5 грудня в усьому світі відзначається Міжнародний день волонтера. У наші часи в Україні особливо важливе волонтерство. «Вісті» неодноразово писали про багатьох мешканців громади, які волонтерять — і про дорослих, і про дітей. А наразі хочеться познайомити читачів з людиною, яка допомагає військовим та горить перемогою, незважаючи на свій поважний вік. Марія Калина є прикладом для наслідування багатьом, хто вже втомився. Нехай розповідь про цю жінку надихне кожного й надалі підтримувати наших захисників всіма можливими та неможливими способами.
Марія Калина народилася в повоєнні роки в сім’ї, де виховувалося шестеро дітей, в тому числі двоє сиріт. Марія Олександрівна згадує про своє дитинство з особливою теплотою. Хоч і було воно не ситим і не завжди радісним, але в сім’ї панувала злагода і почуття надійності під крилом батьківської любові й довіри. Діти завжди знали, що в будь-якій ситуації батьки та рідні тобі допоможуть і підставлять плече.
До малої Марійки тягнулися сусідські діти, бо була вона дуже щирою і щедрою. Тож у їхньому дворі було гамірно і весело. Так і по сьогодні Марія Олександрівна вболіває за долю близьких і далеких людей. За свою Батьківщину, яка сьогодні в небезпеці.
Отож і стала вона з початком війни 2014 року волонтеркою. Навколо неї гуртуються і проводять волонтерську роботу небайдужі люди. Серед них і велика рідня, і знайомі, і близькі по духу люди, зокрема й голова Вороньківської сільської ради Любов Чешко.
Важко перелічити всі волонтерські справи Марії Олександрівни. Адже за час війни вона разом із однодумцями волонтерами провела безліч виїздів до зони бойових дій. За свою волонтерську діяльність Марія Калина нагороджена медалями та відзнаками.
«Коли розпочалася війна в 2014 році, було дуже страшно. Ми зібралися з родиною разом, щоб зрозуміти, як та чим зможемо допомагати військовим, — розповідає Марія Калина. — Сина друзів якраз мобілізували, вони вже були на службі і просили про допомогу для спорядження. Тому ми всі зібрали свої заощадження та почали допомагати. У мого брата Віктора вдома у гаражі зробили пункт збору речей. Всі люди збігалися до Калини, всі знайомі спочатку почали зносити для військових консервацію, господині почали випікати пиріжки для військових. Наприклад, я вдома лише з однією помічницею за один раз по тисячі біляшів випікала для військових. Все відвантажували у брата та відвозили військовим. Тобто все почалося з продуктів та одягу. Налагодили зв'язок з німцями, які також допомогу передавали. Дякую за це Наталії Логачовій. Ми почали поїздки зі Слов’янська до військових. Там ми також допомагали пансіонату для інвалідів, який знаходився на тій території. Ми ніколи не відвозили речі та їжу на збереження, а одразу все роздавали цивільним та військовим, щоб не залежувалося. Інколи навіть кожному солдату в руки допомогу привозили.
Пригадую, як важко було бачити на початку солдат в одних резинових тапках, вони були без взуття, то аж серце розривалося, коли таке бачила.
Якось я поспілкувалася з Любов'ю Чешко, головою Вороньківської сільської ради, і ми з нею в тандемі почали їздити до військових. Дуже багато долучалися до гуманітарної допомоги села Вороньківської громади, молоко бідонами везли, м'ясо, овочі, все, що потрібно, намагалися зібрати.
Нашій команді волонтерів довіряли, тому ми весь час працювали, весь час збирали допомогу та одразу її відвозили військовим. У нас в команді було 17 волонтерів одразу, а потім до 25-ти ця цифра виросла».
Почали волонтерити зі Слов’янська. Проїхали його, потім був Краматорськ, Костянтинівка, Дружківка, Бахмут, Авдіївка, Зайцеве, Майорськ, Горлівка, допоки її не окупували.
«Лише в одній Авдіївці ми були більше 25 разів. Намагалися допомагати там і школам, і дитячим садочкам, спочатку все завозили для цивільних на прифронтових територіях, а потім до військових одразу ж їхали.
Хоча їздили кількома машинами, трьома-п’ятьма, але завжди трималися на відстані 100-300 метрів одна від одної, тому що колони ворог моментально помічав та знищував. Їхати поруч трьома машинами — це стати мішенню, тому цього категорично не можна було робити. В Часовому Яру був дитячий будинок, треба теж було допомогти їм і ми це робили. І військовим, звісно. Їздили в Зайцеве, через Бахмут та на Луганськ. В Дебальцево страшний котел був, але ми й там теж були. Сніг мокрий, холод, їдемо, асфальтованої дороги майже немає, темніє рано, а нас зустрічають, нас чекають, ми потрібні, — розповідає Марія Калина. — Я дуже люблю Донбас, там свого часу служив мій син Віктор. То до війни я понад 20 раз була в тому регіоні. Донецьк для мене близький та рідний.
Окремо хочу згадати нашого легендарного земляка, Героя України Валерія Гудзя. Коли він був у Авдіївці, ми намагалися їздити до нього якнайбільше. Він був людиною, яка близько до серця брала загибель своїх побратимів, це йому було найважче. Наприклад, одного разу ми до нього приїхали, коли з Процева загинуло два танкісти, а третій зник безвісти. І його душа так боліла від цього, що він ні про що інше не міг розмовляти, коли ми до них приїхали з гуманітарною допомогою, бо цінував людей. Він тримав все в собі, йому боліло, а він мовчав».
І по сьогодні от вже понад 10 років Марія Калина продовжує свою волонтерську роботу, незважаючи на свій поважний вік. У лютому цього року виїздила з волонтерами до Куп'янська, куди відвозили 25 генераторів, минулого року були в Дружківці, Костянтинівці, Краматорську, Часовому Яру, їздили до військових, привезли їм амуніцію, берці, костюми, шоломи, бронежилети, бензопили, буржуйки. У цьому році возять як допомогу харчування.
«Був випадок, колись й машина перевернулася наша через ожеледицю. Слава Богу, всі живі залишилися, хоча всі ящики перевернулися. Машина котилася, темінь. Знайшли водія по голосу, бо нічого не видно було, під ящиками був водій завалений. Проте ми його знайшли та допомогли вибратися. Їхали тоді трьома машинами. Витягли машину, скло було побите, проте ні двигун не постраждав, ніяка механіка. То ми вже склали все та й поїхали далі до військових.
Їжу військовим у полях неможливо було зберігати, бо там тисячі мишей жило. То потрібні були котики, щоб їх ловить. То ми й такий вантаж возили якось восени на замовлення військових. Просили людей, збирали котиків по селах і до військових відвозили.
Випадки різні були. Томилися сильно. Інколи приїздили до військових і єдине, чого хотілося, трішки перепочити, то нас заводили в бліндаж, там ми сидячи перепочивали. Любов Чешко в один куточок пішла, а я в інший, ніч не спали в дорозі, то, звісно, потомилися. Прокидаюся, а біля мене пес величезний лежить, такий, що й лячно на нього дивитися. Дивлюся, пес без задньої лапи, перемотаний бинтом. Тоді військовим ми запропонували забрати пса із зони бойових дій, а вони ні в яку, та й розповідають, що цей собака наперед чує, коли летять гради й біжить у бліндаж. І таким чином він попереджає про небезпеку перед прильотом. Ось такий безцінний собака був у військових. До речі, військові розповідали, що коти так само перед прильотами всі збігалися в бліндажі.
А ще в 2015 році, пригадую, якось доїжджаємо до Слов'янська. Дорогу вже знали, але вирішили скоротити чомусь одного разу. Їдемо і не розуміємо, де та Дружківка, де Костянтинівка. І нікого спитати, лише один дід в селі вигляда з-за паркану. То ми стали та й запитали його, як нам проїхати. Він нам показав шлях, чомусь сказав їхати не прямо, а звернути. Їдемо ми по вказаному маршруту і бачимо, що попереду блокпост вдалині, а на ньому майорить російський прапор. Добре, що Любов Чешко його завчасно побачила. То ми як зупинилися, давай розвертати машини та назад їхати, ледве втекли від ворога. То довго згадували ще того діда, який направив нас у пастку. Але Бог нас милував, втекли та залишилися живими.
У Дебальцево також був дуже небезпечний випадок. Їхало у нас шість машин. І тут полетіли гради. Потрібно було терміново ставати, бо земля від вибухів робиться, мов кисіль, не поїдеш. Зупинилися ми, вискочила я з машини останньою, всі вже побігли й попадали за правилами безпеки в кювети, а я стою, бо мені дверима руку затисло. Я стою, в шоці від болю мовчу. Тоді мені швидко допомогли, проте я й досі маю після цього пошкоджену руку, але жива.
В Авдіївці нам потрібно було до 19 годин терміново повернутися, не мали права залишатися в зоні бойових дій. Начальник військової адміністрації Авдіївки дав наказ такий, оскільки після цього часу починалися масовані атаки ворога. Проте ми одного разу забарилися та не встигли виїхати. Все навколо летить, вибухає. І перед нами падають осколки і один з них потрапляє мені в око. Наразі око в мене зашите, а тоді воно висіло. Мені терміново надали допомогу. А потім вже в Києві в інституті мікрохірургії зробили операцію.
Ми постійно були в зоні ризику, але не зупинялися, їздили з допомогою до військових, і поки є сили, я продовжуватиму це робити, очікуючи перемоги».
коментарі