Коли ви востаннє пили воду з колодязя? Чи пам’ятаєте ви скрип корби, торохкотіння ланцюга, дзенькіт відра об цямрину, сонячних зайчиків, що грають у воді, її прохолоду і свіжість? Якщо так, вам пощастило, бо колодязі нині йдуть у небуття — навіть ті, що залишились на вулицях, вже висохли або забруднені. Зустріти їх посеред міста — велика вдача. Нехай із запізненням, але «Вісті» вирішили спробувати відшукати хоч деякі з місцевих колодязів, щоб зберегти на фото та у людській пам’яті. Скоро їх, як і стародавні колодязі-журавлі, можна буде побачити хіба що на малюнках, а для сучасних дітей слова «цебро», «корба», «цямрина» уже звучать як іноземні.
До того, як за допомогою сучасної техніки стало можливим зробити свердловину в кожному дворі, колодязі (або криниці) часто копали разом, для спільного використання кількох дворів або навіть цілої околиці. Навіть якщо господар мав змогу викопати криницю самостійно, в своєму дворі, закривати її від людей не можна було. Ділитися водою було неписаним правилом, якого всі дотримувалися. Зазвичай біля криниці висаджували дерева й квіти та ставили лавку.
Обов’язково були колодязі біля постоялих дворів. Мешканка Борисполя Анастасія Шульга у своїх спогадах пише про свого прадіда, Тита Тоцького, хата якого «стояла край битого шляху з Полтави на Київ, поблизу старовинного кладовища (мається на увазі Книшове кладовище — ред.)». За її словами, день і ніч дорогою йшли паломники та їхали волами та кіньми подорожні, для яких у хаті була виділена спеціальна кімната з пічкою, а біля двору був колодязь із дерев’яним коритом, щоб можна було напоїти коня чи іншу худобу.
Особливо благим ділом було викопати криницю в полі чи край дороги, далеко від людських поселень — для подорожуючих чи паломників. Вважалося, що таку людину все життя оберігатиме Бог. А біля польової криниці обов’язково саджали дуб чи інше високоросле дерево — щоб здалеку було видно, де є вода.
Якщо дозволяла ширина вулиці, громадський колодязь робили в такому місці, щоб відстань до нього була приблизно однаковою до всіх будинків, що ним користуються. Так, старожили пров. Польового (колись — Червоний Хутір) у Борисполі колись розповідали про те, чому їхній колодязь розміщений трохи дивно — далеко від паркану і близько до проїжджої частини вулиці. За їх словами, перед тим як копати його, дуже ретельно визначали місце, вираховуючи кількість кроків із кожного двору. На жаль, сьогодні від колодязя не залишилося і сліду, але збереглося фото 15-річної давнини, коли ним ще користувалися.
Також часто криниці копали біля перехрестя доріг чи стежок. Саме так, на роздоріжжі, розміщено колодязь на вул. Пречистенській (раніше Панфілова) — на жаль, уже неробочий. На цій же вулиці біля одного з дворів ми виявили залишки іншої вуличної криниці.
Ще один колодязь на роздоріжжі знаходиться на перетині вулиць Лютневої та Лисичівки (Маяковського), неподалік вул. Шевченка. Мешканці Лютневої розповіли, що встановлений він орієнтовно у 50-х роках, а взагалі колодязі на їхній вулиці були не у кожному домогосподарстві, а через двір-два. Можливою причиною люди називають велику глибину підземних вод — сама вулиця була досить високою і її рівень знижувався поступово до перетину з вул. Шевченка.
Майже всі інші вуличні колодязі, які вдалося знайти на вулицях Борисполя, розташовані впритул до парканів, а деякі взагалі ховаються углибині між двома сусідніми дворами. Більшість із них уже неробочі та забиті дошками чи листами металу.
На багатьох старих вулицях — наприклад, Шевченка (Груздівка), Головатого, Європейська (Козерівка), Бежівка, Пушкіна (Йовівка), Гришинська, Котляревського, Гоголя (Коренівка) та інших — колодязів не вдалося виявити — вуличних не залишилося, а дворові, якщо й є, імовірно, ховаються за високими парканами і з вулиці їх побачити неможливо.
На одній із найстаріших вулиць Борисполя — Старокиївській (раніше Стара Київська, Ватутіна) вдалося знайти три колодязі, один із них робочий. Господарі будинку поряд із ним пояснили, що воду використовують вже лише для господарських потреб та поливу, а питну доводиться купувати. Ще один колодязь ховається на закритій території між будинком дитячої творчості і гаражами виконкому та виглядає досить доглянутим.
На вулиці Садовій знайшлося два вуличних колодязя — один із них досі використовують.
Також працюючі вуличні криниці знайшли на вул. Дробинського (колишня Свердлова) та Покровській (Суворова).
Вже неробочий старий колодязь виявили на вул. Лісній.
За спогадами мешканців Борисполя, вуличні колодязі колись також були на вул. Лютневій, Інтернаціональній та на вул. Степана Разіна. Останній перероблений у зливоприймальний.
На вулицях Коцюбинського (раніше Олексянка) та Крашенівка (Щорса) вуличних колодязів не знайшлося, але в деяких дворах вони досі є — десь робочі, десь вже ні. Мешканці розповідають, що вода в них не висохла, але стала бруднішою, хоча й раніше використовувалася більше для господарських потреб. Один із жителів вулиці розповідає, що колодязь в його дворі копали у 1961-му році, цим займалася ціла родина копачів — чоловік, жінка та їх син. Але вода в ньому була не дуже хороша, жорстка, тому питну воду носили з криниці, що була в городах. Цю місцевість здавна називали «берести» — там була природня низина, росли верби та било джерело, на ньому і зробили криницю. Біля самої криниці росла стара верба — за згадками, біля півтора метрів у діаметрі. Коли по городах прорізали нову вулицю, колодязь і джерело засипали сміттям. А ще дуже хорошою водою вважалася вода на Крашенівці, 27 — туди навіть підводами приїжджали, щоб набрати води. За спогадами мешканців вулиці, був на ній колись і дерев’яний колодязь із дубового зрубу.
Не знайшлося вуличних колодязів і на вул. Свободи, але в дворах вони подекуди досі є.
За свідченням старожилів вул. Франка (раніше Коломичівка) колодязі раніше тут були мало не в кожному дворі. Так само через близькість підземних вод (на глибині 3-4 метрів) у городах копали сажалки (копанки) — водойми для господарських потреб. Нині майже всі колодязі залишилися лише у пам’яті — їх або засипали, коли з’явилася можливість пробурити свердловину, або й взагалі вивели туди каналізаційні стоки — таку історію розповідали про нових господарів одного з будинків, які перетворили на каналізацію вуличний колодязь (колись викопаний мешканцем вулиці Байдалою) біля свого двору.
Відомо, що велика частина Борисполя розміщена на плавунах (або пливунах), тому копання колодязів було пов’язане із підвищеним ризиком для копачів. Пливун — не вода, а дуже насичений водою грунт, рідкий глей, який при розкриванні рухається під великим тиском і може вирватися з-під грунту фонтаном. Про трагічну історію одного з копачів із Баришівки розповіли на вул. Крашенівка. За переказами, цей знаменитий на всю округу дід не лише копав колодязі, а й умів визначати, де близько вода та де треба копати. Його часто запрошували копати криниці не лише в Баришівці, а й у інших населених пунктах. За сумним збігом обставин, свій життєвий шлях він закінчив також у криниці. Одного разу він копав колодязь у місцевості з великою кількістю плавунів. За традицією, через кожен метр йому подавали чарку та закуску — бо всередині колодязя дуже холодно. На певному етапі відразу після того, як він випив чергову чарку та знову почав копати, його раптово знесло плавуном разом із кругами. Так у колодязі він і загинув.
Ще десять років тому на вул. Криворученка (попередні назви Лихоносовка, Красіна) стояв колодязь-журавель. Сам колодязь був викопаний на вулиці, біля паркану, а журавель знаходився на подвір’ї у дворі. Олексій Білецький, мешканець сусідньої вулиці Глибоцької (Котовського) розповідає, що колодязь цей стояв у дворі родини на прізвище Биба, і користувалися ним багато вуличан.
«Раніше колодязів на Красіна та Глибоцькій було багато — як на вулицях, так і у дворах будинків. Зараз їх майже не залишилося, але деякі ще стоять. Наприклад, у дворі між 47 та 49 номером досі робочий колодязь глибиною 10 метрів — щоправда, води в ньому зараз мало, десь на 2 кільця. До того як промисловість почала масово випускати бетонні кільця, їх робили самостійно. У 50-60-ті роки в Борисполі був чоловік на прізвище Судейко, він жив на Польовій неподалік Гульківки. В нього були металеві форми для виготовлення бетонних кілець. Копали колодязі вручну. На місце майбутнього колодязя ставили перше бетонне кільце. З нього, а потім під ним поступово вручну вибирали ґрунт, аж поки верх кільця не зрівнювався з землею. Потім на нього ставили друге кільце, і знову копали, поки й друге кільце не заглиблювалося. І так поступово викладали всі 8-10 кілець (висота одного кільця — 0,9 м). А ще до цього колодязі робили за іншою технологією, без кілець і бетону, з дитинцем — викопували котлован, робили зруб. На Глибоцькій, 66 колись стояв такий старий колодязь із дитинцем. Його робив господар будинку, Дяченко, він сам був стельмахом. У цьому колодязі не було баранчика (корби), а мотузка опускалася вниз через шків. В колодязі цьому була дуже добра вода, її часто пили подорожні, напували й коней. Коли будинок продали, нові господарі колодязь засипали», — згадує він.
Про колодязі на Глибоцькій згадує і старожил вулиці Михайло Красненко.
«Вже в 50-ті роки кожен господар намагався зробити в дворі власний колодязь. Усі тримали худобу — коней, корів, а для них треба багато води. На багатьох вулицях уже були спільні, громадські колодязі. Якщо вулиця була відносно тиха, не дуже прохідна, ними користувалися частіше, і в дворах не завжди робили власні колодязі. А якщо по вулиці часто ходили, їздили чужі люди, гнали худобу, як, наприклад, по Глибоцькій, то намагалися зробити колодязі свої, біля хати. Але навіть якщо в дворах були власні колодязі, люди могли користуватися громадськими чи сусідськими, якщо в них була краща вода. У такому випадку до колодязя вигороджували прохід, щоб доступ до нього був не лише з двору, а й з вулиці. Наприклад, колодязями з хорошою водою вважалися у Дяченків та у Чорноштанів — у провулку, на горбку. Я коли був малим, то ми там часто брали воду. Пам’ятаю, як копали колодязі в ті часи, бо це завжди була подія для всієї вулиці, всі хлопці були там. Займало це днів 2-3, а якщо колодязь неглибокий, могли й за день упоратися.
Приходив копач. Неподалік нас жив такий, дід Судейко. В нього були спеціальні форми, він сам і круги робив, і копав. Зазвичай два круги клали зверху, а під землею вже залежно від місцевості. Приміром, у нас клали 15, до 20-ти, а от в центрі, наприклад, неподалік 1-ї школи, і 35, і навіть до 40 кругів доходило на Верхньому Валу, на горбу. Зазвичай копали неподалік від вулиці, десь біля хвіртки чи паркану. Збиралася толока — копач копав, а люди відрами виймали землю та носили. Доходили до глини, потім до піску, а потім починалася вода. Якщо натрапляли на плавун, діда Судейка підв’язували на вірьовці, і він копав так далі, аж поки бачив, що вже досить. Яму залишали на день-два відстоятися, потім колодязь накривали.
Це так робили колодязі бетонні — з цементу і піску, арматуру тоді не використовували. А ще до того були колодязі з дерева, зазвичай із дуба. В Борисполі їх чомусь називали цеберними. Замість кілець клали дерев’яні бруси. Їх виставляли квадратом, а потім поступово теж заглиблювали в землю. А були ще старіші криниці — з журавлями, у 50-ті вже такі не ставили. Такий журавель стояв на Лихоносовці, а ще один пам’ятаю на вуличці, що йде за готелем «Золотий Лев». Про кам’яні колодязі в Борисполі я не чув. Всі колодязі до 50 метрів вважаються поверхневими, неглибокими. Колись воду в них контролювала санстанція, робила подворовий обхід, особливо дивилися, щоб колодязі були накритими, щоб туди не потрапляло сміття. Зараз пити з таких поверхневих колодязів стало небезпечно через велику кількість стоків. Тепер якщо й роблять, то пробивні», — розповідає він.
• З колодязя на вул. Лютневій досі беруть воду
коментарі