В Україні 14 грудня відзначався День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Він був затверджений Указом Президента у 2006 році. Днем ліквідатора називають його ветерани. На початку зими ліквідатори, переселенці із зони відчуження збираються разом та згадують ті далекі роки. Цього разу зустріч відбулася 12 грудня у Бориспільському державному історичному музеї. «Вісті» завітали на захід та поспілкувалися з його учасниками.
Вшанування ліквідаторів
У цей день у Борисполі лунали спогади, переглядали документальний фільм про далекий 1986-й, і, звісно, тривало живе спілкування, яке об’єднує всіх присутніх у одну велику родину.
«Згадаймо, як все було. 26 квітня 1986 року під час проведення проєктних випробувань сталася аварія. Вона повністю зруйнувала четвертий реактор станції і спричинила значне забруднення навколишньої території радіоактивними речовинами, — розповідає Наталія Логачова, голова Бориспільської організації ветеранів України. — Внаслідок катастрофи повністю евакуювали населення міст Прип’яті, Чорнобиля та всіх інших населених пунктів у радіусі 30 км навколо станції. Сама аварія стала однією з найбільших техногенних катастроф в історії людства. Вже 30 листопада над зруйнованим енергоблоком Чорнобильської АЕС закінчили спорудження саркофага. Його звели у рекордно короткий термін — 206 діб. На будівництві працювало близько 90 тис. осіб. А 14 грудня держкомісія прийняла в експлуатацію цей комплекс захисних споруд. Понівечений реактор перестав бути джерелом радіоактивного забруднення.
Остаточно реактор ізолювали аж 29 листопада 2016 року. Тоді було завершено спорудження арки, яка накрила четвертий енергоблок. Будівництво нового саркофага, розрахованого на 100 років, тривало 4 роки і коштувало 2,15 млрд доларів.
Ще в далекому 1994 році громадські організації чорнобильців України звернулися до керівників держави з пропозицією запровадити День учасників ліквідації Чорнобильської катастрофи. Тоді офіційне рішення не було прийнято, але ліквідатори почали самостійно відзначати цю дату. Незважаючи на те, що День ліквідатора досить складно назвати торжеством, самі ліквідатори, після всього пройденого, вважають його професійним святом. І цього грудневого дня українці вшановують тих, хто ціною героїчних зусиль зупинив всепланетну катастрофу. Це день-спонукання, щоб ще й ще раз сказати слова подяки кожному з ліквідаторів, поки вони ще живі і можуть відчути цю заслужену ними вдячність.
Ми глибоко вдячні всім учасникам ліквідації наслідків найбільшої техногенної катастрофи на планеті ХХ століття, які виявили героїзм, самовідданість та мужність в тих екстремальних обставинах. І сьогодні ми вшановуємо пам'ять тих, кого вже з нами немає».
Людські долі
Наталія Логачова
Переселенка з Прип’яті, голова Бориспільської організації ветеранів України. Сім’я Наталії Логачової, чоловік та двоє дітей, у 1986 році була евакуйована з Прип’яті.
Десятки років Наталія Логачова очолювала громадську організацію «Діти Чорнобиля», вона постійно відстоює права чорнобильців, учасників ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.
За понад 30 років співпраці з ГО «Життя після Чорнобиля» налагодила постійну гуманітарну допомогу лікарні, жителям міста, а також після початку російської агресії з 2014 року і до сьогодні займається волонтерською діяльністю, допомагаючи військовим та мешканцям прифронтової території. Нагороджена медаллю «За жертовність і любов до України», має звання «Почесний ветеран міста Борисполя». Бере активну участь в громадському житті міста і області. Надає допомогу потерпілим від аварії на ЧАЕС.
«Я та моя родина — переселенці із міста енергетиків Прип’яті, яке виявилося у центрі радіаційної вибухової хвилі у далекому 1986 році, — розповідає Наталія Логачова. — Місто було дуже красиве, молодіжне, середній вік мешканців був 25 років. Болгарія надала дуже багато кущів троянд, якими наповнили весь центр міста. Був високий рівень медицини, гарне постачання. Життя проходило весело, нічого не віщувало біди.
З робочими місцями у Прип’яті було нелегко, тому що працював лише радіозавод «Юпітер», атомна станція, дитячі садки, побуткомбінати, їдальні, магазини, тобто сфера послуг. Ми з чоловіком працювали на радіозаводі. Ми дуже любили Прип’ять. Там всі люди були доброзичливими».
За словами Наталії Логачової, в день аварії було чути сильний вибух. Але на нього ніхто не звернув уваги, оскільки це було не вперше. І лише вранці стало відомо про пожежу. Незважаючи на це, люди як завжди прогулювалися з дітьми. Єдине, що змінилося, всюди мили дороги. Але офіційної інформації ще ніякої не було. На наступний день після аварії по радіомовленню оголосили, що будуть подані автобуси і мешканців вивезуть на декілька днів із міста, а потім всі повернуться додому. Тому люди зібралися легко, без зайвих речей.
«Оскільки було 1 травня, всі наготували смачної їжі, взяли її з собою. Багато людей не брали навіть документів. Було враження, що ціле місто їде на пікнік: в спортивних костюмах, з гітарами та з провіантом для відпочинку. Проте не так склалося, — розповідає Наталія Логачова. — Вивезли нас у Поліський район. Потім нас відправили до Києва. Більшість чоловіків повернулися працювати на реакторі — потрібно було засипати все піском.
У Києві організували біржу праці, через яку розподіляли людей на подальше місце роботи та проживання. Так ми опинилися у Борисполі, оскільки тут, як і в Прип’яті, був радіозавод, куди взяли працювати 96 сімей.
Проте спочатку було нелегко. Прийшла звістка, що в Борисполі немає для нас житла. Тому всі родини, кого розподілили на роботу в Бориспіль, пішли до Кабміну. Нас вислухали, оскільки людей було дуже багато. Були зібрані керівники і нам сказали, що протягом трьох днів дадуть відповідь.
Так і сталося — через три дні нас уже везли до Борисполя. Всі квартири надала держава. Будинки будували екстрено. У жовтні ми вже переїхали — фактично у голі стіни. З меблями та всім іншим було скрутно, тому ми всі згуртувалися і почали звертатися за допомогою до міської та обласної влади. У 1988 році на рівні держави виникла ідея створити організацію, яка буде вболівати за права чорнобильців. Спочатку була всесоюзна організація «Союз Чорнобиль», і на радіозаводі «Прометей» нам запропонували створити її осередок у Борисполі. Так ми і зробили.
Поступово почали отримувати допомогу з-за кордону. Приїхала делегація із Німеччини — община християн-євангелістів з містечка Лангьонс. Ми їм співали поліських пісень, розповідали про Чорнобиль, про переселення. У результаті, вони обрали Бориспіль та почали нам допомагати. Це був і одяг, і побутова техніка, і посуд, і продукти. І дітей брали в поїздки до Німеччини.
В 90-роках створили міськрайонну організацію «Союз Чорнобиль» та продовжили свою роботу.
Допомога з Німеччини йшла і на лікарню, і на дитсадки, і в будинок для людей похилого віку. Так зародилася дружба між Борисполем та містом Лангьонс, яка триває понад 35 років.
Коли почалася в 2014 році війна, нам з Німеччини надсилали допомогу для людей у прифронтову зону. А коли розпочалася повномасштабна війна, вони брали на поселення до себе мешканців з України, зокрема з Борисполя ми вивезли туди 30 жінок із дітьми.
Через півроку після повномасштабного вторгнення відновили й гуманітарну допомогу Борисполю, яка надавалася до 2024 року включно. Тому ми дуже вдячні нашим партнерам. Адже це була допомога для військових, для шпиталів, яка була дуже потрібна.
Наразі я працюю з організацією «Діти Чорнобиля». Понад 15 років працюємо як асоційований член ветеранської організації.
Крім допомоги з Німеччини, наші члени організації активно почали волонтерити, плести сітки, пекти пиріжки на фронт, готували їжу, робили консервацію. Ми всі згуртовані. Люди допомагають там, де можуть. І шиють одяг військовим, і в’яжуть панчохи.
В свій час організація «Союз Чорнобиль» у Борисполі трансформувалася в декілька організацій: «Діти Чорнобиля», яка об’єднує всі евакуйовані у 1986 році родини, організація «Союз Чорнобиль інвалідів України», яку очолює Ганна Гриценко, об’єднує в основному між собою ліквідаторів аварії на ЧАЕС, а також «Бориспільська міська організація осіб з обмеженими можливостями» займається людьми загального захворювання, її очолює Валентина Купрієнко, яка опікується близько 40 ліквідаторами».
Олександр Богданов
Учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС 1-ї категорії. Нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня.
Олександр Богданов усе життя пропрацював пожежником, народився чоловік в Мелітополі, працював на Чорнобильській АЕС з 1986 по 1999 рік. Наразі проживає у Борисполі.
Коли відбулася аварія на Чорнобильській станції, Олександру Богданову було 22 роки, і його одразу з Мелітопольської пожежної частини перевели працювати до Чорнобиля. Робота була вахтовим методом — 15 діб на вахті, 15 діб вдома.
«Роботи вистачало за ці 13 років: чергували на атомній станції, гасили пожежі в лісах, були самозагоряння, а ще у самопоселенців будинки горіли, всяке бувало, — розповідає Олександр Богданов. — Під час чергування їздили по селах, перевіряли електрику та забезпечували мешканцям, які відмовилися виїжджати, зв'язок за допомогою радіотелефонів. Тоді був один радіотелефон на все село для екстреного зв’язку. В селах жило в середньому від 2-х до 14-ти мешканців, тобто зовсім небагато. Найбільше, пригадую, в одному селі проживало 28 людей. У мешканців було світло, тому важливо було час від часу перевіряти електропроводку на предмет пошкодження.
В основному в селах мешкали пенсіонери. Проте пам’ятаю випадок, коли в одному селі з’явилася мама з новонародженим малюком, то довелося її виселити заради безпеки дитини із зони відчуження.
Люди у господарстві тримали курей, кіз, гусей. А в ліси було завезено коней Пржевальського з Асканії, оскільки в Чорнобилі була велика популяція вовків, розповсюдження якої потрібно було якось зупинити. Адже вовки їх не їдять, вірніше, при нападі кінь забивав вовка на смерть.
1986 рік запам’ятався ще додатково невеликими пожежами. Якось пізніше горіла розподільча станція. А в 1990 році була велика пожежа на 400 кв. метрів. Тоді власного персоналу та шести пожежних машин не вистачило, на допомогу приїздили пожежники з Києва.
Чергування у Чорнобилі у 1986 році було через кожну добу. Нас поселили в якийсь гуртожиток. А згодом був побудований комплекс для проживання в пожежній частині.
Робота різна була, і диспетчером, і на виїздах був, і перевіряв правила пожежної безпеки на території. Спочатку молодшим інспектором пожежної служби був. Потім командиром відділення, а пізніше в інспекції працював. Загалом 20 років у пожежній службі відпрацював».
Наразі Олександр Богданов пенсіонер, проживає в Борисполі. На пенсії чоловік не відпочиває. Займається волонтерською діяльністю. Довгий час виготовляє саморобні ліхтарі для військових та пауербанки. Вже виготовив понад 200 ліхтарів власноруч. А ще активно займається плетінням маскувальних сіток.
Валерій Черпак
Корінний мешканець Борисполя старший офіцер Валерій Черпак — учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Служив у Прип’яті.
«Я працював в органах МВС. І от з Борисполя нас у 1986 році направили до Чорнобиля евакуйовувати мешканців, — розповідає Валерій Черпак. — Нас переодягнули в іншу форму, видали маски марлеві на обличчя, от і весь захист. Було багато людей, проте паніки не було. Всі доброзичливі. Організовували колони для евакуації людей та вивозили їх з міста та поверталися назад.
Нас поселили жити в приміщенні школи і ми щодня виконували свою роботу. На день видавали сухий пайок, а зранку ми харчувалися в їдальні.
Особливо хочеться розповісти про Прип’ять — це було дуже красиве місто. Після вибуху на ЧАЕС у мешканців міста на підвіконнях з’явився пил, попіл, так забруднилося повітря.
На жаль, після виїзду мешканців були й мародери, які влазили в чужі помешкання, тому була організована варта, ми охороняли приміщення, з яких виїхали люди. Якщо виявляли факт мародерства, знаходили власників помешкання, які виїхали, повідомляли їм про це, вони писали заяву та отримували певну компенсацію за втрачене майно.
Вразили в ті часи тварини, адже поступово вони втрачали шерсть через радіацію і ходили по місту, мов примари, викликаючи моторошне відчуття. Також ми рятували домашніх тварин із закритих квартир в Прип’яті, оскільки люди думали, що виїздять на кілька днів, а насправді вже не мали можливості повернутися додому.
При першому відрядженні накопичувачів радіації не видавали, лише наступного разу, тобто десь влітку, вони у нас з’явилися. Тоді вже можна було підрахувати, яке опромінення отримав організм.
Другого разу я працював у супроводі державної комісії, у якій були представники уряду. Комісія працювала в Чорнобилі, виїздила безпосередньо до реактору, де було близько 10 см радіоактивного пилу на землі.
Реактор був розвалений зверху, всюди був пил, працівники комісії були у захисних костюмах, а ми, їхній супровід, лише у масках на обличчі.
Під час перебування у зоні відчуження вразило село Страхолісся, біля якого був зовсім жовтий від радіації ліс».
Після ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС Валерій Черпак повернувся до своєї звичної роботи у Борисполі в органах МВС.
Андрій Веремій
У 1986 році Андрій Веремій був санітарним лікарем Бориспільського району. Його спогади є важливими для того, щоб розуміти, що відбувалося у ті часи у Борисполі.
«Є спогади, які утримує не пам'ять, а серце. Згадувати сумно, адже у нас ніби була потужна система цивільної оборони, але до такого виклику, як катастрофа на Чорнобильській АЕС, ми як держава, як медична галузь виявилися не готовими, — розповідає Андрій Веремій. — У 1986 році я очолював Бориспільську райепідстанцію. У нас по радіології приладів та засобів тоді не було. Лише 5 травня на якомусь складі у Бородянці знайшли та привезли до Борисполя три дозиметри. Але з них один виявився непрацюючим. Ось із цього почався у Борисполі контроль за зовнішнім середовищем щодо гама-фону.
У нас у Борисполі була метеорологічна станція, яка мала якісь засоби, але додзвонитися до них було неможливо. Хоча ми повинні були знати ситуацію, щоб приймати відповідні рішення по захисту людей, але, по суті, цього не було.
Загалом Борисполю пощастило, оскільки найвищий допустимий рівень був 30 мікрорентген, а наш фон у квітні-травні 1986 року був 15-18 мікрорентген. У ті роки у Бориспільському районі була база «Ізотоп», на весь Союз таких було всього шість. Там вівся облік про вплив випромінення від того, що знаходиться на базі, на навколишнє середовище. То в них були погодинні журнали обліку стану. Тому завдяки цьому підприємству маємо офіційні дані щодо радіаційної ситуації у Борисполі.
За цими даними, 2 травня 1986 року у Борисполі був самий високий рівень радіації — 25 мікрорентген. Вітер був не в наш бік, тому місту пощастило. Доза до 30 мікрорентген вважається допустимою.
Лише коли 8 травня країни Скандинавії підняли гвалт, що у них підвищився рівень радіації, тоді лише було озвучено офіційну інформацію.
Тоді всі боялися паніки, тому замовчували інформацію. Міністр охорони здоров’я виступив офіційно аж 12 травня, розповівши, що ситуація у Києві краща, ніж була до аварії. У Києві тоді вже мили дороги, і це було важливим».
Андрій Веремій поділився спогадами про те, якому тиску доводилося протистояти у ті часи.
«Як приклад, наша дитячий лікар пішла у дитячий садок райспоживспілки, який знаходився прямо над трасою, за міським парком у центрі міста, та дала рекомендацію керівництву закладу заклеїти вікна, не провітрювати приміщення та не виводити дітей на прогулянки на вулицю. У результаті, за таку ініціативу її та мене викликали, погрожуючи за таке виключити з партії. Рішенням бюро її звільнили з посади секретаря. Ось такий тиск був, тому практично було складно забезпечити нормальний захист.
Всі заклади освіти були під неймовірним тиском. Після аварії на ЧАЕС директори шкіл доповіли відділу освіти, що дітей у школах поменшало. Після цього перший секретар райкому партії збирає всіх керівників всіх установ та всіх рангів та ставить ультиматум: чиї діти будуть відсутні у школі завтра, той здає партійний квиток та несе відповідальність за те, що сіє паніку».
Цікавою була історія Андрія Веремія, яку він пригадав на зустрічі з чорнобильцями, і про думку закордонних фахівців, і про медичні наслідки від опромінення, і про недобросовісних людей, які скористалися ситуацією.
«Є така організація — Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ), і доктор Гейл з тієї організації прилітав до Борисполя у 1986 році. Тоді він рекомендував вивезти дітей і з Борисполя, і з Києва та області до прояснення ситуації, та додав: «Що таке аварія на Чорнобильській АЕС, ми дізнаємося лише через 30 років», — розповідає Андрій Веремій. — У результаті, що маємо: через п’ять років після аварії стався у Вишгородському районі випадок, якого до цього не було у світі, нонсенс — у п’ятирічної дитини виявили рак щитовидної залози. Ось такий вплив радіації.
А з неприємного ще хочеться згадати, що коли складалися списки та видавали посвідчення учасникам ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, спочатку було в Борисполі 38 учасників. Після другої хвилі їх мало стати менше, а у нас навпаки — стало 96, а пізніше вже кількість ліквідаторів сягнула за цифру 200. Тому я зневажаю тих людей, псевдо-ліквідаторів, які використали цю ситуацію для своєї користі. Ось така є темна та ганебна сторона цієї історії».
коментарі