у цьому ділі застосовувати закон: щоб той, хто знівечив труд людей, заплатив нанесений збиток з власної кишені. Чекаємо листів від працівників адміністративних органів, жителів сіл, словом, від усіх зацікавлених осіб».
Напевно, сучасний стан дороги на Глибоке викликав би шок та щире співчуття у мешканців Борисполя та Глибокого минулого. Навряд чи вони могли б навіть уявити, що те асфальтування 80-х років буде останнім для дороги, і їх нащадки не лише не зможуть відремонтувати дорогу, а й спаплюжать та засмітять її узбіччя, знищать дерева і так і не зможуть знайти «крайнього» та роками перекидатимуть відповідальність за ремонт із однієї владної інстанції на іншу. А дорога мститиме за таку безгосподарність, беручи «плату» колесами автівок, що залишаються в її ямах.
Залишили на звалищі совість
«Залишили на звалищі совість». Під таким заголовком у рубриці «Губителі природи» редакція розмістила лист мешканця Борисполя Д. Явіра. Чоловік вражений та обурений побаченим у лісосмузі.
«Полів без лісосмуг не буває. Але краще не заглядати туди, а обминати їх, як кажуть, десятою дорогою. Тому що, крім основного призначення, лісосмугам нав’язали ще додаткове — смітника. (…) Аж ось я переконався, що є й такі люди, які викидають сміття і навіть не думають ховатися. Зухвало й цинічно роблять свою чорну справу. (…) У першу ліву лісосмугу радгоспу «Бориспільський» (навпроти насосної станції), метрів за 500 від дороги висипано машину телекінескопів. Великих і маленьких, цілих і битих, у ящиках і без них. Мабуть, кожен здогадається, хто може вивезти таку продукцію. А щоб ніхто не сумнівався в господарях, туди ж вивезли і ящик бухгалтерських документів: рахунків, звітів, картотеку. Мовляв, читайте і знайте про нашу безсовісність і нахабність. Так ось із усього видно господарів документів і кінескопів — хто разом із мотлохом вивіз у лісосмугу, залишив на звалищі і свою совість. Як же це трапилось, шановна дирекціє заводу «Побутрадіотехніка»?» — пише чоловік.
Через сорок років ситуація анітрохи не поліпшилась. Лісосмуги Борисполя та сіл громади так само засипають сміттям — і вже не лише підприємства, а й громадяни, що вивозять туди все «зайве» — від поламаних холодильників і пральних машинок до залишків будівельних матеріалів. Курйозні випадки з залишеними «речовими доказами» теж трапляються — як тут не згадати випадок, коли один із салонів краси міста нещодавно вивіз у посадку свій непотріб разом із маркованими коробками, чеками й накладними на отримання товару.
Калюжі, ями, неробочі світильники та домашній мотлох
Відразу кілька питань благоустрою порушує у своєму листі до редакції «Трудової Слави» голова вуличного комітету І. Прожейко:
«Більше п’яти років тому по вулиці Франка зроблено тверде покриття, але якість робіт незадовільна. Бо пройти зараз тут неможливо. Особливо від будинку №19 і далі на протязі 100 метрів. Цей відрізок — не дорога, а калюжа води.
Неподалік (близько кілометра) знаходиться і дорожний відділ (а там щебеню скільки хочеш), тільки яке йому діло до тієї баюри?
Не краща картина і на вулиці Чкалова. Хоч ями там менші, але глибші. Погано освітлюється вулиця. Багато лампочок перегоріли, а щоб не пустували світильники, там оселились птахи.
Не затишно і на вулиці Тургенєва, особливо на виході з вулиці Матросова. Тут справжнє звалище: і каструлі, і виварки, і ліжка, і арматура, і бетонні відходи. Тобто «постаралися» тут не тільки жителі цих вулиць, але й якісь організації.
Такі ж купи сміття і на вулицях Маяковського та Робітничій.
Відомо, що за кожною з вулиць міста закріплені організації. Чому б, наприклад, хоч раз у квартал вони не виділяли автомашину, яка б забирала з приватного сектора різний домашній мотлох? Переконаний: наше місто було б набагато чистішим, милувало б, а не вражало б око».
Схоже, сорок років пішли на користь вказаним вулицям. Тут хороші дороги, у світильниках більше не живуть птахи, а узбіччя чисті. Разом із тим, схожу ситуацію з ямами та баюрами переживають багато інших міських вулиць. Невикоріненою залишилася і традиція «підкинутого сміття» — особливо гостро стоїть ця проблема на зупинках громадського транспорту вздовж Київського Шляху. До речі, у 1984-му такі випадки не лише фіксували, а й розслідували, а прізвища зловмисників оприлюднювали. Про це свідчить наступна стаття газети.
«Нехай стане застереженням». Хто смітив на Книшовому кладовищі?
Так назвав свій допис член адмінкомісії міськвиконкому Л. Іщенко. Почав він свою історію здалеку — розповіддю про псевдо лунатика, який колись у одному селі ходив поночі з мішком, а на ранок під його хатою виростали купи буряків чи картоплі, а то й в’язки сіна, у «безсвідомому стані» взяті на колгоспних полях. З часом лунатиків стало більше — хвороба виявилася заразною. А вилікувати їх вдалося лише за допомогою міліції.
«Отак і в нас у Борисполі. Якийсь невідомий висипав сміття не на машину, а під чужий паркан. Вдруге перевернув своє відро з побутовим мотлохом під магазин «Берізку», а втретє інкогніто посміливішав — перейшов дорогу і висипав сміття на кладовищі, що в районі вулиць Комуністичної та Лютневої. (…) Мене підтримає більшість мешканців, які проходять кладовищем — ця територія тоне у смітті, харчових відходах, гнилих овочах і помиях з кожним днем більше. Сміття вже сиплеться не під паркан і не під кущик, щоб менше видно було, а просто на стежку.
Бідне кладовище, про яке писали не раз, звертаючись до людської совісті. Все дарма — читали і ще більше сипали. То тільки починали засмічувати, а тепер тут мало не суцільний килим з різного мотлоху і відходів. Обіруч стежки — целофанові мішки, купи і купки з металічних банок і паперу. Що можна ще говорити і до чиєї совісті звертатись? Справа дійшла до того, що члени адмінкомісії міськвиконкому змушені були прямо безпосередньо втручатися у ті смітники. Що залишається робити? Але не дарма кажуть у народі, що все тайне стає явним.
Ось деякі з тих, хто засмічує наше місто, хто змушує нас дихати смердючим повітрям, хто свої банки, склянки і подертий брудний папір виносить не на машину, а висипає на кладовище: (далі слідує перелік імен та адрес людей, який ми не будемо наводити з етичних міркувань, адже їх діти та внуки, можливо, досі живуть у Борисполі — ред.).
(…) Як бачите, деякі невідомі викриті. Іншим, яким «пощастило» залишитись інкогніто і не тільки на кладовищі, нехай це буде гарним застереженням».
«Вісті», в свою чергу, сподіваються, що цей опис змусить згадати мешканців міста, до якого стану колись було доведене Книшове кладовище самими ж містянами. Зараз його не впізнати — Книшовий меморіально-парковий комплекс став одним із найбільш вдалих проектів міської влади.
Такі різні озера
У полі зору видання у 1984-му році опинилися два озера: Княжицьке та озеро на вул. Броварській.
«Не радує озеро» — під таким заголовком надрукували у газеті лист начальника виробничо-технічного відділу ПМК-55 М. Надточія.
«На балансі ПМК-55 вже багато років знаходиться озеро, що у районі житлового масиву по вул. Броварській. Тут же навколо розташовано багато будівельних організацій, підприємств нашого міста. Влітку біля озера можна було побачити чимало відпочиваючих. Яким чудовим куточком відпочинку, справжньою зеленою зоною воно могло б стати. Але… Уже багато і писалося і говорилося про два асфальтно-бетонні заводи будівельного управління № 849 і тресту «Бориспільсільбуд», які отруюють навколишню територію своїми димами.
Завод тресту «Бориспільсільбуд» вже після того, як втрутилися санепідемстанція і районна прокуратура, було навіть зупинено. І біля озера відразу стало легше дихати. Але у тому-то й справа, що тільки трохи. В ці останні дні серпня, коли подув північний вітер, увесь гар від труб асфальто-бетонного заводу БУ-849 спрямовувався на озеро. І знов, уже в котрий раз, вкрилися його води райдужною плівкою. Отже, хоч і зеленіють кущі і дерева, звуть відпочити до себе трави і квіти, а не витримуєш. Хочеться швидше піти від цього видовища — труба, з якої чорними клубами виривається дим і жирним шаром осідає на поверхні озера.
Ми закінчуємо зараз робити систему для відведення стічних вод. Коли вона почне діяти, вода в озері має стати набагато чистішою. Проте, доки димлять труби заводів, належного ефекту це не дасть. І замість насолоди відпочинку у кожного, хто прийде сюди, спотвориться настрій. Не буде радувати озеро».
Зовсім іншу історію розповідає в газеті мешканка Борисполя Л. Костюк, її лист — про Княжицьке озеро.
«Одного вихідного дня прийшла я до Княжицького озера і здивувалась. Не раз і не два говорилося про нього в газеті, яке озеро занедбане. За усім мотлохом, яким були закидані береги, та забрудненою водою і відпочивати, думалось, біля бідолашного ніхто більше не захоче. Та літо свою справу робить. Варто зазначити перед цим, що сусідні організації навели тут деякий порядок — розчистили канаву від сміття. Але ж не в усіх ще мешканців чиста совість. Знову викидають сюди мотлох із дворів. Думають, у траві ніхто й не побачить.
Та стосовно самого озера. Зеленіють його береги, верби схилилися над водою і скільки людей приходить сюди вечорами і у вихідні дні. Бо це той куточок природи, до якого завжди хочеться попасти. Водоймище якось почистішало, під ногами — м’яка трава. Сидять рибалки з вудками, просто гуляють люди, дихають свіжим повітрям. Роками занедбаний, скривджений зелений куточок, а продовжує дарувати радість людям. Тут приємно. Аби ще побудувати хоч кілька лавок — і було б де відпочиваючим присісти. Отак — побережеш природу хоч трохи — віддячить сторицею».
Приємно, що і зараз Княжицьким займаються та не дають йому потонути у смітті, яке завжди раді принести туди бориспільці. А ще чистять водне плесо від водоростей, зробили навколо озера зону відпочинку, про яку колись мріяла дописувачка «Трудової Слави».
Озеро біля ПМК-55 зараз називається Новим, і перебуває воно тепер на балансі ЗАТ «ПентоПак», що нещодавно отримало нового власника — після того, як було націоналізоване. Вже немає асфальтного заводу поруч, а у озеро надходять лише води від дощу та талого снігу (принаймні офіційно). Але популярною зоною відпочинку містян воно так і не стало — можливо, через затруднений доступ до нього.
коментарі